Олексій НЕЖИВИЙ,
доктор філологічних наук, професор Луганського національного університету імені Тараса Шевченка
Його називають Великим Кобзарем. Багато віків українські кобзарі несли до людей найдорожче духовне багатство — народну пісню. І тоді ніхто не забував, що таке віра, воля, самовідданість, відвага, а ще працьовитість, творчість, щирість і намагався навчити цього своїх дітей. Так і в творчості Тараса Шевченка, особливо в головній книзі “Кобзар”, нерозривно пов’язане минуле, сучасне та майбутнє українського народу, право кожної людини на вільне, щасливе життя. Бути гідними ймення Тараса Шевченка означає тепер постійно збагачуватися духовно, берегти рідне слово, вірити в незалежну державу і працювати для добра в Україні.
Із 1939 року один із найстаріших вищих навчальних закладів східноукраїнського краю — Луганський національний університет носить ім’я Тараса Шевченка. В Указі Президії Верховної Ради УРСР від 26 квітня 1939 року зазначалося: “Задовольнити прохання громадських організацій Ворошиловградського педагогічного інституту і присвоїти Ворошиловградському педінституту ім’я Т. Г. Шевченка”.
Треба сказати, що, зважаючи на певне ідеологічне спрямування цієї події, адже образ Тараса Шевченка та його творчість використовувала тодішня пропаганда, в педагогічному виші 1939 року намагалися різнобічно підійти до відзначення Шевченківського ювілею, тобто 125-річчя від дня народження. Тоді на художній виставці експонувалися навіть оригінали малярських полотен (імовірно з Галереї картин Тараса Шевченка в місті Харкові), а також ілюстрації художників до його творів. Викладачі та студенти літературного факультету прочитали понад сто лекцій у робітничих і сільських клубах області. На березневій науковій сесії викладачі кафедри української літератури О. С. Пулинець і Н. Г. Ясько виступили з доповідями. У рукописному альманасі було вміщено дослідження викладачів і студентів, а також переклади поезій Т. Шевченка російською мовою. Тоді у виші навчалося на денному відділенні 2225 студентів, а на заочному — 4723 студенти. 1939 року випуск склав 675 учителів. Діяли сім факультетів: історичний, літературно-лінгвістичний, географічний, фізико-математичний, природничий, іноземних мов і робітничий (тобто довишівської підготовки), а також дворічний учительський інститут. Тут працювало 96 викладачів. Бібліотека нараховувала 150 тисяч томів. Поезії про Тараса Шевченка студента літературного факультету Миколи Упеника (згодом відомий український письменник) друкувалися в обласній газеті “Луганська правда”, як і вірші Андрія Онищенка, Григорія Савченка, переклади Павла Євтєєва.
Із 1947 року на кафедрі української літератури почав працювати О. А. Міхно, для якого шевченківська тематика стала однією з провідних у науковій і навчально-виховній діяльності. Він брав участь у республіканських наукових Шевченківських конференціях, керував студентським гуртком шевченкознавства, зібрав численний матеріал для краєзнавчої експозиції “Ім’я Шевченка на карті Луганщини”, яка багато років прикрашала кабінет шевченкознавства. Щороку майбутні вчителі-словесники готували літературні вечори, які відбувалися в березневі дні, здійснювали екскурсії шевченківськими місцями України.
У березні 1961 року в Луганському державному педагогічному інституті імені Тараса Шевченка відбулася перша наукова Шевченківська конференція кафедр історико-філологічного факультету, на якій виголосили вісім доповідей, зокрема “Шевченко і його епоха” (В. Г. Мотренко), “Естетичні погляди Т. Шевченка (А. К. Косінов), “Образ Т. Шевченка в українській народній поезії” (О. А. Міхно), “Шевченко в російських перекладах” (М. П. Діченсков), “Т. Шевченко в болгарській прогресивній критиці” (Г. М. Гончарук). До шевченківських днів при кафедрі української літератури створено науково-методичний кабінет Т. Г. Шевченка, де розгорнуто виставки-експозиції: “Життя і творчість Т. Г. Шевченка”, “Т. Шевченко і наша сучасність”. Кабінет придбав рідкісні видання творів Великого Кобзаря: перше видання “Кобзаря” 1840 року і перше повне видання Кобзаря (1907 р.).
До 150-річчя від дня народження Тараса Шевченка організовано другу наукову Шевченківську конференцію. Тоді в ювілейний 1964 рік на сторінках “Літературної газети” опубліковано статтю “З його ім’ям”, де розповідь про Луганський педагогічний інститут завершувалася стверджувально-оптимістично: “Так, це справді шевченківський вуз — найсхідніший у нашій республіці храм української культури”. Її автор — Микола Ташаненко. Таким був газетний псевдонім літературного працівника редакції, а незабаром видатного українського письменника Григора Тютюнника. 1988 року колектив інституту висунув його на здобуття Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка, яка й була присуджена наступного 1989 року.
Серед пам’ятних подій 90-х років дві наукові Всеукраїнські шевченківські конференції (1994, 1998), коли в Луганську збиралися шевченкознавці з усієї України.
Міжнародне Шевченківське літературно-мистецьке свято “В сім’ї вольній, новій” відбулося у травневі дні 1998 року в Луганській області. Тоді ж у Луганську відкрили пам’ятник Великому Кобзареві, автор якого лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, народний художник України І. М. Чумак. У Луганській області пам’ятники Тарасові Шевченку споруджено також у Антрациті, Старобільську, Сєверодонецьку, смт Білокуракіне, селі Свистунівці Сватівського району, селі Осинове Новопсковського району.
Не тільки териконами, шахтами, великими промисловими підприємствами знана наша Луганщина. З давніх-давен тут розвивається найдорожче — духовна національна культура українського народу. Саме українська література представлена іменами видатних митців — лауреатів Національної премії України імені Тараса Шевченка, що є красномовним запереченням якоїсь особливої “культури Донбасу”, чи навіть якоїсь регіональної літератури. Широковідома творчість письменників-земляків — лауреатів Національної премії України імені Тараса Шевченка — Володимира Сосюри, Григора Тютюнника, Миколи Руденка, Івана та Надії Світличних, Владислава Титова. До цих імен варто додати Василя Голобородька — випускника факультету української філології Луганського національного університету імені Тараса Шевченка 2001 року, Івана Дзюбу та Василя Стуса, випускників Донецького національного університету, які також відзначені Шевченківською премією.
1973 року лауреатами Шевченківської премії стали чотири скульптори-луганці: В. Х. Федченко, В. І. Мухін, В. І. Чумак, І. П. Овчаренко — за створений монумент у бронзі й граніті “Україна — визволителям”, що споруджений у селищі Мілове на Луганщині.
І хоча життєві дороги не приводили Тараса Шевченка на Луганщину, однак його творчість завжди там, де живуть українці, ті народи, які шанують поетичне слово Великого Кобзаря. Українські поети луганського краю теж висловили свої сердечні почуття до Тараса Шевченка в багатьох поетичних творах. Тому його образ стає ближчим, ріднішим. Поезії сучасних митців навчають кращого розуміння вічного Кобзаревого слова. Творча спадщина Тараса Шевченка унікальна тому, що вона не лише відображає національний світогляд українців середини ХІХ століття, а й поєднує минуле з майбутнім, а Україну з усім світом.
