Віталій МАЦЬКО,
доктор філологічних наук,
м. Хмельницький
Прочитав уважно статтю Віталія Абліцова (СП, № 39 за 2013 р.) про те, хто і як знає Ю. Шевельова, з приводу знищення меморіальної дошки видатному українському філологові. До речі, телеглядачам “Інтера” опоненти втовкмачували прізвища, під якими вони знають Шевельова, і жодним словом не обмовилися, що він від народження таки Шнейдер. Його батько був генералом царської армії. І якщо жив у будинку на Сумській із 1915 до 1943 року, то як опинився у Харкові. Батько-німець одержав за видатні заслуги п’ятикімнатну квартиру; і не Шевельов забрав житло у більшовиків, а вони незаконно позбавили помешкання родину колишнього генерала, що емігрував до Югославії, не сприйнявши більшовицької дійсності.
Отже, українці мають безліч прикладів, коли творча інонаціональна інтелігенція активно працювала на нашу культуру — це Юрій Клен (Освальд Бургардт, Марія Нілова (Туркало за чоловіком), Марія Гладиліна (Загірня), Марко Вовчок, Ольга Кобилянська, Володимир Сосюра, Леонід Первомайський, Абрам Кацнельсон… У цьому почесному ряду належне місце посідає інтелектуал Юрій Шевельов. Українці мають дякувати йому, що він не став працювати на розбудову культури Німеччини, США чи інших держав, а присвятив усе своє життя розвитку української філологічної науки, українського письменства. А те, що науковець під час німецької окупації друкувався в українській газеті (не помирати ж йому з голоду), то так доведеться викреслити всіх, зокрема чекіста В. Домонтовича (Петрова) з його “Українським засівом” (журнал відділу пропаганди німецької армії в Україні виходив у Харкові, згодом у Кіровограді (1942—43, редагував В. Домонтович). Чи він не колаборант? Е, ні, він виконував спецзавдання. Ось так. Якби Шевельов виконував спецзавдання більшовиків, сьогодні про нього мовчали б. Та ба, коли мені випала нагода зустрітися й розмовляти з Юрієм Шевельовим під час його перебування у Кам’янці-Подільському на початку вересня 1993 року, і коли запитав прямо, чому він покинув Україну, то у відповідь почув: “Я прагнув до вільної думки” (див. “Кам’янець-Подільський вісник”. — 1993, 8 вересня).
Ось і вся філософія. Ю. Шевельов намагався подолати соціальну систему більшовицької несвободи творчості, а фактично казарменої, прагнув побудови нового демократичного суспільства. Він не адаптувався до тоталітарної сталінської системи, а наполегливо шукав своє місце у сфері життєдіяльності, що допомогло б йому відтворити цілісність й упорядкованість у світі несвободи, вийти з кризи ідентичності, знайти відповідь на запитання “Хто Я?”. Добре, а якби він залишився жити в совєтському просторі, чи став би знаменитим, чи зреалізував би свій творчий потенціал? Сумніваюся. Для прикладу, літературний критик Мирон Степняк (справжнє прізвище Ланшин) двічі навчався в Харківському університеті (1928 р. закінчив філфак, а 1940 р. — хімічний факультет, але й досі його прізвища немає у списку випускників ВНЗ). Із 1940 р. працював старшим викладачем Одеського університету. В роки минулої війни вчителював в окупованій Одесі, з нетерпінням виглядав визвольну Червону армію. Дочекався. А 5 вересня 1946 року в обласній газеті “Чорноморська комуна” з’явилася стаття І. Прокопенка, Ф. Гащевського “Націоналістичні викривлення у викладанні української літератури в Одеському університеті”, спрямована головним чином проти М. Степняка. Після цієї публікації М. Степняка “за націоналістичні викривлення у викладанні української літератури” звільнили з роботи. Перебивався з води на хліб, жив із мамою (як і Шевельов не був одружений) у гуртожитку. Дістав інсульт і 15 грудня 1949 року відійшов у небуття. А згодом, як дворянського сина (не пролетарського походження) письменника викреслили з усіх енциклопедій, хрестоматій на довгі літа. Таке могло статися з Ю. Шевельовим. Цього хотіли опоненти?
Мешкаючи у вільному світі, здобувши європейську освіту, науковець інтуїтивно відчував, що не сьогодні-завтра відійде епоха гострої соціальної нестабільності, розпадеться СРСР, а відтак в Україні на перший план вийде ідентифікація з такими спільнотами, як етнос і нація. Таким чином, активна життєва позиція вказує на те, що Ю. Шевельов, шукаючи своє місце в соціальному просторі, віднайшов себе у структурі національної ідентичності. Адже усвідомлював, що національний Я-образ особистості, що формується у результаті ідентифікації особистості з національною спільнотою, виконує низку важливих функцій, головна серед яких — регуляція поведінки у різноманітних ситуаціях міжетнічної взаємодії. Перебуваючи за кордоном, знаходив порозуміння з людьми різних національностей. Однак усвідомлення власної національної належності (по маминій лінії, яка, як твердить В. Абліцов, вважала себе українкою) та уявлення про себе як представника етносу, а водночас і нації, забезпечувало йому оптимальну адаптацію як суб’єкта до умов соціального буття, умов поліетнічної реальності, уможливлювало навіть в еміграції успішну діяльність у процесі постійного співвіднесення своїх життєвих позицій, настанов, цінностей із вимогами і нормами тієї національної спільноти, з якою себе ідентифікував.
Його, не репресованого, не варто реабілітовувати. Шевельова реабілітував час, незалежна Україна, якій сповна присвятив свій талант. В унісон до статті В. Абліцова хочеться нагадати, що серед українських письменників чимало було тих, хто воював на два боки, бо якнайшвидше хотіли бачити Україну незалежною державою. Серед таких був Олекса Гай-Головко (1910—2006), земний шлях якого завершився в Канаді. Хмельницький просвітянин, зв’язківець за освітою і поет за покликом серця Степан Шкапій, прочитавши його твори, написав вірш. Саме ним хочеться завершити розмову про гордість нашої науки — Ю. Шевельова, бо поезія загалом підсумовує сучасне буття, оту провокаційну акцію в Харкові з руйнацією меморіальної дошки видатному інтелектуалу епохи, як і розкол суспільної думки 50х50.
Читаю рядочки Гая,
І сум огорта чоло:
В далекій Канаді знають,
Як в нашім краї було.
…А ми, хоч не в тім’я биті,
І досі в примарних снах, —
Здавалось би вже відкриті, —
Не в змозі здолати страх,
Що тисне смиренні душі.
Тупцюємось на межі…
Безсилі химери зрушить
На рідній землі — чужі…
І гаятимемось доти
В надії спинити час,
Допоки минуле шротом
Не вистрілить грізно в нас.
Напередодні Європейського саміту у Вільнюсі не ворушімо минуле. Не стріляймо один в одного, образно кажучи, шротом. Бо хочемо того чи ні, а духовний світ Шевельова житиме у віках, на його праці посилаються і посилатимуться дослідники, прийдешні покоління українців. Унікальні твори Юрія Шевельова і нині працюють на незалежну Україну.
