Чи тотожні Kiev та Kyiv?

Максим СТРІХА,
доктор фізико-математичних наук

Наприкінці серпня я літав на міжнародну конференцію з фізики гарячих електронів у Вільнюсі. У літаку “Міжнародних авіаліній України” кожен пасажир мав змогу переглянути “глянцевий” бортовий часопис “Панорама”. Не переповідатиму його змісту, а зупинюся на формі — йдеться про речі нібито малозначущі, але насправді дуже важливі.
Усі тексти “Панорами” двомовні — українською й англійською. Так є у всьому цивілізованому світі, але в Україні МАУ — це радше виняток, адже інші авіакомпанії, що з’явилися на наших трасах після краху “Авіасвіту”, у своїй друкованій продукції державною мовою не послуговуються.
Зате англомовна частина “Панорами” лишила гіркий осад. Не браком фаховості перекладу (перекладачі вправні й навіть зразково політкоректні — українське усталене “Прибалтика” відтворено нормативним для світу “країни Балтії”). Але в журналі, від привітання президента МАУ Юрія Мірошнікова й до мапи з позначеними авіарейсами, назви українських міст передано англійською так, як це було за часів СРСР: “Kiev”, “Kharkov”, “Dnepropetrovsk”, “Lvov”, “Ivano-Frankovsk”…
Українці — не єдина постколоніальна нація, яка постала перед проблемою: як змусити світ призвичаїтися до своїх автентичних назв замість версій, запроваджених ще колонізаторами. Тим, хто цього хотів, це вдавалося: усі говорять “Тайвань” замість португальського “Формоза”, “Шрі-Ланка”, “М’янма” і “Мумбай” замість англійських “Цейлон”, “Бірма” і “Бомбей”. Навіть на мапі сусідньої Федерації Якутія тепер називається “Саха”, а Тува стала “Тивою”.
Литва теж не лише призвичаїла Європу до назв “Вільнюс” і “Каунас” (замість польських “Вільно” і “Ковно”), а й пильно стежить за тим, аби в призначеній для туристів англомовній продукції відомі литовські магнати називалися “Радвілами”, а не “Радзивілами”, а славетний поет, що оспівував Литву в “Тадеуші” — “Адомасом Міцкявічусом”, а не “Адамом Міцкевичем”. І хоч в останньому випадку литовці, можливо, дещо передали куті меду, їхньому почуттю національної гідності можна позаздрити. Напевно, саме це почуття допомогло їм побудувати нормальну затишну європейську державу, у столиці якої беззастережно домінує литовська (якою 100 років тому у Вільні говорили близько 5 % — але це вже тема для іншої розмови).
Чому люди прагнуть, аби у світі їх сприймали саме у власній “мовній одежі” — зрозуміти нескладно. Адже за німецьким “Лемберг”, польським “Львув”, російсько-радянським “Львов” — власні, як тепер прийнято казати серед гуманітаріїв, наративи, ледве чи приємні в усьому мешканцям нинішнього українського міста з назвою “Львів”. Та й коли “Kyiv” сприймається як назва столиці суверенної держави, що прагне інтегруватися в Європу, то “Kiev” неминуче тягне за собою весь комплекс “Русского мира” і думку про природність вимог Путіна негайно долучити Україну до Митного союзу.
А як усе-таки правильно з погляду філології? Кожна мова має власні закони. І коли український уряд 1992 року ухвалив писати англійською “Kyiv”, а не “Kiev”, для англомовного світу це було лише побажанням. Але 2006 року це написання офіційно ухвалив Державний департамент США, а трохи згодом — британський Форін Офіс. Відтак для двох найбільших англомовних держав світу воно стало нормативним. І те, що “Kiev” усе ще вживається доволі часто паралельно з ним — це провина тих українців, які, всупереч правилам і здоровому глуздові, далі пишуть по-колоніальному (а також керівників тих державних і недержавних українських структур, які схвалюють або толерують таке написання).
Звісно, на рівні державних документів у нас зараз майже все гаразд. Та й бізнес поволі привчається: новий введений у дію перед Євро—2012 готель було названо таки “Kharkiv”. Колеги-науковці, незалежно від розмовної мови, в англомовних статтях пишуть переважно “Kyiv”, “Kharkiv” i “Dnipropetrovsk”.
Але й негативних прикладів не бракує. Серед них бортовий часопис МАУ “Панорама”, який пишається, що протягом місяця його переглядають півмільйона пасажирів. Отже, з них щонайменше кількасот тисяч іноземців: а) дивуватимуться, як Kiev співвідноситься з Kyiv, про який ідеться в офіційних документах; б) дістануть предметний урок щодо рівня самоповаги й національної гордості тих загадкових “юків”, столицею яких є Kiev.
Я не зазіхаю на право росіян казати “Кієв”, а поляків — “Кіюв”. Так історично склалося. Але нормальний інтелігентний росіянин чи поляк ніколи не накидатиме свою вимову всьому світові. (Хоч і норми російської мови часом зазнають корекції: естонці домоглися від росіян ще наприкінці 1980-х писати “Таллінн” з двома “н” у кінці, а якути трохи пізніше привчили їх до “Республіки Саха”. І навіть “Білорусія” офіційно стала “Білоруссю”).
Провідні англомовні держави сьогодні вже офіційно прийняли написання наших міст в українській фонетичній транскрипції. І триматися старої російської в самій Україні — означає щонайменше розписуватися в своєму комплексі національної меншовартості.
Я також розумію, що сьогодні український уряд навряд чи перейматиметься такими “дрібницями”. Отже, вся надія на небайдужих громадян. Відтак прошу вважати цю мою статтю відкритим листом керівництву МАУ з проханням писати англомовні назви українських міст у бортовому часописі “Панорама” відповідно до норм, встановлених урядами України, США та Великої Британії. (Навіть чинний закон Ківалова—Колесніченка, попри малу симпатію до української, статтею 27 однозначно встановлює: українські топоніми іншими мовами передаються в транслітерації з державної мови, — отже, треба таки писати Kyiv). А також домогтися, щоб це ж написання прийняли і в міжнародних авіаційних перевезеннях. У наших електронних авіаквитках досі пишуть Kiev, отже, Україна досі не порушила цього питання у відповідних структурах. Бо ті, хто хотіли, свого давно домоглися.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment