Мені пощастило бувати в цій квартирі протягом понад сорока років. Тут завжди цікаво: знайомство з відомими людьми (до кола господарів належали Василь Стус, його дружина Валентина, В’ячеслав Чорновіл, Надія Світлична, письменники, митці й інші цікаві люди), нові ідеї, гостинний прийом, різноманітні поетичні вечори… Нині настав час осмислити всю важливість, неординарність цієї родини і спілкування з нею.
Надія КИР’ЯН
Голова сімейства — відомий український скульптор Борис Довгань, якому нещодавно виповнилося 85. Попри поважний вік він сповнений нових цікавих задумів, активно працює. Про нього наш часопис писав неодноразово, найсвіжіша публікація у числі 15 за 2013 р.
Душа родини — без сумніву, Маргарита Довгань. Талановита журналістка, прекрасна господиня, мама, згодом бабуся. Її кар’єра, як і багатьох чесних, патріотичних людей у ті часи, обірвалася раптово: у грудні 1965 року в клубі Київського науково-дослідного інституту зв’язку Маргарита організувала вечір поезії, присвячений творчості Василя Симоненка. Вів вечір літературний критик Іван Дзюба, тоді — так званий “дисидент”, нині — Герой України, лауреат Шевченківської та багатьох усеукраїнських і міжнародних премій. На вечорі прозвучали дуже гострі виступи, зокрема протести проти арештів інтелігенції, які тоді розпочалися знову після так званої “хрущовської відлиги”. Після цього вечора Маргариту Довгань (літературний псевдонім — дівоче прізвище М. Зайцевська) “розбирали” на партійних зборах, звільнили з редакції газети “Друг читача” із забороною працювати в ідеології. Була безробітною, згодом влаштувалася у відділ інформації Міністерства промисловості будівельних матеріалів, де тоді працював і Василь Стус. Дружба з Василем, його дружиною Валентиною — окрема сторінка у житті Маргарити. Про це вона написала спогади, опубліковані у книжці “Василь Стус: Поет і громадянин” в упорядкуванні Василя Овсієнка, що нещодавно побачила світ у видавництві “Кліо”. Маргарита листувалася з поетом протягом усього часу, коли він був у таборах, зустрічалася у період між “зонами”. Це було тоді, коли багато хто з нинішніх “патріотів”, бачачи Василя, переходили на інший бік вулиці…
“Парнас на Видубичах” — один із найцікавіших і найславніших проектів Маргарити Костянтинівни. Почалося все з того, що бабуся Рита, яка розуміла, що радянська школа, де на той час уже навчалася її онука Стефанія (яку так назвали на честь Стефанії Шабатури, львівської мисткині-дисидентки, члена УГС, засудженої за політичну діяльність на 5 років ув’язнення та 3 роки заслання), не виховує дітей українськими патріотами, і вирішила хоч якось цьому зарадити. Запропонувала вчительці організувати в класі фольклорний ансамбль, назвали його “Лебедики”. Це тепер маємо багато подібних (і дуже хороших) таких дитячих ансамблів. А тоді для учнів і вчителів це була новина, навіть відкриття. У Маргарити Костянтинівни був чудовий учитель — Леопольд Ященко, до якого в хор “Гомін” вона ходила співати разом зі Стефанкою. “Лебедики” мали великий успіх, виступали на підприємствах, де працювали Ритині знайомі, у школах тощо. Сама писала сценарії до Великодня, Різдва та інших українських народних свят. А вдома влаштувала “Парнас на Видубичах” — літературно-музичні вечори, спочатку для Стефанки та її подруг, аби показати дітям красу та багатство української літератури, музики. Постійно організовувала вечори Григорія Сковороди, Тараса Шевченка, Павла Тичини, Володимира Сосюри, Василя Симоненка та інших письменників. До сценаріїв входили також музичні твори, які виконували юні кобзарі, сопілкарі, піаністи, вокалісти. До організації вечорів долучилися батьки, які приводили дітей, допомагали їм готуватися до виступів. Серед них відомі художники, музиканти, поети. Після вечора бабуся Рита пригощала всіх пиріжками, тортами власного виробництва. Кожен такий захід запам’ятовувався надовго, залишав непроминущий слід.
На початку Незалежності, коли в українському парламенті утворилася “Народна Рада”, Маргарита Довгань працювала в парламенті, допомагала депутатам у роботі. Ніколи не стояла осторонь проукраїнського політичного та громадського життя. А виховання дітей, педагогічна майстерність стали її улюбленим заняттям. Серед сотень її вихованців — люди різних професій, але всі — свідомі громадяни України.
Мама Стефанії Катерина Довгань блискуче закінчила художню академію, працювала художником-реставратором. Причетна до реставрації Андріївської церкви на Подолі, реставрувала іконостас Надбрамної церкви у Києво-Печерській Лаврі, Козелецького храму, збудованого Олексієм Розумовським. Саме тут відбулася дуже цікава зустріч. Коли художниця працювала високо на риштуванні, колеги покликали: “Катерино, злазь, графи приїхали”. Подумала — жартують. А коли спустилася, побачила: справді, на батьківщину своїх предків приїхала вся родина графів Розумовських.
Катеринині картини, які вона тут малювала, дуже сподобалися і вона подарувала графині Марії пейзаж із Надбрамними воротами церкви. Графиня замовила Катерині написати ікону трьох святих, втрачену під час більшовицьких погромів 1930-х років для церкви в Лемешах, звідки починається родовід козаків Розумів. Замовлення Катя виконала.
У часи розвалу радянської імперії реставрація стала нікому не потрібною, Катя втратила роботу. Додався особистий чинник — і вони зі Стефанією опинилися за кордоном. Але вона ніколи не пориває зв’язків з Україною: постійно приїжджає, допомагає друзям. Нині викладає мистецтво у Вестмінстерському університеті в штаті Меріленд (США).
Стефанку пам’ятаю з дитинства. Бабуся доклала всіх зусиль, щоб розвинути таланти, приховані в онучці: вчила її малювати, грати на сопілці, на фортепіано, бандурі, співати, декламувати найкращі українські вірші та прозові уривки. З п’яти років дівчинка співала в дитячому хорі при Київській державній консерваторії під керівництвом талановитого хормейстера Тетяни Малицької. Стефанка любить й шанує бабусю, тому навчання принесло свої плоди.
Виїхавши з мамою до США, Стефанія 1998 року закінчила Балтиморську школу мистецтв. 2000 року здобула перше місце на конкурсі Національної асоціації вчителів співу (Міжатлантичний регіон США) та золоту медаль конкурсу імені славетної діви Метрополітен Опери Рози Понселл (Балтимор, США). 2002 року закінчила факультет вокалу університету штату Меріленд і дебютувала у ролі Дідони в опері Генрі Пурселла “Дідона й Еней”. Цього ж року стала лауреатом Міжнародного конкурсу оперних співаків Інтернаціональної Музичної Фундації (Пловдив, Болгарія) та конкурсу Леопольдскрон у Зальцбурзі (Австрія).
Приїжджає в Київ, виступає у Національній філармонії, Андріївській церкві, у приміщенні Українського фонду культури, бере участь у концертах, присвячених Соломії Крушельницькій та ін. Має намір залишитися на Батьківщині. Про цю спробу розповідає Маргарита Довгань: “Приїхавши з Америки, де вона щойно закінчила консерваторію, Стефанка одразу подалася в нашу оперу. Там її прослухали, поважні члени журі сказали: “Беремо, прекрасний голос, готуй партію “Травіати”. Стефанії як стажистці виділили клас призначили мінімальну зарплатню. Стефанія на це погодилася, працює над роллю. Час іде, до неї ніхто не звертається, на загальну репетицію на сцені не запрошують. А до вистави залишилося дуже мало часу. Акомпаніаторка, з якою займалася Стефанія, поцікавилася, чому так. Наступного дня Стефанію викликав адміністратор і повідомив їй, що на роль претендують народні артисти…
Із цієї репліки стало зрозуміло, що її на сцену не випустять. Стефанія вже мала успіх на сценах в Америці, та й не так вона вихована, щоб випрошувати щось. Вона їде в Німеччину, вчиться на магістра (мала вже ступінь бакалавра). Невдовзі за результатами серйозного конкурсу (104 співаки на 5 місць) її зараховують до Нюрнберзького оперного театру. Її талантом захоплюється викладач консерваторії Ян Хамар. Вони з дружиною часто приїздять на виступи Стефанії, навіть в Америку прилітали на її прем’єру. Таке там ставлення до талановитих людей. А тут не склалося”.
У творчому доробку української співачки нині 25 оперних партій, сольні концертні програми… Мюзетта (“Богема” Пуччіні), Віолетта (“Травіата” Верді), Клеопатра (“Цезар в Єгипті” Генделя), Паміна (“Чарівна флейта” Моцарта), лялька Олімпія (“Казки Гофмана” Оффенбаха), Маргарита (“Фауст” Гуно), Джильда (“Ріголєтто”, Верді)…
За виконання цих партій — найкращі відгуки у світовій пресі. Наведемо лише деякі, наприклад, в американській українській газеті “Свобода”: “Багато співаків мають гарну техніку, та спів їх холодний. Стефанія співає душею! Вона має таке, що дається від народження, чого не можна навчити” (Марта Рендалл, викладач вокалу вищої музичної школи Коледж-Парк); “Стефанія Довгань у ролі Віолетти — це сенсаційне відкриття. Беззусильний спів, янгольські високі ноти, бездоганна колоратура” (“Wochenkurier”); “…дебютантка Королівської опери Стефанія Довгань (де вона нещодавно співала — Н. К.) буквально нокаутувала лондонську публіку своїм діамантовим голосом і артистичною грою!” (газета “Time”).
Стефанія (і в її образі Україна) своїм талантом підкорює світ. Попри це залишається скромною, ніжною, люблячою онучкою бабусі Маргарити і дідуся Бориса. “Хоч де б я була, я несу з собою Україну”, — зізнається співачка.
З перших її виступів у Києві минуло 10 років. І ось у січні 2014 року у Київській державній філармонії планується сольний концерт Стефанії Довгань.
