Володимир ПАНЧЕНКО,
професор Київського міжнародного університету
Пісню творить народ… Ці слова ми повторюємо, адресуючи їх передусім нашим славетним фольклорним перлинам невідомих, часто навіть неписьменних народних авторів. Небагато геніїв в українській (як і в інших літературах) можуть похвалитися тим, що їхні поезії стали улюбленими народними піснями. І перше місце тут посідає наш славетний Кобзар Тарас Шевченко. Але скільки талановитих поетів увійшли до нашої літератури як автори одного-двох віршів, що відомі загалові саме як народні пісні! Михайло Петренко (“Дивлюсь я на небо”). Степан Писаревський (“Де ти бродиш, моя доле”), Костянтин Думитрашко (“Чорнії брови, карії очі”), Олександр Афанасьєв-Чужбинський (“Скажи мені правду, мій добрий козаче”), Володимир Александров (“Я бачив, як вітер берізку зломив”), Кесар Білиловський (“В чарах кохання”)… А імена Марусі Чурай чи Семена Климовського — піснетворців козацької доби — більшою мірою овіяні легендами, ніж підкріплені фактами.
І все-таки народна поезія має своїх творців. Тих невідомих загалові талантів, що віддають серце й душу рідному слову. Не варто думати, що час таких талантів уже минув, дійсність доводить протилежне. І одним із таких творців є Григорій Орел, уродженець козацького села Успенка на Кіровоградщині, педагог і поет-самоук. Збірка поезій Григорія Орла “Іду з глибин” (Кременчук, 2011) яскраво демонструє нам і щирість почуттів, і непідробний літературний хист автора.
Збірка має шість тематичних розділів: “За Україну”, “Усе пам’ятати”, “Ех, роки!”, “Порухи душі”, “У молодість іду”, “Трохи гумору”. Уже з назв цих розділів помітна основна тональність книжки: це щире вболівання за долю рідної держави, ліричні спогади про молоді літа (а вони в Григорія Орла були справді буремними — це й німецько-фашистська окупація в дитинстві, і праця в автомайстерні рідного села, і тривала вчительська робота!). Роздуми над сучасністю часом болісні й гіркі, часом оптимістичні й піднесені. Надія не полишає поета ніколи — навіть у хвилини найтяжчого розпачу. Так, розуміє автор, лихоліття бездержавності неабияк понівечило душі українців:
З нас в імперіях довго глумились,
Гнали нас у полон на чужину, —
Щоб рабами в неволі лишились,
Щоб забули навік Україну…
Але народ не гинув. Вистоював. Відроджувався. І самостверджувався завдяки відданій праці й злагоді:
Тож берімось частіше за руки
Та працюймо всі дружно й завзято,
Без усякого зла і розпуки,
Помагаймо, як другу і брату!
І в цьому чимала заслуга предків, що не корилися нападникам і поневолювачам, обороняли рідну землю від зайд будь-яких мастей:
Батьків і синів пам’ятає село
Й тепер називає усіх поіменно.
І те, як росли, чим жили, що було,
Однолітки знають в селі
достеменно…
Григорій Орел — учитель за покликанням, тому тема школи, дитинства, виховання молоді така близька авторові:
Я до школи прийшов
Разом з ранком весняним,
Я для неї приніс
Квіти сонця й вітрів.
Я до школи прийшов,
А вона, невпізнанна,
Щастям хлюпає скрізь
До сердець школярів…
Поет глибоко розуміє, яку відповідальну місію виконує вчитель. Адже він живе й працює в ім’я майбутнього — в ім’я дітей, майбутніх громадян:
Щоб віддати їм все по краплині —
Свого серця гаряче биття,
Всі навчальні секунди й хвилини,
Світло знань у велике життя…
Проте не чужі митцеві й прості одвічні людські почуття. І саме у віршах, присвячених коханню, дружбі, красі природи, чути непідробний народнопісенний ліризм:
Буду ждати,
Виглядати,
Милий стрінеться мені
Чи в гайочку,
Над ставочком,
Чи у полі навесні…
Або таке щире зізнання:
Падають зорі,
їх не дістати,
В щасті і горі
їх не зібрати.
Падають зорі,
Світиться небо,
Мружаться очі
Лагідні в тебе…
Григорій Орел буває й дошкульним сатириком, що не шкодує гострого слова для потворних явища сучасності. Тут і зарозумілі “мільйонери”, що “просять допомоги, бо не досить їм зарплати”.
Тут і злочинці — “колорадські жуки”, що нищать кущі, якими самі ж і годуються, тут і “завойовники новітні”, що “прославляють попередніх”, люди з закам’янілими стереотипами віджилого мислення…
Звичайно ж, не всі твори у книжці Григорія Орла “Іду з глибин” є рівноцінними. Не знайдемо ми тут модерних чи “постмодерних” словесних експериментів, і часто-густо поверхового “епатажу”, яким так любить часом “вразити” читача наш сучасник… Тут — у кращих творах, звичайно ж, є те, що ми можемо назвати земною мудрістю. Тією мудрістю, що віками плекалася в народній поезії, притчі, приказці. Тією, що про неї сам поет говорить так щиро й по-шевченківськи “без хитрої мови”:
Ви на горі,
Аж на вершині,
А ми в норі
Живем і нині…
Ви — пишний цвіт,
А ми — коріння,
Тримаєм світ,
Усе створіння.
