Різнобарв’я душі й таланту

Світлана ПЕДЧЕНКО,
Світлана ГАЛАУР

Набуток творчої людини часто хочеться порівняти з вишитим рушником. Оспіваний і освячений народним духом прямокутний шмат лляного полотна, суціль зітканий із невичерпних думок, ідей, сподівань, — не лише майстерне творіння золотих рук автора, а й скарбниця його глибоких за змістом і вишуканих за формою розмислів про перебуле, пережите, наболіле, прочитане й побачене, духовний посил сучасникам — побратимам-науковцям, педагогам, громадським діячам, студентам, усім шанувальникам українського слова й культури.
Неординарні наукові видання магнетично притягують до себе читача, збурюють його розум і чуття, не залишають байдужим від першої до останньої сторінки. Саме до праць такого високого ґатунку належить рецензована монографія одного з найяскравіших сучасних мовознавців Миколи Івановича Степаненка “Думки вголос і про себе”, у якій органічно сплелися в нерозривну сув’язь об’єднані у вісім розділів розвідки, що репрезентують публіцистичні, мовознавчі, літературознавчі роздуми вченого. У них він відгукується про творчість митців-краян, намагається правдиво й шанобливо виписати життєві терни багатьох знаних сучасників — учених, педагогів, громадських діячів, дати оцінку низці новітніх лінгвістичних праць, торкається гострих і наболілих мовних питань сьогодення, уже традиційно скеровує своє дослідницьке перо до постаті й багатої творчої спадщини Олеся Гончара. Навдивовижу різноманітні, навіть непоєднувані на перший погляд площини наукової творчості, занурені в єдино можливу для Миколи Івановича царину буття — любов до трьох світів — мови, людини й України. Таке магістральне зосередження довкруж згаданого “триптиха” пронизує всю монографію загалом і кожен її розділ зокрема, забезпечуючи оригінальність і неповторність зітканого автором “рушника”, символічність його витонченого орнаменту та яскравість і самобутність філігранно мережаних кольорів.
У перших двох розділах — “Слово про творчий набуток митців” і “Слово шани” — Микола Іванович із притаманним йому правдолюбством, щирістю, непідробним теплом і сердечністю виписує вмілою рукою художника портрети відомих і близьких йому по духу людей, сущих нині й тих, чия творча зоря застигла на півслові у вічності. З-поміж них видатні учені-мовознавці, літературознавці, публіцисти, поети, прозаїки, лексикографи, педагоги, краєзнавці, історики, громадські діячі — усі ті, хто, добре засвоївши “материнські уроки”, сягнули “найзнаковіших вершин високого мистецтва”, невтомною працею засвітили “своє ім’я на українському духовному овиді” й ревно служать “Слову, яким ми, українці, шукаємо і сплітаємо в міцний вузол Свою Історію”.
Освітлений любов’ю до українства, автор рецензованої праці майстерно вигаптував на полотні свого “рушника” вічний образ дерева життя — своєрідну модель Усесвіту й людини, у якій кожна істота, явище чи предмет займають лише їм призначене осібне місце. Доторкнутися до його коріння, відчути “величний дух батьківщини і материзни” професора дає змогу третій розділ монографії — “Про почуте, пережите”, де автор чи не вперше ділиться із читачем своїми діарійними нотатками. Найменша й найвідвертіша частина монографії, у першій розвідці якої “Не зарубцюється на серці рана… (трагедія мого роду і народу)” М. І. Степаненко торкається найболючішої теми — Голодомору в Україні 1932–1933 років, вражає публіцистичною емоційністю, пробуджує генетичну пам’ять кожного з нас, ятрить незагоєні всенародні рани, спонукає до тяжких роздумів. Мозок пульсує від жахливої оголеної правди, повіданої Миколі Івановичу світлої пам’яті бабунею Явдохою, у якої “жовтий князь” навіки забрав двох донечок — “чорняву довгобразу Марусю й біляву кругловиду Оленку”. Тужлива оповідь невтомної сільської трудівниці, розказана вустами люблячого онука, перейнята його невимовним болем, залишає присмак терпкого трунку й гіркого полину, а ще непохитну впевненість у тому, що ми не маємо права допустити, щоб ця сторінка життя нашого великого роду й народу зникла, зітерлася з мапи всесвітньої історії.
Розмисли автора про “сімейний материк”, “духовний пракорінь”, що благословив його на пристрасне служіння рідному слову, змінюються спогадами про дорогу серцю Альма-матер (Кременчуцьке педагогічне училище імені А. С. Макаренка), “годувальницю спраглих учнів і матір учителів майбутніх”, від порога якої прослалася “стежина у світ широкий” майбутнього вченого-філолога. Окриленим же йому допомогли стати мудрі наставники, перед якими Микола Іванович “доземно схиляється” в четвертому розділі монографії “Учителю мій”.
Людина, що володіє філігранною технікою плекання філологічних душ, педагог від Бога, М. І. Степаненко про своїх духовних батьків, однодумців, колег говорить гордо й захоплено, виважуючи кожне слово, не залишаючи поза увагою жодної важливої деталі. Усе мовлене беззастережно можна адресувати й самому Миколі Івановичу, сторінки життя якого нерозривно сплелися з буттєвими дорогами багатьох людей. Для декого, зокрема авторів цієї рецензії, зустріч з Учителем стала доленосною. Серця його “духовних дітей” переповнені безмірною вдячністю за батьківське наукове плече, мудрі поради — взірці людяності й доброзичливої вимогливості, що окрилюють і надихають на повсякчасну працю над собою. Професор Степаненко — невтомний самобутній педагог, який володіє даром переконання, щедро ділиться таїною своїх енциклопедичних знань, неосяжним безмежжям досвіду, відчиняє учням двері у світ філологічної науки та наполегливо й толерантно допомагає долати лінгвістичні труднощі, “дороговказ, за яким звіряємо власні діяння”.
Низка інтерв’ю з Миколою Івановичем Степаненком про сучасні соціолінгвальні проблеми стала канвою для п’ятого розділу “Журналістські діалоги”, який заторкне небайдужі струни душі уболівальників за материнську мову. Діалоги вимальовують образ великого достойника рідної землі, обтяженого “знеціненим, знебарвленим, знеколориченим” українським словом. Багатовекторність інтересів, глибока обізнаність у культурно-мистецькому, політичному житті країни, наснаженість енергетикою малої батьківщини щоденно порушують внутрішній спокій Миколи Івановича, змушують шукати причини неповнокровного утвердження української мови в державотворчому процесі, зосереджувати увагу на питанні реформування норм української мови. Учений болісно констатує той факт, що українська мова в Україні втрачає свої найважливіші функції — комунікативну й інтегрувальну, перетворюється на “політичний жупел”. Найбільше щастя для професора — щоб українське слово запанувало на всьому медійному просторі.
Найбагатший орнамент “рушника” — науковий здобуток Миколи Івановича. Чи не тому символічно шостий розділ “Лінгвістичні розмисли” найпотужніший у виданні. Він сконцентрував у собі взірці одного з найважливіших жанрів наукової комунікації й має бути поцінований. Рецензії професора на монографії, дисертації сучасних українських учених — справжній скарб наукової діалогійності, принциповості, інтелігентності, моральної відповідальності людини-фахівця. Зацікавленість М. І. Степаненка мовознавчими проблемами, лінгвосинергетичність його мислення не викликають щонайменшого сумніву в постульованих у рецензованих працях твердженнях, достовірності ретельно виконаних досліджень, прямуванні їх у перспективне русло. Усебічно характеризуючи роботи, визначаючи їхнє достойне місце в сучасному лінгвістичному просторі, Микола Іванович не скупий на похвали. Професор підтримує фундаментальні й корисні розвідки, оригінальні за ідеєю та її втіленням, що заповнюють мовознавчі лакуни, розв’язують самодостатні глобальні проблеми, продуктивно інтегрують результати студіювань попередників. “Лінгвістичні розмисли” виявляють ще одну чесноту автора — власний науковий почерк. Зрештою, цей факт може послужити народженню окремої, значної за обсягом розвідки. Микола Іванович робить сміливий виклик Ньютону та його наступникам, відкидає аскетичні традиції наукового викладу, уводить у свій текст емоційні елементи, зменшуючи цим самим для свого реципієнта інтерактивну дистанцію.
Зміст сьомого розділу повністю віддзеркалений у його назві — “Гордість за рідний край і славних земляків”. Довідуємося про намір Миколи Івановича створити енциклопедичний довідник, подати “найістотніші відомості про літературно-мистецькі будні й свята сучасної Полтавщини, яка гідно пошанувала письменників, педагогів, учених, державних, церковних діячів насамперед тим, що заснувала премії різних рівнів”. Автор чітко викристалізовує статус цих престижних і цінних нагород, з гордістю виписує соковиті грона їхніх лауреатів. Автор заглиблюється в окремі сюжетні розповіді гребінківського епістолярію й відкриває перед читачем неоднозначну мовну постать письменника. Професор щиро захоплюється роботою Полтавського літературно-меморіального музею В. Г. Короленка — храму культури зі славними інтелектуальними традиціями, виявляє безмежну радість від підготовки другого випуску “Наукових записок”, збагачення царини короленкознавства доробком невтомних дослідників “невичерпної, чистої й чесної духовної криниці Володимира Короленка”.
Восьмий розділ “Гончаріана” — свідчення скрупульозного прочитання “ретельно зібраних й убганих у три солідні томи щоденникових записів”, епістолярію патріарха української літератури Олеся Гончара. М. І. Степаненко виформовує образ Гончара як справжнього патріота на тлі українсько-білоруських культурно-політичних зв’язків, як великого знавця історії української лексикографії, об’єктивного поціновувача словникової продукції, як художника слова, чиє творче життя “збігло у вічнім протистоянні”. Автор пильно стежить за листуванням Олеся Гончара з партійним керівником, самобутнім письменником, зрештою, “близькою людиною, якій можна довірити щось потайне”, Федором Трохимовичем Моргуном, за родинним архівом відновлює епістолярні діалоги Олеся Терентійовича з понадпівстолітнім другом Василем Бережним, уперше публікує листи читачів — відгуки на вихід у світ роману “Тронка”. Професорові-лінгвісту імпонує гончарівська любов до мови, його філологічні експерименти в царині незвичних слів, тож заглиблення в “поетичні коштовності” стилю письменника — крилаті, перифрастичні вислови — не оминули окремих розвідок цієї частини книги. Отримавши від прочитання діарію “велику втіху, добру поживу для небайдужої до всього довкружжя людини”, Микола Іванович створив неперевершену мозаїку подій, фактів, особистостей, “часто й круто замішаних на гострому слові” їхніх номінацій.
Книжка “Думки вголос і про себе” — високої мистецької проби. Маючи просту форму не одного року “полудневих нотаток”, вона водночас закумулювала надзвичайно потужний зміст, оспівала високий духовний потенціал людини, що не може бути зреалізований повною мірою без любові до мови й Батьківщини.
Сердечно вітаємо Миколу Івановича з ювілеєм. Ваш мистецький “рушник” рясніє різнобарв’ям коштовного орнаменту та стелиться рівною, прямою життєвою дорогою. Низький уклін Вам від колег, учнів, однодумців за невтомну працю, віддане вивищення українського слова задля національного розвою.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment