«…Я завжди працювала» Пам’яті Світлани Кузьменко

Володимир БУЗЕЙЧУК

Світлана Кузьменко не лише в Канаді, а й в Україні добре знана як поетеса, авторка збірок “Вічний проростень” (1981), “У сяйві променів” (1984), “Волошка у житніх полях” (1997), “Білі голуби” (1998), “Берегиня” (1999), “Листи до друга” (2002). І постать справді видатна — творець, художник, митець.
Її перу належать і дитячі книжки “Івасик і його абетка” (1974), “Півникова пригода” (1981), “Івасикова абетка” (1995), збірка гумористичних оповідань “Новоталалаївські рефлексії” (1976) і переклади з англійської: “Казка з березового лісу” (1988) і “Живуть на світі добрі звірі…” (1995). У дитячому часописі “Веселка” протягом багатьох років Світлана вела сторінку віршованих оповідок про Івася-Мудрася; працювала й над літературознавчими дослідженнями про Уласа Самчука, Ольгу Мак, Василя Веригу, Оксану Лятуринську, Лесю Храпливу.
Глибше ознайомившись з біографією письменниці, розумієш: лише любов  допомогла їй пережити всі труднощі, які виникали на непростому життєвому шляху.
Народилася майбутня письменниця 22 вересня 1928 року на Чернігівщині. Під час Другої світової війни потрапила в Австрію, близько півроку жила у Відні — хоча важко назвати життям постійне переховування у бомбосховищах, адже тоді війська союзників щодня  бомбардували австрійську столицю. Звідти доля закинула до Німеччини. По закінченні війни Світлана опинилася в таборі для переміщених осіб у Регенсбурзі, там навчалася в школі, здобула середню освіту. 1948 року виїхала до Канади, де зустрілася з поетом Борисом Олександрівим (псевдонім Олександра Грибінського). 1950 року вони побралися.
Подружжя мало двох синів, а ще в їхньому домі жив і чоловіків батько — пані Світлана якось згадувала, що в родині з п’яти осіб єдиній жінці доводиться важкувато. Довго й Борисові Олександріву не щастило з роботою, він підробляв то там, то там, потім пішов на навчання. Після закінчення університету нарешті отримав змогу працювати за фахом — спершу бібліотекарем, потім  директором бібліотеки.
Матеріальна скрута змусила Світлану повернутися до праці, коли сини були ще малі. Жінка працювала на продуктових складах, в крамниці дитячого одягу, аптеці, бюро перекладів. Паралельно вивчала англійську мову, потім в Університеті Торонто студіювала англійську та російську літератури й антропологію. Закінчила вечірні бібліотечні курси й невдовзі стала працювати в бібліотеці Торонтського університету — каталогізувала книжки слов’янськими мовами.
Коли ще зовсім юною дівчиною Світлана полишала Україну, думалося, що то ненадовго, скоро повернеться додому й житиме на рідній землі. А побувати в Україні випало тільки одного разу — 1997 року. Тоді вона зустрічалася з багатьма українськими письменниками, в Києві побачила світ її поетична збірка “Волошка у житніх полях”, відбувся творчий вечір у Спілці письменників України.
“Перша в моєму житті література — “Кобзар” Шевченка й українська народна творчість для дітей — мала великий вплив на моє духовне формування і на все те, що я вважаю для себе дуже важливим. Власне, ці твори, а не ідеологія, зробили мене в глибині моєї душі українкою навіки, хоч би скільки і де на світі я жила”, — згадувала Світлана Кузьменко. Шевченко був не лише її першим знайомством з українською літературою, а й з літературою узагалі. Як і для переважної більшості українців, саме Шевченко став для неї символом України.
Та були й інші символи й
уособлення. Однією з таких символічних постатей можна вважати Уласа Самчука. Подружжя Грибінських знало його дуже близько, разом працювали над виданням збірників об’єднання “Слово”, багато допомагали “господареві Волині”. Світлана Кузьменко згадувала, як їй пощастило позичити в когось раритетне видання роману Самчука “Марія” у французькому перекладі, зробити з нього фотокопію й подарувати авторові. Рідкісне видання нечисленні власники книжки цінували більше за самого автора, і лише завдяки Світлані Кузьменко письменник отримав змогу тримати в руках одну з власних книжок — хай і в копії.
Родина Грибінських допомагала українським музеям та бібліотекам — багато власних рідкісних видань вони передали до українських книгозбірень. Через знайомство з однією з таких “діаспорних” книжок я й дізнався про прекрасну поетесу Світлану Кузьменко.
А потім було знайомство з “Новоталалаївськими рефлексіями”… Реалії життя українських емігрантів Канади, спресовані у коротку прозу, навдивовижу точно й влучно висловлені прекрасною мовою, на яку, незважаючи на тривале перебування за кордоном, майже не вплинули тамтешні лінгвістичні трансформації.
Між іншим, у своїх синів Борис і Світлана Грибінські виховали таке саме поважне ставлення до рідної мови: жоден із них ніколи не говорить до батьків англійською, навіть у присутності своїх англомовних друзів.
Хотілося привітати письменницю з її 85-літтям, але… Із Торонто надійшла сумна звістка: Світлана Кузьменко померла, лише кілька днів не дожила до свого ювілею…
Усі, хто знали її, глибоко сумують і висловлюють родині співчуття.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment