Євген БУКЕТ
Загальновідомий факт: одним із організаторів і першим головою Київського товариства “Просвіта”, заснованого в пам’ять Тараса Шевченка, був Борис Дмитрович Грінченко — український письменник, педагог, лексикограф, літературознавець, етнограф, історик, публіцист, громадсько-культурний діяч, редактор низки українських періодичних видань, один із засновників Української радикальної партії, автор фундаментальних етнографічних, мовознавчих, літературознавчих та педагогічних праць, історичних нарисів, перших підручників з української мови й літератури, укладач чотиритомного тлумачного “Словаря української мови”.
Київська “Просвіта”, започаткована Борисом Грінченком, була і залишається однією з ключових, наймасовіших і найбільш активно працюючих просвітянських організацій. Мабуть, саме через це від часу заснування вона змінила близько двох десятків керманичів. Сьогодні вдалося встановити імена і час перебування на посаді 16 голів столичної “Просвіти”. Потребують додаткових досліджень радянський період існування товариства (1921—1926 рр.) і діяльність просвітян у Києві під час окупації 1941—1943 рр.
Отже, Борис Грінченко обіймав посаду голови товариства “Просвіта” з 25 червня 1906 року до 19 травня 1909-го. Його наступником був архітектор Сергій Прокопович Тимошенко, який очолював товариство лише кілька місяців — з 29 травня до вересня 1909 року, коли життєві обставини змусили його поїхати з Києва, проте саме за його підписом перший голова “Просвіти” отримав свідоцтво почесного члена.
14 грудня 1909 року головою обрали письменницю Любов Олександрівну Яновську, яка керувала “Просвітою” аж до заборони її діяльності 8 квітня 1910 року. Вона ж вела заключні загальні збори київських просвітян 14 травня 1910 р., входила у склад ліквідаційної комісії, яка працювала до 20 серпня 1910 р. та проводила перші збори відновленої Київської “Просвіти”, які відбулися 4 квітня 1917 року. У проміжку між цими роками Любов Олександрівна була серед організаторів відзначення 50-річчя смерті та 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка (1911, 1914), влаштовувала літературно-мистецькі вечори, пропагуючи серед зрусифікованих киян рідну мову, твори українських письменників. Тобто, можемо стверджувати, що протягом усього семилітнього періоду заборони члени Київського товариства “Просвіта” продовжували активну просвітницьку діяльність, тому таким органічним і масовим стало відродження товариств “Просвіта” у всіх місцевостях, де проживали українці, навесні 1917 року.
Із 4 квітня до 14 травня 1917 року на засіданнях товариства головував член ради Володимир Павлович Науменко — український журналіст, філолог, педагог, громадський діяч. Перед тим, як очолити “Просвіту”, у березні 1917 року протягом двох тижнів він тимчасово очолював Українську Центральну Раду до повернення із заслання Михайла Грушевського. Після 14 травня, коли було проведено другий загальний збір Київської “Просвіти”, на засіданнях головував Олександр Федорович Волошинов — перекладач, педагог, земський, громадський, державний діяч. Проте у документах не виявлено згадок про обрання його головою товариства.
Лише з вересня 1917 року в архіві Київського товариства “Просвіта”, заснованого в пам’ять Тараса Шевченка, знаходимо документи, які підписував як його голова Олександр Гнатович Лотоцький — український громадсько-політичний діяч, письменник, публіцист, науковець. Раніше він навряд чи міг займатися просвітянською роботою в Києві, адже у травні 1917-го був призначений губернським комісаром Тимчасового уряду на Буковині й Покутті. Лише на осінь він повертається до Києва, де від 1 вересня до 20 листопада 1917 року обіймає посаду генерального писаря Генерального секретаріату Української Центральної Ради. 21 жовтня 1918 року, після призначення керівником міністерства віросповідань Української Держави, змушений був залишити посаду керівника “Просвіти”.
21 вересня 1917 року відбувся перший Всеукраїнський з’їзд “Просвіт”, де говорили про необхідність координації діяльності просвітянських організацій на теренах України і створення в найближчому майбутньому Всеукраїнської спілки “Просвіт” із центром у Києві. Було обрано членів головної ради товариств “Просвіта”, а також сформовано Центральне бюро товариств “Просвіта”, яке очолив Василь Костянтинович Корольов — ветлікар, письменник, видавець, художник, громадсько-політичний і державний діяч, член Київського товариства “Просвіта”, заснованого в пам’ять Тараса Шевченка, з 1906 року. Проте Центральне бюро довго не протрималося — воєнний стан у країні гальмував об’єднавчі процеси. Тому весь тягар загальноукраїнських справ зрештою взяла на себе Київська “Просвіта”, яка вела облік просвітянських організацій, листувалася з ними, надсилала зразки Статутів тощо. Коли гетьманська адміністрація спробувала підпорядкувати “Просвіти” департаменту дошкільної та позашкільної освіти, саме Київська “Просвіта” виступила проти. Можливо тому скликаний департаментом на 3—5 листопада 1918 року Другий всеукраїнський з’їзд “Просвіт” не приніс очікуваних результатів. Хоча й було задекларовано необхідність створення у майбутньому Всеукраїнської спілки “Просвіт”, а також координації роботи на повітовому і губерніальному рівнях, власне рішення про утворення такої спілки ухвалено не було. Прізвище Софії Федорівни Русової, очільниці вищезгаданого департаменту, відомого українського педагога і громадської діячки, яка мала стати головою Всеукраїнської спілки “Просвіт”, було викреслено з чернеток вітальних телеграм від імені з’їзду.
У цей час на чолі Київської “Просвіти” був Федір Павлович Матушевський (обраний 21 жовтня 1918 р.) — громадський і політичний діяч, публіцист, літературознавець, критик, член Центральної Ради. Уже в січні 1919 р. його було призначено дипломатичним представником УНР у Греції, тож від громадських справ йому довелося відмовитися.
На наступних засіданнях у тяжких воєнних умовах почергово головують члени ради товариства правник, політичний і громадський діяч, член Центральної Ради Максим Стратонович Синицький та письменник і публіцист Петро Януарович Стебницький. Останній на початку осені 1919 року був обраний головою “Просвіти”, а Максим Стратонович — товаришем голови.
Своєю видавничою діяльністю в час українських визвольних змагань товариство завдячує насамперед П. Я. Стебницькому. Під час головування в “Просвіті” Петра Януаровича було видано дві брошури: “Шевченкова могила” С. Єфремова та “Од Київа до Канева” В. Рейтаровського (передмову до другої брошури написав П. Стебницький).
Товариство планувало розпочати видання серії книжок про українських діячів та письменників, серію книжок про різні народи під назвою “Наші ближчі й дальші сусіди”, а також видання журналу “Вісник Просвіти” за редакцією П. Стебницького. На жаль, здійснити всі ці наміри не вдалося.
Крім видавничої діяльності “Просвіта” відкрила для публічного користування свою бібліотеку, а також планувала провести цикли лекцій з історії української культури, однак їх заборонила цензура.
П. Стебницькому разом із М. Синицьким не раз доводилося виступати оборонцем “Просвіти” від численних замахів на неї під час змін влади в Києві, складаючи різні заяви та меморандуми.
У фонді “Товариство “Просвіта” Державного архіву Київської області останні документи за підписом Петра Стебницького датуються 1921 роком.
У липні 1922 року ЦК КП(б)У окреслив нову структуру політосвітньої роботи на селі, до якої включалися сільські будинки (у волості — волосні будинки), хати-читальні, “червоні просвіти”. Починалося згортання мережі “Просвіт” у Радянській Україні.
Зі статистичних звітів відомо, що 1922 і 1923 року “Просвіта” в Києві ще існувала, а 1924-го замість неї значився вже “Народний будинок”, тобто лекторій для пропаганди. Очевидно, останній голова Київської “Просвіти” — Петро Януарович Стебницький помер у Києві від голоду 4 березня 1923 року. Проте діяльність товариства у радянський період ще потребує додаткових досліджень. Так само, як і діяльність просвітян у період гітлерівської окупації. До речі, серед імен просвітян того часу знаходимо людей, які були членами товариства в 1906—1910 роках! Неймовірно, але вони несли просвітянську ідею все життя. Професор Михайло Коваль у своїх наукових статтях назвав ім’я керівника відродженої Київської “Просвіти” — М. Тобілевич. Щоправда, не відомо, ким була ця людина, чоловік це був чи жінка.
Сучасний просвітянський рух в Україні розпочинався у вигляді гуртків шанувальників рідного слова. Це стало основою для створення наприкінці 1980-х Всеукраїнського Товариства української мови під головуванням Дмитра Павличка. Київську організацію очолив відомий український поет і громадський діяч Павло Михайлович Мовчан, 1990-го його на цій посаді змінив завідувач кафедри німецької мови Київського політехнічного інституту Юрій Васильович Гнаткевич, який став першим головою відродженої в жовтні 1991 року Київської “Просвіти”. Юрій Васильович очолював Київську крайову організацію товариства до листопада 1993 року і в 1996—2002 роках. З листопада 1993 до липня 1994 року головою був доцент Української аграрної академії В’ячеслав Шталтовний, з липня 1994 до 1996 року — відома українська письменниця Раїса Петрівна Іванченко, з грудня 2002 до 2004 року — начальник управління у справах сім’ї та молоді КМДА Олександр Михайлович Кулик.
Наприкінці травня 2004 року Київську крайову організацію ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка відповідно до чинного законодавства було розділено на Київську міську, яку очолила старший викладач НТУУ “КПІ” Ольга Віталіївна Пугач, та Київську обласну, де головою обрали директора видавничого центру “Просвіта” Василя Йосиповича Клічака. Відтоді Київська обласна організація свого лідера не змінювала, а у міській 28 травня 2009 року було обрано головою заступника начальника Головного управління освіти і науки КМДА Василя Михайловича Герасименка. 5 липня 2011 року його змінив на цій посаді мовознавець, літературознавець, перекладач і громадський діяч, професор Київського міжнародного університету Іван Пилипович Ющук, а 18 червня 2013 року столичних просвітян очолив Кирило Вадимович Стеценко — заслужений артист України, скрипаль, композитор, культуролог, музичний і телевізійний продюсер, педагог і громадський діяч, доцент, завідувач кафедри шоу-бізнесу Київського національного університету культури і мистецтв, онук композитора Кирила Григоровича Стеценка — одного з перших просвітян столиці.
На наше глибоке переконання, просвітяни Києва та столичної області повинні бути лідерами цього потужного громадського руху, яким є впродовж уже майже 145 літ “Просвіта”. Саме так було в добу національного піднесення, так має бути й нині. Виховуючись на дідівських ідеалах, сьогодні онуки повинні плекати і берегти єдність українців на основі загальнонаціональної ідеї задля розбудови справжньої української держави.
