100 років великого кіно в маленькому київському кінотеатрі

100 років тому відчинив свої двері київський “грандіозный сінематографъ-театръ “ЛІРА”. Протягом усіх 100 років кінотеатр демонстрував фільми, не змінював свій формат, зберігся і навіть працює сьогодні. Змінилася назва — “ім. Чапаєва”, змінився час і стрічки, які демонструються в найстаршому київському кінотеатрі. Незмінна лише “Ліра-Чапаєв” — жива пам’ятка кінематографічної культури України.

Андрій ГУННІШЕВ

Колись був фільм “Новий кінотеатр “Парадізо”, де головний герой — старенький затишний кінотеатр. Там у “Раю” (саме так перекладається “Парадізо”) вирує мирне життя-революції-війни-зустрічі-весілля-народження-розлучення-робота-армія-по-
вернення-навчання-робота-хвороби-смерть-народження… — усі 60 років маленького італійського містечка проживаються через кінотеатр. (“Nuovo Cinema Paradiso”, авт. сцен. та реж. Дж. Торнаторе, 1988 р.; лауреат: МКФ Канни—1989, Золотий Глобус та Оскар—1989; премія Британської кіноакадемії—1990.)
Якщо шукати аналогії в українському чи радянському кінематографі, спадає на думку стрічка “На семи вітрах”, де війна проживається через один маленький будиночок, що постає то останнім пунктом опору, то військовим шпиталем, то редакцією газети “Вперед” для армії, яка тікає назад… — і так протягом чотирьох важких років війни. (“На семи ветрах”, реж. С. Ростоцький, авт. сцен. С. Ростоцький, О. Галич, 1962 р., СРСР, 1962 р.)
Але ж тут у нас цілих 100 років життя великого міста у маленькій “Лірі”. Якими вони були? Якими були перші роки-кроки маленької “Ліри”?..
1912 рік. По вул. Велика Житомирська, 40, на розі Львівської або, як тоді ще казали, Сінної площі, закінчується зведення п’ятиповерхового цегляного Г-подібного прибуткового будинку з невеличким залом, що, за всіма ознаками, був запланований на стадії архітектурного проекту.
Володарем будівлі стає Пантелеймон Афанасійович Кравцов, купець ІІ гільдії, який успішно займався розробкою лісу та на 1912 рік вже мав будинки № 4 по вул. Борисоглібській та № 21 по Обсерваторному провулку. Із того часу будь-які оголошення, реклами, візитівки зазначали адресу таким чином: “Велика Житомирська на розі Львівської площі № 40, новий будинок КРАВЦОВА”. Характерно, що господар будинку був… старообрядцем: учасником І, ІІІ, ІV з’їздів “древлєправославних” християн-старообрядців (1908, 1910, 1912 рр. відповідно), членом ради та комісії з розробки статуту Всеросійського Братства Християн-Старообрядців, навіть обирався до депутації семи найповажніших персон, котрі відвідували царя Миколу ІІ, і за логікою мав би бути проти “увеселительныхъ заведеній” у себе вдома…
1913 рік. У місті вже існує більше 60-ти постійно діючих стаціонарних сінематографів у кам’яних спорудах: респектабельний “1-й міський кіно-театр” А. Шанцера з двома залами на 300 та 1100 місць (Хрещатик, 36) та “Народный театръ обширнейшій Кинематографъ” (Хрещатик, 58), сімейний театр “Едем” (Бібіковський / Шевченко б-р, 62/2) та “Американскій Кинематографъ “Комета” (Ярославська, 10), навіть поруч, на Львівській-Сінній площі, з 1909 р. працює конкуруючий “Электро-біограф “Тріумф”, крім того, у вересні 1913 р.
з’являються ще 2 нові сінематографи: “Пантеонъ” та “Міражъ” на Печерську… Дивно, але все це не завадило “Лірі” відчинити свої двері 8 вересня (25 серпня 1913 р. — за старим стилем): “Грандіозный сінематографъ Театръ “Ліра” уже открытъ. Комфортабельное помещеніе усовершенствованная вентеляція масса воздуха, богатое освещеніе, лучшія картины синематографа изъ 4 отд. Подъ картины играетъ симфоническій оркестръ. Вежливая и преду­предительная прислуга, все это служитъ лучшимъ удобствомъ для уважаемыхъ Кіевлянъ”. (газ. “ЮК”, 25.08.1913 р., тут і надалі — орфографію та пунктуацію збережено.)
Господарями сінематографа були: інженер-механік П. П. Куров, М. Паперман, І. Соколовський, які ще 3.09 (20.08.1913 р.) подали заяву № 2634 в Київську міську управу “для осмотра и выдать бумагу на право начала действій театра” та… відкрили свій театр, не чекаючи відповідного дозволу! Лише за місяць, 2 жовтня (18.09.1913 р.), необхідну постанову ухвалили: “Присутствіе Городской Управы постановило: разрешить открытіе кинематографа въ доме №40/1 на углу Б.Житомирской ул. и Сенной площади, о чем уведомить г. Полиціймейстера съ приложеніемъ копіи акта. Кіевская Городская Управа, Строительное отделеніе, Сентября 18 дня 1913г., № 667.” — отже, “Ліра” перший місяць працювала незаконно…
Можливо, тут дався взнаки досвід Петра Петровича Курова, який на той час уже володів сінематографом “Регіна” (Олександрівська / Сагайдачного, 42) і знав, як улаштовувати подібні “справи”. Можливо, все вирішила надприбутковість кінотеатрів, які в ті часи були центрами кінобізнесу і виконували функції прокатних контор та кіностудій. А можливо, звичайна київська мода на кінотеатри, що часом сягала кумедного рівня: “Двірник, будь ласка, скажіть, як знайти найближчу аптеку? Я тут недавно живу.
— Ідіть прямо, біля 3-го кінематографа зверніть праворуч та, діставшись 2-го кінематографа, візьміть ліворуч, і там за 5-м кінематографом буде аптека” (“Як знайти аптеку”, київський анекдот 1910-х рр.)
Жарти-жартами, але нова “Ліра” справді розпочала демонстрацію кінематографічних картин, репертуар оновлювався двічі—тричі на тиждень, грав симфонічний оркестр із 20 музикантів, працювала ввічлива “прислуга” — усе приваб­лювало глядачів. Через кілька тижнів газети вже відзначали: “Благодаря умелому подбору картинъ театръ охотно посещается интеллигентной публикой, живущей въ этомъ районе”. (газ. “ЮК”, 11.09.1913 р.)
Цікаво, які фільми дивилася публіка 100 років тому?
Так, з 30 серпня 1913 р. в “Лірі” демонструвалася “величайшая трагедія “Отецъ” въ исполненіи всемірно-известнаго трагика Цаккони”;
з 3.09 до 6.09.1913 р. — “потрясающ. драма изъ совр. Цирковой жизни въ 4-хъ отд. — “Въ порыве отчаянія”;
11.09—13.09.1913 р. — “сильно-художественная драма “Во власти толпы”, а также веселая комедія “Маленькіе сыщики”;
14—17.09.1913 р. — “2 драмы въ одинъ вечеръ “Ея прошлое”, “Ядъ словъ”;
18—20.09.1913 р. — “роскошная современная драма “За дверями гостиной”, “Хроника-гомонъ”;
22—23.09.1913 р. — “захватыв. драма “Два сержанта”;
24–25.09.1913р. — “захватыв. драма “Зеленый дьяволъ”, комич. “Перчатки рокамболя”, видовая “Отъ коварны до зогланды”;
29—30.09.1913 р. — “сильная драма “Смертельная борьба белаго против чернаго”.
Останній фільм бачив класик української літератури Іван Семенович Нечуй-Левицький (1838—1918), який залишив оригінальну, ймовірно, найпершу українську кінорецензію: “… драма звалась: “Білий проти Чорного”. Цей білий була англійська удова — герцогиня з дочкою підлітком. Чорний — це один англійський лорд, великий лиходій, що був зажерливий і мав заздрість на її мілійони. Це по-своєму Кривда і Правда, що стикнулись меж собою й ведуть завзятущу бійку за велику спадщину, в кільки мілійонів, котру небіжчик герцог одписав в духовниці не жінці, а її дочці ще й тільки в строк 31 декабря, як дочка вже стане повнолітня й повноправна на велику спадщину. Лорд, цей злий дух події в драмі, викрав дівчину в матері, звелів завезти в Італію й заправторити в одному якомусь маленькому місті за для того, щоб вона пропустила строк 31-го декабря й не заповістила в банкирські конторі й не завідомила в свій час за себе в контору, що вона десь животіє на світі… цікавий зміст, примитикований хитро та мудро до сінематографичнього театра…
Автор і справді великий митець своєї справи: він скупчив в цих походінках й мандрівці панни усе, що буває найцікавіще в цих нових театрах… Цей драматичний утвір дуже сподобний для простої публіки, для натовпу, котрий тисся в театр, щоб подивитись на усякові чудасії. Тут і справді чорна сотня йде на страшні хитрощі, але й біла сотня не друмає і дає одкоша чорним. Чорна сотня викрала панну й наважилась вже втопити її на мосту в Англії. А біла сотня вже дізналась за це, вже припливла човном й засіла під мостом. Ті одчиняють ляду на мосту й кидають у продухвину панну, а білі хапають її на льоту, несуть її по мілкому місці в воді, й утікають з нею по під скелями. Притичин в мандрівці була сила, але білі подоліли їх усіх, і… правда випливла на верх, як олива на воді…” (публікується вперше за 100 років, авторську орфографію збережено).
Надалі віддані “лірики” дивилися кінокартини за Л. М. Толстим:
з 27.10.1913 р. — “Фальшивый купонъ” по нашумевшему разсказу Л. Н. Толстого”;
комедії та фарси на спеціалізованих вечорах гумору — “Вечеръ смеха “Наши Четверги”: 30.11—1.12.1913 — “Королева танго” пикантный фарсъ”, 12.12.1913 — “коміческія сцены Макса Линдера”;
й навіть екранізації творів М. В. Гоголя: “Одним изъ шедевровъ кинематографическаго искусства является картина “Страшная месть” по Н. В. Гоголю. Полная поэтическими сказаніями старины сочная Украйна, богатейшая поэзія Гоголя все это прекрасно выражено въ этой картине” (газ. “ЮК”, 22.12.1913 р.).
30—31.12.1913 р. — фільм “Подъ гнетомъ власти”…
1920—1990-ті роки. “Ліра” зберегла формат та стала… “Чапаєвом”. Не обмежуючись банальним демонструванням стрічок, у кінотеатрі заснували музичний кіноклуб “Мелодія”, спеціальні “шкільні кінотеатри” 155-ї, 101-ї та 165-ї шкіл, газету “Кіно і школа”, також працювали педагоги, організатори А. І. Шевченко,
Ю. Шефтель, Н. А. Трубійчук. Тож не дивно, що саме у цьому кінотеатрі пізніше відновив роботу київський кіноклуб “Ракурс”.
2013 рік. Ніколи не було такого “кіно”: “Пам’ятка Культури — Кінотеатр “Ліра-ім.Чапаєва”, “Збережемо “Ліру” — єдину живу легенду київського кінематографа”, “Найстаршому київському кінотеатру, “ім.Чапаєва” — національний статус!” Подібне “кіно” не має славетних акторів, ніколи на зірве куш престижних фестивальних нагород. Бо актори — то прості глядачі, престижна нагорода — щоденна просвітницька робота кінотеатру й надалі, а режисер — …слово відповідним державним структурам…
Допоки ж “Ліра” перебуватиме на семи вітрах…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment