«Смерть не мине, і ти загинеш сам, та безліч раз зійдуть твої творіння»

Цими рядками Павла Филиповича можна якнайточніше окреслити і долю його побратима, видатного поета і науковця Миколи Зерова, і суть події, про яку хочу розповісти, — вихід у Полтаві зеровської збірки “Catalepton”.

Ганна ДЕНИСКО,
заслужений журналіст України

Справді, та неминуща і всюдисуща смерть, що ходила не з косою, а з наганом у руці й червоною зіркою на кашкеті, підстерегла Миколу Зерова, інтелігентну, енциклопедично освічену, ніжну душею та безмежно талановиту людину, і ще довго потім за сімома замками тримала таємницю його загибелі. Навіть коли у хрущовську відлигу, 1966 року, уперше по смерті в материковій Україні ви­йшов том його творів із передмовою уцілілого побратима-неокласика Максима Рильського, в анотації рік смерті Миколи Зерова стояв — 1941. Те саме і в “Антології української поезії” (Київ, “Дніпро”, 1985). Режим, що лібералізувався, уже не міг зігнорувати неокласиків, але злочини попередників намагався списати на війну. Студент-філолог побачить дату 1941 і подумає, що загинув професор Зеров на війні або помер від недоїдання в окупованому німцями Києві…
Та незважаючи на гори брехні навколо постаті Миколи Зерова (чого вартий хоча б римований донос в університетській багатотиражці, де говориться, що він “усіх трудящих би повісив, Випив Дніпро, спинив би край! Спинив би сонце у блакиті…”),  його твори вперто пробивалися дивовижними квітами крізь цвинтарну плиту соцреалізму. Хто читав — той навіки закохається у цю стрункість класичних строф, у цей готичний храм, зведений усупереч “безстильних років соромітному спадку”, усупереч тим “дріб’язковим, мстивим ліліпутам”, що доносили, таврували, розпинали…
І ось іще одна квітка зеровського спадку пробилася крізь товщу літ і намули бездуховності. У Полтаві видано “Catalepton” — збірку поезій Зерова, до якої входять його олександрини, сонетоїди, пародії, епіграми, жарти. Уперше ця збірка вийшла 1951 року у видавництві “Київ” у Філадельфії (США), впорядкував її молодший брат Миколи Зерова Михайло, відомий як поет Михайло Орест.
Полтавське обласне відділення Товариства зв’язків з українцями за межами України з ініціативи голови Віри Кошової та відповідно до Державної програми співпраці із закордонними українцями на період до 2015 року нині зробило добру справу. До честі Полтавської облдержадміністрації та обласної ради, зеровську перлину видали за кошти обласного бюджету згідно з планом випуску соціально значущих видань.
Передмову “Дорогою Миколи Зерова” написав до полтавського перевидання “Catalepton’а” поет, Герой України, голова Товариства зв’язків з українцями за межами України Іван Драч — про свою дорогу до Зерова — і разом із тим про дорогу до нього всієї нації, яка мала б засвоїти ту глибинну відпорність руйнівним смерчам, яку несе творчість лідера неокласиків. Іван Драч цитує передмову до закордонного видання сонетів Зерова: “Як поет і перекладач і як літературознавець та критик, Зеров вирізнявся на тлі збуреного і скаламученого до дна революцією літературного життя в Радянській Україні, як твердий і блискучий алмаз… Зеров бачив небезпеку для України російської революційної психології, головна ірраціональна пасія якої була зруйнувати все попереднє до тла. На Україні ця психологія, опинившись в ролі військово-політичного окупанта, діяла як свідомий план нищення всіх тисячолітніх набутків і скеровань нації…”
І констатує: “Хіба ми не відчуваємо сьогодні давно поставлений діагноз нашого хворобливого стану, хіба не загрожені нині тисячолітні набутки нашої культури — все тими ж хвилями, все тою ж нещадною потугою?!”
Іван Драч цитує сонет Миколи Зерова, в якому дано лаконічне й точне означення епохи диктатури (однаково — чи “пролетаріату”, чи олігархату, чи клептократії). Це опублікована в Україні вже в добу Незалежності “Hoi Triakonta”:
Ви пам’ятаєте: в дні тридцяти тиранів
Була та сама навісна пора:
Безмовний пнікс, безлюдна Агора
І безголосся суду і пританів.

І тільки часом, мов якась мара,
Ще озивався сміх Арістофанів,
Сократ, як перше, виявляв профанів,
І весело роїлась дітвора.
Так само і тепер. Усе заснуло,
Все прилягло в чеканні Трасібула!
А ми? — де ж заступ нам на нашу гич,

І сапка на бур’ян, і лік на рани?
Дитяча сліпота? Сократів бич?
Чи невтишимий сміх Арістофана?
30.03.1921
Оскільки історію Стародавнього світу в нас вивчають украй погано (а що ще буде після планованої профілізації!), пояснимо деякі слова: пнікс — пагорб у стародавніх Афінах; Агора — місце, де відбувалися народні збори й ухвалювалися найважливіші рішення; притани — в давніх Афінах члени вищої ради народних зборів; Трасібул — очільник повстання проти тридцяти тиранів, що правили в Афінах 404 року до н. е.
Вражає завершальна частина передмови, пов’язана з особистими трагедіями Миколи Зерова. У жовтні 1934 року помер його єдиний син Костик. А потім дружина Софія Дмитрівна пішла до того, хто, на думку Івана Драча, “здавав неокласиків, не забуваючи витирати руки, тримаючи напохваті утиральничок”, — до Віктора Петрова.
Для Івана Драча дорога до Миколи Зерова була дорогою через Сандармох. Він організовував першу поїздку туди представників української громадськості 1997 року. Тоді для широкого загалу в усьому трагізмі відкрилася таємниця смерті Миколи Зерова і Леся Курбаса, Миколи Куліша і Марка Вороного, Валер’яна Підмогильного і Володимира Чехівського, Сергія Грушевського і Валер’яна Поліщука, Антона Крушельницького і його синів Богдана й Остапа та доньки Володимири… усіх 1111 в’язнів Соловецького етапу, розстріляних у Сандармосі до 20-річчя панування в Росії, а потім і в окупованих сусідніх країнах комуністичного молоха.
“Після того, як я з’їздив дорогою Миколи Зерова на Північ, мене часто переслідують візії, видіння, ефемерні сни, — пише Іван Драч. — Я бачу високі сосни Сандармоху в місячні ночі. Тими нічними стежками блукають чи то живі душі, чи то тіні померлих. Особливо часто бачу матір Курбаса і його дружину Чистякову. Лише блисне місяць (чи то козацьке, чи то чумацьке сонце в Карелії?), як вони з’являються. Тіні за тінями. Когось шукають. Багато їх. Тисячі і тисячі. І раптом бачу десятилітнього хлопчика.
— Костику? — перепитує його якась тінь. — Ти що тут робиш? Ти чого Київ полишив?
— Тата шукаю. Він десь тут “Енеїду” перекладає…
— А ти чому не з мамою?
— Мама пішла до чужого дяді і заповіла себе поховати коло нього, я до неї не хочу, я шукаю тата, вона мене одцуралась. Мій тато — Микола Зеров, а я — Костянтин Миколайович. Я не безбатченко, я — безмамченко…
Маленький хлопчик під місяцем у Сандармосі, на дорозі Миколи Зерова”.
…Зерова розстріляв 3 листопада 1937 року кат Міхаїл Матвєєв. У 75-ті роковини загибелі в’язнів Соловецьких таборів, 4—8 серпня 2012 року, у Сандармосі і на Соловках поминали жертв Великого терору. Тоді до Соловецького каменя лягла земля, взята від рідної хати Миколи Зерова у Зінькові. Привезла її представниця Полтавського відділення Товариства зв’язків з українцями за межами України, доцент Полтавського педагогічного університету, кандидат історичних наук Лариса Шаповал. У статті “Все має час і пору уставну”, яка завершує полтавське видання “Catalepton’а”, пані Лариса розповідає про життєвий і творчий шлях Миколи Зерова та про вшанування його пам’яті.
Скажу кілька слів і про свою дорогу до поета. Я народилася в Загрунівці на Зіньківщині, після закінчення школи мене запросили працювати в зіньківську районку, тож я не метафорично, а справді ходила дорогами-стежками братів Зерових. Але коли працювала в Зінькові, “відлижний” томик Зерова ще тільки друкувався, і вчорашня школярка не знала, що є й інший Зіньків крім того, де дихати на повні груди неможливо, що є інші його символи, крім червоних бовванів. Партійне керівництво райгазети доходило до абсурду, і редактору Володимирові Костенку нелегко було нас, молодих, захищати. А ми зі співробітницею Нелею Швидкою вечорами проводжали одна одну до помешкань, де нас узяли квартирувати — мене старенька бабуся, її — працівниця друкарні, і щоразу, минаючи на розі аптеку, читали блоківське: “Ночь, улица, фонарь, аптека, Бессмысленный и тусклый свет. Живи еще хоть четверть века — Все будет так. Исхода нет…”
Утім, моя дорога до Зерова все одно почалася із Зінькова. У редакції, де вистачало і ретроградів-навуходоносорів, і полохливих зайців, була “фронда” з трьох наймолодших працівників — це Неля Швидка, Лариса Лимар і я — та найстаршого, завіду­вача партвідділу В’ячеслава Пономаренка. Пономаренко передплачував “Новый мир” та інші прогресивні видання, давав нам читати Солженіцина, тож улітку 1967-го я вже їхала до Львова на навчання в університет нігілісткою, яка знає, що лад у цій країні — огидний, але не знає, що з тим можна зробити і чи взагалі варто жити у цьому світі.
І тут, у Львові, відбулася моя зустріч із Миколою Зеровим, а відтак — іншим Зіньковом, іншим світом — світом краси і лицарських чеснот, світом виграненого рідного Слова.
Спочатку була маленька збірочка “Camena”, яка трапилася в букіністичній крамниці. Пам’ятаю, вразила “Саломея”, сприйняти яку була готова завдяки бабусиній Євангелії з пожовклими від часу сторінками.
І Саломея!.. Ще дитя (дитя!)
А п’є страшне, отруєне пиття
І тільки меч і помсту накликає.
Душе моя! Тікай на корабель,
Пливи туди, де серед білих скель
Струнка, мов промінь, чиста Навсікая.
А потім було хоча й цензуроване, бо без “Тридцяти тиранів”, але все ж вибране 1966 року, з яким у Зінькові я розминулася. Можливо, й сьогодні не зможу пояснити, чим саме зцілювали мою душу зеровські рядки, але після них чомусь було соромно повторювати: “исхода нет”.
Минули роки й десятиліття. Сьогодні скресла крига навколо імені Миколи Зерова і в Зінькові. У місті є вулиця братів Зерових. Діє пошуковий загін “Зеровчата” (керівник — учителька Зіньківської СШ №1 Леся Літвішко). На будинку, де народилися брати Зерови, встановлено меморіальну дошку.
Нинішні господарі будинку тримають його в доброму стані. От тільки у тексті меморіальної дошки, на жаль, не знайшлося місця для Михайла Зерова (Ореста), а це теж талант першорядної величини, а ще першим написали ім’я Дмитра Зерова, хоча Микола — старший. Та найбільший нонсенс, що вулиця, де стоїть будинок, у якому народився і провів перші роки життя Микола Зеров, досі носить ім’я Дзержинського, засновника того катівського відомства, яке знищило і Зерова, і тисячі інших діячів культури, і мільйони українців усіх станів. З перейменуванням цієї вулиці зіньківським депутатам не можна зволікати — якщо вони справді сини й дочки українського народу.
…Повернімося до рецензованого видання. Тут читач доторкнеться до Вічного, посумує, посміється, часом крізь сльози. Повеселитися б, читаючи сатирично-гумористичний “Неоклясичний марш”, та коли згадаєш, як сприймали партцербери від літератури такі, приміром, рядки: “Ми Лебедю рідня і щуці, А рак червоний нам дарма, Хоч ми й не робим революцій, Але й життя від нас нема”, — то мимоволі думка звертає на серйозне. Ну хоча б на те визначення-діагноз із Олександрини “Lucrosа”: “Де розум і чуття — все спить в анабіозі…” Вам це нічого не нагадує?
Художнє оформлення книжки виконав заслужений діяч мистецтв України Володимир Дерябін. Митцеві вдалося передати напругу того тривожного часу, в якому жив і творив Микола Зеров. Легка “жива” площина книжки — і колючий дріт концтабору; колористичне рішення обкладинки, метафорично пов’язане з грецькими теракотовими рельєфами та вазами, — і подих зіньківських ланів і квітучих садків…
Завершальним акордом цього видання стала коротка стаття-подяка Віри Кошової, з якої читач дізнається про те, як спільними зусиллями української діаспори й активістів Товариства “Україна — Світ” повертається до читача творчість видатного українського поета і вченого.
Нехай же зійдуть у душах вільних українців зерна Краси і Стилю, що їх у навісну пору тиранії уперто сіяв Микола Зеров.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment