Сон розуму породжує чудовиськ

3455-2Це іспанське прислів’я, на наше переконання, влучно характеризує ситуацію, що склалася навколо харківських подій, пов’язаних із встановленням, а потім варварським знищенням меморіальної дошки професору Юрію Шевельову на будинку по вулиці Сумській, 17, де він жив 28 років (1915—1943).
Справді, живемо у час, духовна атмосфера якого контрастна: з одного боку відверто біла — прагнемо повернутися до європейського співтовариства народів, а з другого відверто чорна — українофоби відкрито кидають цинічні виклики українському суспільству.
Інакше й не може бути: подумайте самі, як можна харківській владі вшановувати видатного вченого світового рівня Ю. Шевельова, коли вона вже давно віддала перевагу відомому пройдисвіту з “12 стільців” І. Ільфа та Є. Петрова “отцу Федору” — мисливцю за примарними мільйонами, бронзова постать якого зустрічає на залізничному вокзалі всіх гостей слобожанської столиці?
Переконати у чомусь затятого противника вітчизняного державотворення (а це завжди невіглас!) — марна справа. Очевидно, тому так в’яло захищала професора Ю. Шевельова телевізійна аудиторія на передачі “ШустерLIVE” 27 вересня (телеканал “Интер”). Зате активну позицію виявляли телеглядачі: і в студії, і в Україні. Лише у східних і південних регіонах учасники опитування підтримали харківську владу, решта засудила невігласів або продемонструвала традиційний розкол аудиторії: 50 % на 50 %. І це за умови, що фактично більшість уперше відкрила для себе ім’я видатного вченого (про це — у другому розділі пропонованої публікації).
Остання обставина продиктувала автору, здається, логічний хід: у першій частині спробувати окреслити портрет Ю. Шевельова, а в другій — спираючись на відомі документи, спростувати розтиражовану ЗМІ упереджену неправду його опонентів.

Віталій АБЛІЦОВ

I. “Farewell, farewell, and if forever, farewell forever — Прощай, прощай, і якщо назавжди, прощай назавжди”
16 грудня 1949 року він був на симфонічному концерті в Мюнхені. Грали Дев’яту симфонію Бетховена. Це було зворушливе прощання й добре провістя. Він виходив, піднесений, захоплений, з концерту, і в його голові кружляли слова “Farewell…”.
Наступного дня прибули шведські візи — для матері й для нього. “Німеччина відпроваджувала нас людським теплом… Ми приїхали до Люнду 12 січня. Був рік новий, 1950-й. Попереду теж усе було — мало бути — нове, невідоме. Нове Життя!”
Юрій Шевельов “Я — мене — мені… (і довкруги)”, Харків—Нью-Йорк,2001.— Т. 2 (початок епіграфа — у вільному викладі).

Ностальгія — невтишимий біль. Особливо коли залишаєш батьківщину не з власної волі.
Усе життя його супроводжували зустрічі й прощання. Прощань було більше…
Народився у Харкові, у дитинстві жив у польській Ломжі, де батько (полковник, пізніше — генерал) командував полком, із початком Першої світової війни родина повернулася до Харкова. Мріяв стати науковцем: навчався в університеті, захистив кандидатську дисертацію, став доцентом.
Усе змінила у його долі війна.
6 лютого 1943 року разом із матір’ю залишив окуповане нацистами рідне місто. Через Львів потрапив до Німеччини. А далі була Швеція (Людський університет). 1952 рік Шевельови зустріли у Нью-Йорку, де Юрій Володимирович почав викладати у Гарвардському університеті. Лише восени 1990 року професор Колумбійського університету (викладав тут понад 20 років, від 1954-го) Ю. Шевельов знову побачив батьківщину.
Помираючи навесні 2002-го у заокеанському Нью-Йорку, він марив Харковом…
Це лаконічний пунктир життєпису видатного лінгвіста й літературознавця Ю. Шевельова, дякуючи якому зокрема українська мова введена до світового наукового англомовного контексту. У творчому й науковому доробку професора близько 20 книг, серед них фундаментальні праці: “Передісторія слов’янської мови: історична фонологія загальнослов’янської мови” (1965), “Історична фонологія української мови” (1979), “Нарис сучасної української мови” (значна частина видань перекладена англійською). Серед літературознавчих книг: “Не для дітей” (1964), “Друга черга” (1978), “Третя сторожа” (1991), “Пороги і запоріжжя” (тритомник, 1998), двотомник спогадів “Я — мене — мені… (і довкруги)” (2001), “Вибрані праці. Мовознавство. Літературознавство” (2 томи, 2008).
Ю. Шевельов був Президентом Української Вільної Академії Наук у США (1959—62, 1978—87), головним редактором журналу “Сучасність”, членом Американського лінгвістичного товариства, Інституту мистецтва і науки, Гуггенгеймського меморіального товариства, обирався Почесним доктором Альбертського (Канада), Людського (Швеція), Харківського (Україна) університетів.
2002 року удостоєний Національної премії України імені Т. Шевченка.
Тож науковій біографії Ю. Шевельова можна лише по-доброму заздрити (у всякому разі, очевидно, ніхто з вітчизняних інтелектуалів не може тут змагатися з ним). А ось життєвій — ні.
Він був приречений на самотність. Не був одружений, не мав дітей. Жив любов’ю до матері, яку рідко залишав, навіть на короткий час.
42-річним, відпливаючи з Європи до Америки, повторював рядок із листа Л. Бетховена коханій: “Прощай, вічно твій, вічно моя, назавжди!” Він розставався з Україною, зі своєю молодістю, зрілістю, з першою половиною свого життя, сповненого утисками і переслідуваннями радянським режимом, з непевністю у завтрашньому дні. Він хотів займатися лише улюбленою наукою й сподівався, що саме за океаном матиме спокій і упевненість у своєму майбутньому, що саме у вільному світі досягне наукових вершин. І його мрії здійснилися: став професором одного з найпрестижніших у світі університетів — Колумбійського.
Карколомність сюжетів його біографії відбилась у його долі: як генеральський син, він не мав права навчатися у радянському виші (мати змушена була “загубити” його метрику й твердити, що її син народився не в Харкові, а в польській Ломжі, і не в дворянській родині, а в сім’ї звичайного службовця), йому довелося кілька разів змінювати прізвища: народився майбутній науковець у німецькій родині Шнейдерів; з початком Першої світової війни, де Росія протистояла Німеччині, офіцери німецького походження змінювали прізвища на російські — полковник В. Шнейдер став Шевельовим; в еміграції, боячись примусового повернення до СРСР, у Німеччині
Ю. Шевельов обрав прізвище Ткачук. Лише американський паспорт повернув йому рідне — Шевельов. Літературні та наукові псевдоніми теж були різними: Шерех, Шевчук…
Мимоволі згадується земляк Ю. Шевельова, слобожанець, філософ Григорій Сковорода: “Світ ловив мене та не спіймав”.

ІІ. Чим цинічніша брехня, тим вона “рідніша” правді
“Я не маю перед ким ховатися чи чогось соромитися. Я ніколи нікого не зрадив. Це абсолютно щиро й однозначно. Моє сумління чисте. Звичайно, за прожиті роки мінялися де в чому і деякі погляди — про них я пишу в своїх книгах. Уважний читач сам помітить, де яка епоха. До того ж, є на світі (й, сподіваюся, будуть) критики, полемісти, історики. Треба й їм щось залишити на розгляд, відкриття і викриття…
Я не маю жодних претензій до свого життя. Все було, як було…”
Ю. Шевельов: “Я хотів сказати до побачення всім, кого знав і любив…” (21 травня 2002).

“Що він Гекубі, що йому Гекуба?”
У підзаголовок винесений рядок із шекспірівського “Гамлета”, який вживається тоді, коли нам треба засудити зокрема людську байдужість до того, що дороге більшості, за що болить серце у людей із добрим серцем і світлим розумом.
І справді, що ЇМ Гекуба — дружина вбитого троянського царя Пріама, про страждання якої розповідає Еней.
Упевнений, що 27 вересня глядачам “Интера” поталанило: спочатку С. Шустер нагадав присутнім про заклик В. Януковича з трибуни ООН про сучасну потребу єдиного гуманітарного простору у світі й спрямував суспільну увагу на українську дійсність.
А потім двоє представників харківської влади: глава обласної державної адміністрації
М. Добкін і харківський міський голова Г. Кернес намагалися запально й з упевненістю у своїй правоті відкрити телеглядачам і в студії, і в Україні очі на інший — відомий лише їм, портрет видатного вченого — харків’янина за народженням. Г. Кернес, демонструючи відбиток сторінки харківської газети “Нова Україна”, що видавалась в окупованій нацистами слобожанській столиці, емоційно викладав підготовлені помічниками “факти”, що нібито мають стосунок до Ю. Шевельова. З надривом у голосі повторювалися вирази “поплічник фашистів”, “високопоставлена людина в окупаційній управі”, “у нього навіть у війну була прислуга” і таке інше. Щоб уяскравити свою промову, Г. Кернес помахував перед телекамерою газетною сторінкою з портретом А. Гітлера.
Якщо хтось із глядачів глибше задумався над побаченим на екрані, то міг би запросто вибудувати іншу псевдологічну схему. Якщо Г. Кернеса по батькові Адольфович, то, можливо, він родич А. Гітлера?
Словом, можновладці, які, до речі, спочатку дозволили відкрити меморіальну дошку, а потім через невідомі причини передумали, голосно закликали присутніх повірити, що харківська громадськість хоче вшанувати не вченого зі світовим ім’ям, а затятого колаборанта (людину, яка співпрацювала з окупантами).
Більшість учасників дискусії мляво реагувала на заклики
М. Добкіна та Г. Кернеса. Насамперед тому, що, як і доповідачі, мало (окрім кількох) знали про Ю. Шевельова. Один навіть присоромив себе, що от, мовляв, ніколи й не чув цього прізвища.
Як завжди, грав свою роль “нейтрала” і ведучий С. Шустер. Свою просвітницьку місію майстер телешоу виконав успішно: повірмо, що тепер знайдуться охочі відкрити для себе видатну постать української науки та літератури. Тим більше, що в Інтернеті достатньо інформації на цю тему.
Є й інша думка-запитання: якщо ведучий хотів відкрити загрозливий для державотворення низький інтелектуальний рівень учасників дискусії, він свого досяг. І подяка йому за це. Але якщо С. Шустер переслідував інші цілі, підтримки йому не повинно бути. Ідеться про важливість подій, що переживає Україна напередодні підписання Угоди про асоціацію між Україною і Європейським Союзом.
Не віриться, що С. Шустер випустив із рук управління ситуацією у студії. Але  аудиторія розкололася, що відбилося на результатах голосування. Зауважимо, що хоч як упевнено намагалися нав’язати свою думку телеглядачам М. Добкін і
Г. Кернес, харків’яни теж поділилися на рівні дві частини: одні засуджували варварські події, а інші, навпаки, вважали, що вчений не достойний гідного вшанування на своїй батьківщині (пам’ятаєте історію з нобелівським лауреатом
Б. Пастернаком: “Я не читал, но осуджаю”).
Виникає закономірне запитання: “Чи потрібне нам сьогодні протистояння в суспільстві?” Тим більше, що за великим рахунком справа не лише у невігластві харківських можновладців. Маємо серйозний приклад наступу українофобів, які ситуацію з меморіальною дошкою Ю. Шевельова використовують для свого демаршу, швидше пропагандистської демонстрації: ми, мовляв, господарі тут. І жодні європейські перспективи нічого не змінять.
Звичайно, дивує позиція харківської громадськості. Ще не так давно цей східний мегаполіс справедливо вважався одним з українських інтелектуальних центрів. Тут активну роль грало студентство, творча й технічна інтелігенція. Сьогодні Харків танцює під дудку невігласів.
А тепер замість дезінформації, якою намагалися надмірно нагодувати телеаудиторію М. Добкін та Г. Кернес, документальні дані: іншими словами, правда про Юрія Шевельова.
Тут належить зробити загальне зауваження: переважна більшість “тверджень” опонентів професора взято з його двотомника спогадів “Я — мене — мені… (і довкруги) (Харків — Нью-Йорк, 2001). Ю. Шевельов був рафінованим інтелектуалом. Він жив, як сьогодні говорять, у віртуальному світі. Його роздуми сповнені сумнівів, рефлексій і емоцій. Один лише приклад: перебуваючи у постійному очікуванні, що його, як сина німця-генерала, можуть викрити й позбавити можливості викладати в університеті (й безлічі інших “гріхів”, за які за радянської влади він міг бути відправлений у сибірські табори ГУЛАГу), Ю. Шевельов наївно вірив, що німці, виховані, як він був переконаний, на поезії Ґете й Шіллера, поводитимуться цивілізовано тощо. У перші дні окупації Харкова він справді заніс до редакції газети “Нова Україна” свою віршовану спробу, присвячену “визволителям”. Її не надрукували. І слава Богу. Але про це ми дізнаємося зі спогадів самого Ю. Шевельова. Коли б не його іронічні роздуми про цей епізод, ніхто б і досі не знав про ту подію.
І всі понад 600 сторінок спогадів містять подібні “матеріали” для звинувачення професора.
Не забуваймо, що йдеться про етнічного німця (щоправда, мати Ю. Шевельова, Варвара Володимирівна Медер, була донькою батька-німця й матері-українки).
Признатися, коли автор дивився телепередачу, подумалося: “Коли б Шевельови, як значна частина офіцерських та генеральських родин, емігрували 1917 року з Російської імперії, очевидно, у Юрія Володимировича була б інша доля”.
Але втім-то й річ, що Варвара Володимирівна не могла цього зробити, бо була патріоткою своєї землі. Її діти (у Ю. В. Шевельова була старша сестра) виховувалися в атмосфері любові до свого краю, його історії, його мови. Саме мати пробудила в майбутньому науковцеві український дух і син під її впливом став видатним мовознавцем зі світовим ім’ям.
Коли б Ю. Шевельов так симпатизував окупантам, як це “відкривають” світові Добкін та Кернес, то він став би фольксдойчем і забезпечив себе й матір нормальним в умовах війни харчуванням, теплом у помешканні і т. ін.
Але він не зробив цього. Це непроста тема — самоідентифікація. Не формальний крок, а усвідомлення належності до певного народу, культури, історії. Це головний вибір у житті.
Так, Ю. Шевельов не ховає у своїх щоденниках-спогадах жодного зі своїх сумнівів. Він очікував, що на зміну сталінському тоталітарному режиму з терором, голодоморами, репресіями прийдуть цивілізовані представники Європи, а прийшли прості бюргери та філістери, бездумні виконавці злочинних наказів. Окупанти своєю поведінкою повністю знищили ілюзії, якими 1941 р. жив Ю. Шевельов.
І не тікав, як просторікував Г. Кернес, професор із Харкова у теплому вагоні, а виїхав у звичайному евакуаційному потязі задовго до чергового наступу радянських військ (Харків, як відомо, кілька разів переходив з рук у руки). Після тривалих роздумів-сумнівів Ю. Шевельов зрозумів, що йому немає місця ні в СРСР, ні в гітлерівській Німеччині.
Щодо квартири з прислугою (теж із домислів Г. Кернеса), то Шевельови, як генеральська родина, одержали 1915 року в будинку “Саламандра” на Сумській вулиці 5-кімнатне помешкання, яке у них відібрали 1917 року. В. Шевельовій із двома дітьми більшовики залишили кімнату-кухню, яку сім’я переобладнала у приміщення для постійного життя.
1941 року сусіди Шевельових справді кудись зникли (професор у ці дні був в евакуації, потім переховувався в одному з харківських госпіталів). Але чому Добкін та Кернес нав’язують версію про смерть цих сусідів? А може, вони евакуювалися, наприклад, до Ташкента, куди найчастіше вивозили харківську інтелігенцію? Документів про повідане в телеефірі харківським дуетом немає жодних.
Г. Кернес говорить про якусь прислугу у Шевельових. Просто чоловік неуважно прочитав поданий йому текст: ішлося про кімнатку-кухню (вона ж була й для генеральської прислуги), куди поселилися Шевельови після того, як радянська влада “уплотнила” їх.
Дві порожні кімнати, що Шевельови обжили під час окупації, — це частина їхньої дореволюційної квартири, які були віддані слідчому НКВС, котрий із родиною залишив Харків до окупації міста.
Про які жертви у Дробицькому Яру чи розстріли говорять двоє можновладців? Який стосунок до реальних розстрілів має Ю. Шевельов?
“Режисери” розіграної у Харкові ситуації хочуть зробити з видатного професора антисеміта й цим скомпрометувати українську інтелігенцію. Іншого пояснення немає.
А тепер про співпрацю Ю. Шевельова з окупантською владою та його “високопоставлене” службове становище. Заради виживання матері й себе Ю. Шевельов справді працював у міській управі: виконував дрібні доручення, короткий період був рядовим службовцем.
У редакції газети “Нова Україна” вчений ніколи не працював. Друкувався? Так. Але виступав не на теми агітації чи пропаганди, а з науковими рецензіями, відгуками та дописами (загалом близько 10 публікацій).
Здається, досить спростовувати “факти”, взяті зі стелі. Маємо не аргументовані звинувачення, а наклеп щодо людини, яка вже не може дати гідну відповідь (тут можна говорити про аморальність “суддів” професора, але залишимо їх наодинці з власною душею).
Отже, щодо “злочинів” Ю. Шевельова відсутні будь-які докази. Дивує лише затятість українофобів скомпрометувати видатного діяча й по його смерті. У Добкіна та Кернеса є “гідні” попередники: колишній київський учений І. Білодід (прихильник двомов’я в Україні, іншими словами — русифікації) та емігрант-українофоб Р. Якобсон. Ця двійка ініціювала американський “суд” щодо колабораціонізму Ю. Шевельова. “Ця огидна акція переслідування скінчилася слуханням в університетському суді Колумбійського університету, яке завершилося на користь Юрія Володимировича” (І. Фізер “Мемуари Ю. Шевельова…”. Наукові записки НаУКМА, т. 21, філологічні науки).
х х х
Справді, потрібний єдиний український гуманітарний простір, що сприятиме зміцненню процесу державотворення. Але реалізується ця благородна ідея тоді, коли, зокрема, харківська влада скине маски лицемірів-українофобів. Бо правда — вона завжди одна. Якщо так уперто опираються М. Добкін та Г. Кернес встановленню меморіальної дошки професору Ю. Шевельову, то чому мовчать із приводу вшанування у Харкові пам’яті генерала Б. Штейфона? Тут уже йдеться не про домисли та наклепи: білогвардійський генерал під час Другої світової війни командував Російським охоронним корпусом на Балканах, воював проти червоних партизан Й. Броз Тіто і був підвищений до чину генерал-лейтенанта німецького Вермахту.
У добкіних та кернесів своя Україна — без українців. На цьогорічних міжнародних шевченківських днях, що у травні проходили на Харківщині, ні керівник обласної державної адміністрації, ні міський голова не вшанували пам’ять Тараса Шевченка — не зволили власноруч покласти квіти до найкрасивішого монумента Поету-Художнику, хоча мали б дбати про виконання Указу Президента про відзначення 200-річчя від дня народження Т. Г. Шевченка.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment