«Ховають голос криці наші вірші…»

Петро СОРОКА,
м. Тернопіль

Справжня, глибоко вистраждана поезія хвилює завжди, і її особливу силу та магічний чар відчуваєш із першого ж вірша, можливо, навіть із першої строфи. І все ж як часто ми проходимо повз неї і не відразу відгукуємося на її поклик. Чому? Потрібна особлива налаштованість душі, потрібен час щасливого осяяння, коли відкрите навстіж серце сприймає талановите слово іншого — як одкровення та диво. І тоді відкривається не тільки краса метафор, велич образів, а й те, що замкнуте між рядками і між словами, — особливий настрій, хвилююче натхнення, з якими народжувалися вірші, внутрішня напруга. І ти вже не просто читач, ти — співтворець і співпереживач.
Як добре, коли в житті трапляються такі дива. Але їх можна очікувати тільки при неодмінній умові, що маєш справу зі справді талановитою книжкою, бо все сіре, невдале і бездарне змушує душу замкнутися в собі, як равлик у мушлі.
Україна щедра на поетичні таланти. І тут кожен може робити більші чи менші відкриття. Почуваюся щасливим, що у свій час мені відкрилася магічна краса поезії Дмитра Кременя і Дмитра Іванова, Валерія Герасимчука і Тамари Севернюк, Ярослава Павуляка і Миколи Тимчака, Івана Іова і Миколи Мірошниченка, Марії Хіміч і Юхима Дишканта… Цей ряд, звичайно, можна продовжити. І ось тепер пережив неперебутні душевні стани, коли до рук потрапила книга вибраного Наталки Поклад “Голос криці” (справді вибраного, жорстко пересіяного, перевіреного часом). Авторку знаю давно і давно читаю, але ось прийшла та зоряна мить, коли її слово змусило серце битися сильніше і дихати в унісон із ритмом її віршів:
Ні озирань уже, ні нарікань.
Минулись примхи весняного балу.
Сплатила я високій зірці дань,
аби вона усе запам’ятала:
й пахучі голоси осінніх вед,
і сумноокі заповіти роду,
і це моє життя — експеримент –
у несвободі втримати свободу.
Так склалося, що почав читати збірку з самого кінця, з того вірша, який процитував. Чому? Інтуїтивно відчув, що треба ще раз пройти її життєвим і творчим шляхом у зворотному напрямі до самих джерел, до початку початків, побачити, звідки все починалося і якою була ця дорога. Така мандрівка углиб часу має свій чар, сум і радість, — свою доцільність.
У творчості Наталки Поклад дивним чином переплелися патріотичні та ліричні мотиви. Валерій Герасимчук вважає, що вона “більше трибун, аніж лірик”, але насправді це не так. Ліричне, інтимне начало в неї домінує. Просто поетеса добре розуміє, що коли не утвердиться вільна Україна, то нікому не буде потрібне й наше слово. Творче кредо вона виповіла у таких рядках:
Ніколи не хотіла статків,
ніколи слави не хотіла,—
лише б душа-аристократка
жила в гармонії із тілом.
Лише б не рвали дисонанси
її несмерклої надії,
лише б лишавсь найменший шансик —
себе знайти у веремії.
Лише б важкі стежки до раю
не поховала злості луда…
Лише б добро, що в серці маю,
хоч якось виповісти людям.
Ця тема по-своєму розкрита в багатьох інших творах, незмінно цікавих і наскрізь оригінальних. Навіть якщо поетеса говорить про звичні речі, слова під її пером набирають особливого змісту і звучання. Це тому, що все пропущено через серце і зігріте його вогнем, а відтак осмислене і висловлене по-новому. Авторка знаходить несподівані й свіжі художні засоби, щоб висловити пізнану істину та якомога адекватніше передати стан душі.
“Звідки і куди? І хто ми? Хто ми? Із яких верхів’їв-повелінь?.. Мій народ — великий невідомий, сили молодої клекотінь. Він ще прорече своє наймення, виповість, яка його мета… Мізин, і Трипілля, й Кукотенія — безконеччя скиба золота. А у ній — зернятко благовісне, щоб любов і хліб здолали зло, — і вогненна діадема — пісня: часові новому на чоло”.
Наталка Поклад завжди охоче ставить присвяти до своїх віршів, а це означає, що її серце повне любові до колег по перу, в неї немає заздрості до більш успішних та щасливіших, і вона не боїться задекларувати це. І сьогодні, з перебігом часу, вона залишає виставлені на щит імена Г. Кирпи, С. Плачинди,
П. Засенка, Б. Олійника, В. Герасим’юка, Григора Тютюнника, Івана Гончара та багатьох інших. В одному з її віршів рефреном звучать слова “Я люблю, я люб­лю вас, люди, гомінкою любов’ю хвилі”. Звичайно, усе в нашому житті минуще і все накочується і минає, мов хвиля, але океан любові вічний.
Читати Н. Поклад — велика втіха для душі, тому що тут на кожному кроці робиш великі та малі відкриття, насолоджуєшся словесними знахідками, яскравими образами і неперебутніми тропами. Їх хочеться нанизувати, як намисто: “податлива тиша”, “пісні — наче іній”, “тлусте сонце, низькорослий день”, “душа од болю стала сива”…
А ще ця поезія напрочуд афористична і глибоко філософська. Окремі сентенції і максими багнеться запам’ятати, щоб принагідно можна було процитувати, навести як зразок високої і сміливої думки. “Як не можеш слухати людей, слухай землю…”, “Любов нежива, як свободи нема”, “З нас люблять робити стадо, чи, може, ми ним і є?”, “А пожаліти — це ж у душу взяти”…
Поетеса вміє побачити, як “село неспішно в сон заходить”, як “земля відчиняє своє серце зіркам”, як “місяць скарби Полуботка знайшов і закопує знов”, як “вітри з душі бинти зими зривають”. Серцем її поезії, безперечно, завжди була і залишається її величність метафора. Але метафори також бувають різні — глибокі й плиткі, свіжі й апробовані чи видозмінені іншими авторами. Метафора Н. Поклад — особлива, зав­жди наскрізь оригінальна, несподівана і незвична, й, мабуть, не помилюся, коли скажу, що її вірші народжуються саме з такої щасливо віднайденої метафори та ще відповідного настрою, неперебутнього стану душі.
Прозорість думки, образу краса,
відвага молодого ідеалу,
пульсація — на грані криміналу —
старих народжень і нових згасань.
В зеленім німбі — клекотання крил,
що розривають сонні змори кліток, —
а між дзеркал — безсмертні очі світу,
що сили п’ють — і додають нам сил.
Ще одна прикметна особливість творчого стилю Наталки Поклад — іронічність і навіть сарказм (цикл “Вернісажі тіней”). Кожен вірш поетеси такий глибокий, самодостатній і відкриває такий широкий простір для думки і співтворчості, що про нього можна написати окреме наукове дослідження. Хочеться вірити, що прийде час, коли про поетесу будуть писати багато і охоче, а її творчість стане об’єктом цікавих дисертаційних досліджень. Вона, безперечно, заслуговує на це. Нині, на жаль, на видноті інші віршописці, майстри піару, а не глибоких поетичних одкровень і знахідок. Проте поетеса, здається, не вельми тим стурбована і працює зі стоїстичним спокоєм старого літописця, бо вірить у силу свого таланту і вибраності. “Я просто йду й сміюсь, бо я — жива”, — вихопилося в неї в одному з віршів. Справді, саме життя, рух, лет — її найвища мета, а не слава, визнання і відзнаки.
Той художній стиль, у якому працює Наталка Поклад, можна означити як нео­реалізм чи ліричний неореалізм. Утім, дефініції — це вже справа другорядна, і науковці, безперечно, ще знайдуть точний відповідник цьому густому, але завжди світлому і межово ясному словопису. Поетеса перейнята тільки одним — творчими пошуками, поглибленням виражальних засобів і образів. Особлива її любов і турбота — форма, з якою вона експериментує охоче, але обережно, щоб за її видимими контурами не загубився зміст, як це бачимо в молодих експериментаторів. Форма у неї завжди відповідає змісту і працює на нього, допомагає його поглибити, як-от у цьому вірші:
і роса і зорі
й платтячка прозорі
і нетривкість кліток
літо
літо
літо
запахи багряні
долі сонцем п’яні
сміхотворність міток
літо
літо
літо…

Або інший приклад:
Як тобі, жінко, в цьому столітті?
В цьому шаленстві, в цім чорновітті,
в емансипації — без відпочинку?
— Хочу дитинку…

Грози твій замок поруйнували,
сльози лишили, пісню забрали,
рани марудять серце розбите…
— Хочу любити…
Вправно почуває себе поетеса і в царині білого вірша та верлібра, але не надто захоплюється ними, не зловживає, бо найбільша її любов — традиційна римована строфа з її невичерпними формальними і смисловими можливостями. І справді, саме тут у неї найбільше новацій і відкриттів, і, головне, саме тут їй вдалося найповніше виповісти душу, заявити про свою українськість, яка, хочеться вірити, неодмінно зацікавить колись і перекладачів, бо за рівнем письма поезія Н. Поклад — європейська.
Закінчити розмову про поетичний світ Наталки Поклад хочеться болючим і надривним віршем, який відкриває збірку і який, як мені здається, логічно завершить розмову про неї:

Нема пуття ні людям, ні землі,
немовби світ стає вже антисвітом.
На тлі помпезних фраз — діла малі
і холодами вишмагане літо.

І вже не спів пташок, а дзвін монет,
і хижі плями — де були обличчя…
Пиши, поете, свій автопортрет
не із плачів, а з молитов і кличів.

Сентиментальних слів гірка роса, —
ми з романтизму виросли.
Ми — інші:
по-ко-ше-ні.
Вся у крові коса.
Ховають голос криці наші вірші.

І ранять світ.
І раняться самі…
Та у сумних очах аборигена —
його життя невитравлений зміст:
повстання траєкторія вогненна.

___________
Наталка ПОКЛАД. Голос криці: Вибрані поезії. — К.: Віпол, 2011 р. — 196 с.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment