Чим потужніша олжа…

Степан ВОВКАНИЧ,
доктор економічних наук, професор, член-кореспондент Української Академії інформатики, дійсний член Папської Академії соціальних наук (Ватикан), старший науковий співробітник Інституту регіональних досліджень НАН України,
м. Львів

Закінчення.
Початок у ч. 38 за 2013 р.

Міграційна політика як механізм “інтеграції” України до імперій шляхом її десоборнізації
Міграція як соціально-економічне явище не є винятково негативом, особливо коли міграційна політика держави проводиться в системі вільного обміну передовим досвідом, інноваційною діяльністю, новаторськими знаннями, технологіями тощо. Проте ця рефлексія не адекватна щодо України, бо повною мірою не реалізовувалася впродовж довгого часу її бездержавності. Щодо цього історично можна виокремити принаймні три часові періоди. По-перше, це характерно для періоду загарбання царською імперією, коли міграційна політика царизму стала одним із визначальних важелів “інтеграції” України до складу імперії: її поглинання і русифікації. Російський царизм за допомогою економічних пільг та привілеїв спонукав представників інших національностей, передовсім німців, греків, болгар, сербів тощо до щедрого заселення українських земель. Найбільше, звичайно, росіян. Водночас до корінних українців застосовувалася, особливо під час столипінських реформ, хитра політика економічних вигод переселення на землі Зеленого і Сірого клинів, Поволжя, Алтаю тощо.
По-друге, це стосується періоду радянської імперії зла, тобто панування тоталітарного компартійного правління. Ще свіжі в пам’яті енкаведистські виселення до Сибіру, Казахстану, коли зміни національної структури населення здійснювалися за допомогою геноцидних голодоморів українців, згода уряду Союзу на злочинну польську операцію “Вісла”, під час якої зі споконвічно рідних земель був депортований один із трьох карпатських субетносів — лемки, а 1950 року виселені зі своїх домівок ще й південні бойки. У час злочинних кампаній виселень і переселень українців знищували як куркулів, буржуазних націоналістів, іноземних шпигунів чи просто як “сочувствующих”. Вони заздалегідь були приречені на насильну депортацію, розстріли, каторгу; у кращому випадку — на “воспитание новых советских людей” та “інтеграцію” в тіло більшовицької імперії. Натомість “бдители” за цими виховно-трансформаційними процесами моментально освоювали їхні будівлі, завозили свої сім’ї, займали спорожнілі квартири, території, простори, запроваджуючи буцімто соціалістичну економіку та нові порядки.
Насправді під камуфляжем месіанства носіїв нового устрою приховувалися “временщики” із психологією орди, що організовували мілітарну економіку для продовження загарбницько-імперського російського “пути на Запад”. Справжня їхня мета — “інтеграція” до складу совітської (читай — російської) імперії нових народів за допомогою нових кочівних грабіжницьких походів більшовицьких комісарів під модерно-пропагандистським, буцімто гуманним соціалістично-ідеологічним прикриттям — проведення світової пролетарської революції та звільнення “трудящих всего мира” від непосильної експлуатації жорстокою буржуазією. Нас, українців, на цей час уже “звільнили” і на те, здавалося, нема ради, адже в стратегічних планах так званих наших визволителів ніколи не було навіть натяку на ідею створення самостійної України чи вільного вибору вектора її інтеграції.
По-третє, хоч як прикро, але треба визнати, що синдром не­адекватності міграційної політики простежується, правда, в іншій формі, і в період Незалежності, коли Україна страждає від неупорядкованої інтелектуальної міграції. Ідеться насамперед про втрати молодих талантів студентства, творчого потенціалу працездатних учених, інженерів, висококваліфікованих робітників, без яких Україні важко стати сучасною розвиненою державою, перейти на нові уклади економіки. На жаль, держава фактично усунулася від регулювання міграції кваліфікованих кадрів, обмежившись визнанням за людиною права на свободу переміщень у числі свобод руху капіталів, послуг, інформації. Особливо трагічно звучать наміри суб’єктів інтелектуальної міграції не повертатися, позаяк вони не бачать перспектив збільшення робочих місць, можливостей застосування своїх знань. При цьому молодь небезпідставно мотивується, орієнтуючись на потужну моду так званої національної еліти, що завдяки партійно-олігархічній клановості корисливо посилає своїх чад, а не талановитих дітей навчатися за кордон. Здавалося б, що вони, закінчивши навчання в престижних дорогих вишах, принесуть такі потрібні Україні нові знання, навички, ідеї. Але їхні наміри далекі від патріотичних бажань працювати на рідну країну, берегти традиції нації, її ідентичність. Що гірше, вони себе не ідентифікують українцями, розмовляють російською і розглядають Україну як вигідне місце нетрудового бізнесу.
За таких обставин для збереження тяглості розвитку, підвищення імунітету (опірності) української нації асиміляційним процесам велике значення мають не тільки матеріальні, а й нематеріальні (духовно-ідеальні) міжпоколіннєві трансферти (передова освіта, високий рівень наукових досягнень, розвинені громадські структури просвіти і самоуправління), підвищення духовно-інформаційної мобільності людини, громади і нації загалом. Незалежності України загрожують ризики не тільки економічні (видимі), а й духовно-інтелектуальні (інформаційні, невидимі). Немає нічого небезпечнішого, аніж невидимі загрози, що призводять до несподіваних втрат, особливо пов’язаних із відстоюванням державної незалежності України, національної ідентичності її народу, його духовно-культурних, мовних цінностей. З іншого боку, немає нічого страшнішого для розбудови державності, як активний неук. Історія України ними переповнена.
Під час суспільного хаосу особливо потрібне всебічне державне бачення міграційних рухів, аби на основі їх візій та аналізів вибрати вектор міграційної політики в координатах національної ідеї державотворення та загальнолюдських цінностей. Управління чи регулювання міграційною політикою, якщо воно не виходить із принципів національної ідеї, українських інтересів, в той чи той спосіб долучається до імперської десоборнізації України. Актуалізація перспектив інформаційно-просторової, інноваційної моделі розбудови національної держави, її євроінтеграційних намірів ставить на порядок денний потребу опрацювати систему її ідеологічного забезпечення, яка ґрунтуватиметься на загальноукраїнських інтересах, що акумулюються такими сучасними складовими Великої стратегічної національної ідеї — Україна: соборна, українська, гідна людини і нації. Адже якщо сучасні українці й далі шукають щастя в еміграції, а рідна держава нічого не робить, аби повернути їх додому, то мимоволі виникають запитання стосовно інших стратегічних складових УНІ: чи українську Україну будуємо і чи створюємо в ній належні умови — гідні для розвитку людини і нації.
Вибір вектора інтеграції України є необхідністю для виживання нації, одним із пріоритетних стратегічних чинників її буття, розвитку та досягнення цивілізаційних вершин людства. Проблема вибору вектора інтеграції України для екзистенції нації та збереження її ідентичності вимагає розгляду не лише економічних засобів, а й неекономічних чинників ефективного державотворення. Лише використання аксіологічного підходу до пошуку низки неекономічних ресурсів для підвищення ефективності економіки та розбудови національної держави допоможе виокремити такий вагомий об’єднуючий націю чинник, як українська Ідея. Рівно ж — показати, що немає чистої економіки — немає рафінованих неекономічних чинників її ефективності, а є система національних і загальнолюдських цінностей. Тільки через призму аксіології можна належно оцінити освітню, міграційну чи мовну політику як визначальний механізм “інтеграції” України, що використовували царська і радянська імперії для її російщення та поглинання. Рух до Європи — не географічний чи економічний вектор, а вибір, де цінності соборності та незалежності виступають його життєвими пріоритетами і показниками національної гордості. Недопущення десоборнізації України — надзвичайно вагоме завдання в системі реалізації національної ідеї та остаточного припинення імперських порушень тяглості розвитку українськості, втрат від некерованої міграційної політики та відсутності ідеології національного державотворення.

Бути українцем — це соборно-національна цінність і гордість
Святая святих завдань УНІ — сформувати єдиний національний економічний, мовно-інформаційний, культурний, релігійний та інші простори, в яких усі українці різних регіонів за допомогою освіти та просвіти могли усвідомити себе соборною державоцентричною нацією. Водночас українська Україна не означає зловмисно підкинутого гасла: Україна лише для українців. Ми єсть єдиний український народ: сім’я для кожного, хто працює на нашу національну ідею.
Інтеграція вимагає бути соборними українцям: не галицькими і не буковинськими, за Франком, додамо: не донецькими чи харківськими. Це вельми складна наука. Бути українцем, учив великий мислитель, означає бути ним “без офіціальних (регіональних — моє доповнення) кордонів. І це почуття не повинно у нас бути голою фразою, а мусить вести за собою практичні консеквенції. Ми повинні — всі без виїмка — поперед усього пізнати ту свою Україну, всю в її етногеографічних межах, у її теперішнім культурнім стані, познайомитися з її природними засобами та громадськими болячками і засвоїти собі те знання твердо, до тої міри, щоб ми боліли кождим її частковим, локальним болем і радувалися кождим хоч і як дрібним та частковим її успіхом, а головно, щоб ми розуміли всі прояви її життя, щоб почували себе справді практично частиною його”. Коли на національних прапорах чорні жалобні стрічки з приводу Скнилівської трагедії чи жертв на шахті ім. Засядька, нам боляче не по-регіональному. Це саме можна сказати, коли агресор хоче загарбати морську косу на Тузлі чи відрізати скибу деінде.
Зрозуміло, що потрібна ефективна економіка, важка праця спільноти, регіонів і кожного осібно, аби забезпечити добробут, гідну зарплатню, соціальний захист, чисту воду, повітря, належну охорону здоров’я і т. ін. Концепт побудови країни, гідної людини і нації, широко адаптований розвинутими державами, але якість нинішньої нашої праці та інтегративної соборнізації не дозволяє “дотягнутися” до їхніх життєвих стандартів. Однак інтеграційний вибір України — не лише економіка, обсяги ринків та їхні наслідки. Що більше, коли держава неефективна, на думку відомого економіста О. Пасхавера, економіка переважно залежить саме від неекономічних чинників. Попри те, неекономічні чинники — це не тільки соціальні, політичні, соціологічні чи соціально-психологічні; вони — ті й другі, і якісь треті, врешті, усі разом. Вони — громадські, громадянські і спільнотні; національні та загальнолюдські; духовні (інформаційні, ідеальні) та матеріальні; транскордонні й геополітичні; історичні та новітні, світоглядні та ментальні, медичні та екологічні, де будь-який названий (і не згаданий) чинник наведеної множини може стати мультиплікатором суспільного розвитку. У цьому контексті актуалізується проблема комплексності їхнього вивчення через призму аксіології як ціннісних і архіважливих для вибору вектора інтеграції України та її екзистенції. Сьогодні інтеграція України — парадигма буття української нації. І це завдання не тільки для економістів.
Отже, у вектора вибору не регіонально-ринкова ціна, а загальнонаціональна цінність у широкому вимірі загальнолюдських вартостей. Алогічно і нерозумно прив’язувати такий вибір винятково і до господарських потреб окремих регіонів (Карпатського, Подільського, Слобожанського чи Донецького) саме зараз, коли вчергове пропонують поділити на вісім частин Україну, аби її федералізувати. А відтак “декомпозицировать” і на правах “старшого” брата, якого Русь родила пізніше, знову наївних малоросів по-імперському “воссоединить в едином русском мире”. Проте вчиняючи так, не тільки ризикуємо комплексністю розгляду всеукраїнських державотворчих чинників, а й залишити соборність України — чи не найголовнішу аксіологічну складову її національної ідеї, — поза геополітичним контекстом, поза історичною та природною соціально-психологічною її межовістю. Піддавшись пропаганді імперсько-поглинаючого “мира”, ризикуємо загубити цілу, за Франком, людину, адже розглядаємо феномен її цілісності поза “рамами нації”, поза складним, комплексним та адекватним для їхнього розвитку середовищем і простором.
У нашому розумінні сутність соборності, як і межовості України не вичерпуються територіально-географічною наповненістю. В українському дискурсі соборність не означає імперське “собирание земель”, проведення собору одержавленої церкви чи “открытого партийного собрания”. Вона набуває іншого, ціннісно-просторового виміру, акумулюючи принаймні чотири важливі інтегративні аспекти життя української людини і нації. Тобто їх життя “на межі”, однак, — не на маргінесі, а в площині ідентифікації, культурно-інтелектуального медіаторства і цивілізаційного поступу, де людини та її нація — єдине соборне ціле. Ці якості не повинні залишитися поза вибором вектора зовнішньої інтеграції, яка корелюється з внутрішньою, тобто із соборнізацією України, якій завжди перешкоджали імперська денаціоналізація і загарбницький поділ українців на денаціоналізованих та тих, котрих ще треба деукраїнізувати. Це, на задум сучасних неореваншистів, призводило і має призвести нині до розколу України, її “декомпозиции”, тобто до десоборнізації країни та ослаблення нації, а відтак збільшення шансів на нове поневолення.
Отже, соборність — це передовсім антиідея імперському розпорошенню сил і ресурсів корінного народу, розмиванню його національної свідомості, ідентичності та об’єднавчого потенціалу. Тому соборність — це стратегічна складова української ідеї, що відображає, по-перше, здатність нації працювати і творити разом, синергійно задля підвищення добробуту. Тобто це соціально-психологічні якісні риси, які віддавна стали притаманні українству як ментальні характеристики, що сформувалися тисячолітньою історією життя на пограниччі. По-друге, це індикатор внутрішньої і зовнішньої інтеграції соціуму як ствердний вияв його націоцентричності. Тобто рівень усвідомлення, який детермінується знанням, що власна оселя зводиться найшвидше, коли спільнота (громада) об’єднана і діє заодно, дружною патріотичною толокою. По-третє, це всенародна солідарність і довіра до відроджуваної державності як до своєї, віками вимріяної. По-четверте, це вияв консолідації народу в прискоренні довгоочікуваних ренесансних процесів творення власної національної держави, на реалізацію ідеї та природного права якої на самостійність поневолювачі завжди позбавляли Україну, стверджуючи: вона можлива лише у єдиній родині великого загарбника.
Таким чином, зміцнення соборності — це не лише усунення ініційованого партіями регіонального, буцімто непереборного протиставлення, а насправді піарного протиборства як вияву постсовкового синдрому прислужливої хохляцької запопадливості. Це, головно, зміцнення традиційної толерантності українців у їхньому ставленні до різних культур, зокрема малих народів, прямих інформаційних контактів із далекою і ближньою діаспорою, збереження на пограниччі відрубності власної культури посеред розмаїття інших світів. Ідеться про життя-буття між релігійним православ’ям і католицизмом, між європейською та азіатською культурами, нинішньою консенсусно-громадською і керованою демократією, інноваційним високотехнологічним та мобілізаційно-сировинним розвитком економіки, зрештою, між СНД, Митним союзом і ЄС, НАТО, між бажаною зоною вільної торгівлі та Асоціацією європейських держав тощо.
В Україні не досліджується соборність у комплексі з життям нації “на межі”, що зумовлює транзитність у контексті її сучасних інтеграцій, медіаторства і зростання цих феноменів в умовах глобалізації та нагальною потребою зупинити подальшу девальвацію національних цінностей. Ідеться про транзитність не тільки і не стільки як транспортно-просторову, прикордонну чи транснаціональну геополітичну реальність, скільки соціально-психологічну, духовно-інтелектуальну, ментальну, ідеологічно-світоглядну, територіально-патріотичну характеристику життєдіяльності народу на “стику” різних навколишніх культур, тобто про виживання і толерантність на межі розмаїття звукових, інформаційних просторів, менталітетів і т. ін.
Проте за таких умов (як свідчить історія та реалії сьогодення) важливо виховувати толерантність не тільки серед корінного (титульного) народу, робити його країну перекидним “містком” між берегами різних культур, релігій, військових блоків, економічних і політичних союзів. Пограничне медіаторство не прирівнюймо до життя на мосту. Адже на мосту не живуть, по ньому ходять, а ще більше їздять, і навіть чужі танки. За умов ослабленості корінної нації виникає низка спокус агресивніших сусідів придумати ідеологію федералізації України, “відрізання” від позаблокової, далекої від потуги колективних форм захисту, певної скиби чи морської коси. Хоч би якою була ця скиба чи коса, вона для українців — їхня обітована земля, а люди на ній мають право на самостійний розвиток, на відродження і збереження своєї національної ідентичності, відрубності своєї культури, на своє інформаційне середовище, а відтак на адекватний простір з його відповідним ідеологічним забезпеченням, наскрізний фундамент якого — українська національна ідея, унікальність якої, як і соборності, межовості країни, нині ігнорується.
Це особливо недопустимо в системі неекономічних чинників розбудови ефективної економіки, держави, її ідеологічного та іншого забезпечення. Адже не одне покоління патріотів України платило життям саме за національну ідею, за вибір вектора руху до державницького усамостійнення, досягнення національного ідеалу в структурі загальнолюдських цінностей і благ. Нині за національну ідею вже не треба вмирати, треба удосконалювати її візію і місію, важко щоденно працювати над їхньою реалізацією. На жаль, ми досі широко не соціалізували українську ідею, не зробили її наріжним каменем державотворення на його ідеологічному фундаменті, у програмних текстах проурядових і опозиційних партій — порожньо. Це унеможливлює визначити не лише стратегію, дерево цілей розвитку нації, наявні ресурси державотворення, пріоритети їх використання, а й оптимізувати вибір самого вектора інтеграції України, досягнути в його пошуку ідеалу мудрості (софійності) нації, вийти на позаекономічні смисли руху до вершин цивілізації, розширити комплекс національно-ідеологічних, філософсько-світоглядних, соціально-правових, геополітичних, міграційних та інших чинників прискорення розбудови держави.
Прискорення національного будівництва, як засвідчив 10-й Ялтинський форум політиків та економістів, вимагає нових знань і технологій. Недарма нами виокремлюється Мала національна ідея: “Знання, інформація і рух (чин, дія)” як робочий інструментарій вирішення тих чи тих складових Великої, інтегратор Ідеї та Дії, передовсім молоді яко прискорювача державотворення. Мала ідея — це поточне, часто тактичне гасло. Мала як частина Великої стратегічної національної ідеї спрямовує сьогодні продуцентів лідерської інтелектуальної власності, творчу енергію наукової молоді на інтенсивне використання нових знань, досягнень науки, інтелектуально-інноваційних чинників створення модерної національної держави, економіки знань, збільшення інвестицій у розвиток людини — її освіти, культури, інтелектуального капіталу; побудову інформаційного, громадянського й правового суспільства, збереження генофонду українського народу, тяглості його розвитку в плані безперервного досягнення високої освіченості, креативності, духовності та моралі; зрештою, пізнання навколишнього світу, зменшення його ентропії (невизначеності) та внутрішніх і зовнішніх небезпек. Є соборна нація як повноцінне, самодостатнє соціально-економічне, етнокультурне середовище, є інформаційний простір, який не гнітить, не розмиває тотожність народу, повнокровно функціонує передача знань від покоління до покоління — отже, виховується національно свідома, цілісна людина і ковітальна спільнота. Тобто спільнота, здатна відроджуватися завдяки зеленій ідеології, соціогуманістичній політиці, які, підживлюючи це середовище, розширюють його життєздатність у всенаціональному та світовому вимірах.
Щоб прийшов наш Апостол правди і науки, слід не тільки враховувати чинник збереження українськості і пов’язані з ним аксіологічні аспекти. В іншому випадку ми можемо стати заручниками підступних сусідських форматів та формул “інтеграції”, і нас може спіткати точка неповернення, причиною якої ми станемо самі. Тому під час вибору вектора інтеграції пильнуймо, контролюймо і себе, і дії уряду, і опозиції, п’ятої колони, різних церков і громадських організацій. Причому не треба високопосадовцям дії соціуму гостро засуджувати як непрофесійні. Вони свідчать про зародження громадянської спільноти як універсальної інституції, котра може їх найняти на службу, а може й звільнити. Для цього не потрібні гроші, закордонні інвестиції: треба бути розумною, небайдужою, організованою нацією, щоб зберегти власну ідентичність, окремішність культури за будь-яких світових трендів.
Власне, вибір найоптимальнішого — це не лише раціональний вектор майбутнього, а й мистецтво реалізації можливого, яке згодом стане притаманним молодим українським політикам, врешті, активному ядру інтелектуалів у самоуправлінні свідомих громадян. Коли їх критична маса буде достатньою, аби вона, а не перст партійного лідера самовладно скеровував 2015 року вибір кандидата в Президенти України, — покаже час. Але про це авторитетніше можуть судити, вочевидь, і довести вже наступні покоління. А нам, сущим, слід думати про стан і умови життя, які їм залишимо. У гармонії сталості та стратегії тяглості розвитку України, власне, адекватність наших сьогоднішніх дій щодо реалізації соціогуманістичних імперативів буття нації, бінарного захисту її і людини, державницької ідеї та раціональності вибору вектора інтеграції. А без цього знову пануватимуть, за Франком, “желудкові ідеї”. І все українське життя, як писав М. Грушевський, буде “вивернене з своїх нормальних умов, історично і географічно сформованої колії й викинено на великоруський ґрунт, на поток і розграблення” замість збереження “тяглості при вічному поступі вперед”.
Щоб зберегти тяглість суспільного розвитку для прийдешніх, потрібно задіяти не тільки твердо усвідомлений комплекс неекономічних чинників ефективної економіки, а й зробити це на засадах нової соціогуманістичної парадигми модернізації України як Соборної, Української, гідної Людини і Нації новітньої держави з європейським вектором руху до світових цивілізаційних смислів. Отже, потрібні адекватні суспільні інституції та національний інформаційний простір, економні структури і духовно-культурні цінності, конкурентоспроможна освіта, наука і патріотично-діяльна мотивація, інноваційне мислення і традиції служіння, соціальна та громадянська активність, відповідальна влада і належна екологія тощо. Хоча це не всі та й без часового виміру стратегічні вектори прориву, але наведена їх множинна достатня для репрезентативного судження, щоб зробити Україну Європою, а Європу — в Україні. Євроінтеграція уможливлює це і дає шанс, який може бути єдиним для сьогоднішнього покоління. Його втрату наступні покоління можуть нам не пробачити.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment