У Національному культурному центрі України в Москві відбулася творча зустріч із головою Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка, лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка, поетом, публіцистом, громадським діячем Павлом МОВЧАНОМ.
Ассоль
ОВСЯННИКОВА-МЕЛЕНТЬЄВА
Фото автора
Цьогорічний візит Павла Михайловича до Москви був насичений цікавими подіями та відбувся під знаком поглибленого знайомства з духовною присутністю українців у Москві.
Першого дня Павло Михайлович узяв участь у заходах, організованих Культурним центром із нагоди 147-річчя з дня народження Михайла Грушевського, а наступного — разом із генеральним директором Центру відвідав місця Москви, пов’язані з українською присутністю.
Перша зупинка була на набережній Тараса Шевченка біля пам’ятника Кобзареві, майбутнє якого дуже хвилює українську громадськість Росії. Два роки тому на площі перед готелем “Україна” та навколо пам’ятника розпочали масштабну реконструкцію з будівництвом підземного паркінгу. Тоді навіть були чутки, що пам’ятник узагалі демонтують. І що ж наразі? Пам’ятник стоїть. Із боку набережної до нього ведуть широкі маршові сходи, а з іншого — відкритий майдан (замість колишнього скверу), де тривають будівельні роботи.
Потім поїхали у Старопименовський провулок, 12/6, де колись стояв будинок, у якому жив Михайло Щепкін, а в нього у березні 1858 року гостював Тарас Григорович. Неподалік — будинок Павла Нащокіна, друга Олександра Пушкіна та приятеля Миколи Гоголя.
Наступна адреса — вулиця М’ясницька, 21. Знаменитий будинок Юшкова, в якому тоді містилося Училище малярства і скульптури Московського художнього товариства, а нині — Російська академія живопису, архітектури та зодчества Іллі Глазунова — місце віртуального перетинання трьох великих українців: Миколи Гоголя (бував тут у 1851—1852 рр. у скульптора Миколи Рамазанова), Тараса Шевченка (18 і 20 березня 1858 року приходив сюди до художника Аполлона Мокрицького) та Михайла Грушевського (у 1916 р. приходив до бібліотекаря училища Олексія Новицького).
Нарешті поїхали до Ботанічного саду Московського університету. Директором Ботсаду з 1826 до 1834 року був Михайло Максимович. У жовтні 1832 року сюди до нього приходив Микола Гоголь. Не заставши Максимовича вдома, Гоголь познайомився з Осипом Бодянським, який, будучи студентом Московського університету, жив у старшого земляка. Микола Васильович бував тут і пізніше — у 1849—1850 роках, коли там знову поселився Максимович, який на деякий час приїхав із України.
Тепер — про зустріч Павла Мовчана з московськими українцями в Культурному центрі України в Москві. У вступному слові генеральний директор, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Володимир Мельниченко сказав справедливо й точно про нашого героя.
— Павло Мовчан абсолютно суголосний із Культурним центром України в Москві. По-перше, він стояв біля витоків нашої діяльності, допомагав нам у нелегкі моменти роботи. По-друге, Павло Михайлович очолює Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка, яке проводить значну роботу з пропаганди творчості Шевченка, української культури та духовності в Україні та за її межами, як і Культурний центр.
Роздуми Павла Мовчана про Кобзаря наштовхують мислячих шевченкознавців на нові наукові пошуки та узагальнення. Свого часу саме Павло Мовчан першим прочитав у рукопису мою книгу “Тарас Шевченко: “Моє перебування в Москві” і написав до неї передмову. Вдячний, що саме “Просвіта” висунула її на здобуття Шевченківської премії. Я вам, Павле Михайловичу, за це дякую не лише від себе, а й від усього колективу Центру, тому що нагороду такого високого рівня не сприймаю як особисту заслугу.
Для Павла Михайловича зустріч стала своєрідною сповіддю, а тому він відкрив для нас серце й душу небайдужої людини (як говорить сам поет, “байдуже жити — не жити”) до історії свого народу, до рідної мови, до майбутнього України та її етносу. Не оминули тему 200-річчя Тараса Шевченка та діяльності Товариства “Просвіта”, згадали великих українців — Тараса Шевченка, Миколу Гоголя, Михайла Грушевського. Всі троє близькі поету і є тими, хто веде його по творчому життю.
Скажімо, Миколі Гоголю Павло Михайлович присвятив не одну статтю, перша з яких “Геометрія почуттів” була надрукована в російському журналі “Вопросы литературы” бо в Україні тоді це було просто неможливо зробити.
Михайлу Грушевському — великому політичному діячу та історику, присвячено новий великий проект “Історія України за Грушевським”, у рамках якого разом із режисером-документалістом Юрієм Івановим уже відзнято сім серій.
Щодо Тараса Шевченка — це окрема та вагома сторінка у творчому житті Павла Мовчана, пов’язана з діяльністю очолюваної ним “Просвіти”. Про це і говорили.
— Павле Михайловичу, які враження від зустрічі з московськими українцями?
— Аудиторія була мені суголосна, прийшла не за смаженим, а відповідно налаштована на означені в запрошенні теми. Тому я й намагався не відволікатися на політичні питання, а зосередився на понятті “культура”, що є вищою сферою, яка завжди домінує над біжучим політичним моментом. У культурі присутнє позачасове. І чим більше позачасового, тим більше спорідненості.
— До речі, Ви зізналися, що майже до останньої хвилини не знали, як саме побудувати вечір: або читати поезії, або розповідати про те, що Вас турбує…
— Що саме буду робити, зрозумів, коли побачив Віктора Івановича Мироненка (кандидат історичних наук, директор Центру українських досліджень Інституту Європи РАН, головний редактор наукового журналу “Сучасна Європа”, викладач історії України Української недільної школи ім. Павла Поповича при Центрі. — А. О.),
якого я глибоко шаную за його позицію, за послідовність, за відстоювання своїх світоглядних речей. Виявилося, що він до того ж серйозно захоплюється розкопками на його рідній Чернігівщині, тому я вирішив “піти” углиб землі по вертикалі, а не по горизонталі. Бо все, що називається політикою — це винятково горизонталь. Вона важлива, бо є складовою в системі координат часу, але вертикаль завжди домінуюча. І звідси мої наголоси на великих проектах Господніх, космічних, які стосуються всіх і вся на цій землі. Тому й говорив про те, що у великих світових сюжетах, зокрема й глобальних, які зараз мають місце, присутня ця космічна сила.
— Вірші сьогодні пишуться?
— Пишуться. Певною мірою вік зобов’язує до певних сповідальних інтонацій, до розуміння, що ти не випадковий, і життя твоє не випадкове. А якщо немає осмислення, тоді це бряцання, а не “гра на кіфарі”. Ти — творець мелодії. І якщо не володієш інструментом, будеш просто перебирати струни, та ніколи не видобудеш мелодії. У поетичних словах повинно заломлюватися все те, що людина осмислює. Нащо тоді писати? Якщо задля амбіцій, воно все зотліє, а якщо присутнє осмислене, то залишиться назавжди.
Я вже прожив 74 роки. Це дуже багато для того, щоб зрозуміти найважливіше в житті. Мені не властиве славолюбство, не маю потреби самостверджуватися, з кимось полемізувати або щось комусь доводити.
— Вас власна поезія дивує?
— Інколи дуже дивує. Саме тим, як це написалося? Звідки воно взялося? До вже написаних текстів ставлюся як не до своїх.
— Переробляєте?
— Ніколи.
— Павле Михайловичу, вже майже настав ювілейний рік Шевченка. Які проекти здійснює Всеукраїнське товариство “Просвіта”?
— Плани щодо відзначення цієї видатної річниці великі, знайти б можливості їх реалізувати. В Україні вже працює Національний комітет із підготовки до цього ювілею, до складу якого серед інших входять представники Фонду української культури, Товариства зв’язків з українцями за межами України “Україна—Світ” і Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка. До того ж, я ініціював ще й створення громадського комітету, який працюватиме паралельно. До його складу входять представники непарламентських політичних партій та громадських організацій.
— А чим займатиметься цей комітет?
— Просто видати твори Тараса Шевченка замало. Їх ще треба донести до читача, щоб Кобзар був і прочитаний, і почутий, і озвучений. Колись Тарас Григорович “зайшов” у кожну українську селянську оселю сам по собі і посів місце біля ікон. Сьогодні країна урбанізувалася, і на покуті стоїть телевізор, що нав’язує дуже небезпечні стереотипи. Тому треба повертатися до присутності Тараса Шевченка у національному житті. Зрозуміло, що він не дає прибутків, але духовно наповнює. Тому ми хочемо організувати наступного року великі агітаційні бригади, які складатимуться з художників, поетів, журналістів, митців для розповсюдження Шевченкового слова. Це повинна бути загальнонаціональна програма. Наступного тижня скликатиму громадський комітет із цього приводу. Нам треба допомогти державі і до державних централізованих програм додати ще й свої. Це те, до чого прикладається “Просвіта”.
Крім того, завершуємо проект “Кобзар” у кожну оселю” мільйонним накладом. Записали диск “Солоспіви” з піснями на слова Тараса Шевченка та музику М. Лисенка, Б. Підгородецького, К. Стеценка,
І. Воробкевича, Я. Степового, В. Заремби, Я. Сичова, К. Вільбоа у виконанні народного артиста України Фемія Мустафаєва. До речі, висунули його на Шевченківську премію.
— Знаю, що у Вас є давня ідея дозняти фільм “Заповіт”.
— Цей фільм уже став меморіальним, бо з першої до одинадцятої серії в ньому присутній Богдан Ступка. Добре було б зняти дванадцяту серію про останню ніч Тараса Григоровича в майстерні в Петербурзі. Богдан Сильвестрович мріяв це зіграти. Але, на жаль, не сталося.
— Ви майже все життя досліджуєте рідну мову. Мовне питання й досі залишається актуальним?
— Так. Продовжую займатися питанням мови. Це найважливіше та найфундаментальніше питання. Якщо в Україні другою мовою буде російська, це буде вже не Україна. Повторюся, але для мене мова — це не просто ідентифікація народу, а значно більше. Свого часу ми провели три форуми “Захистимо українську мову — захистимо українську державу”, бо без першого не буде і другого.
У цьому ж контексті триває робота над проектом “Логос”. Привіз до Москви нові серії 60—71. Нагадаю, що заплановано відзняти 365 серій — на кожен день за народним календарем.
Продовжуючи розмову про діяльність Товариства “Просвіта”, скажу, що недавно у “Бібліотеці “Слова Просвіти” видано суб’єктивну антологію української поезії ХХ століття Володимира Базилевського “Стріла”, до якої ввійшли найкращі поезії сорока п’яти українських поетів, що друкувалися на шпальтах газети “Слово Просвіти”. Серед них: Василь Стус, Микола Вороний, Олександр Олесь, Павло Тичина, Микола Зеров, Максим Рильський, Олена Теліга, Тодось Осьмачка та інші.
— А що сьогодні особисто Вас цікавить?
— Підготував до друку три книжки нових поезій. Написав кілька п’єс. Я, на превеликий жаль, дуже архаїчна людина — пишу пером. Не освоїв комп’ютер. Він мене відволікає, а перо виводить залежно від стану душі на різні жанри і розвідки. Та вже пора, як сказала Ліна Костенко, починати впорядковувати архів. Хоча з цим не кваплюся — на все воля Божа.
— А що скажете про стан української літератури?
— Стежу і за російською, і за українською. Передплачую багато журналів. Українська сучасна проза надзвичайно популярна в Росії. Подивіться на публікації в останніх числах “Нового мира”, де надруковані Сергій Жадан, Василь Махно. Це тільки перекладені. А ті, що не перекладені? Наприклад, проза Євгена Пашковського, Броніслава Грищука, якого ми нещодавно видавали. Українська проза сьогодні дуже розосереджена географічно, обіймаючи території не лише України, а й усього світу — у нас потужна письменницька діаспора. Пишуть дуже багато. І це при тому, що українська література безгонорарна, без дистриб’юції та книгарень. Подвигу гідний вчинок літератора, який пише не для грошей. В Україні є пільги на вітчизняну книгу, а на її розповсюдження нема. Є, так би мовити, “розкручені” автори, але це три-чотири імені, що мають своїх агентів.
— Ми зараз спостерігаємо дуже невтішні процеси руйнації культури…
— Культура — національний код, який, на жаль, переживає процеси руйнації. І українська культура, і російська під великою загрозою і піддаються ентропії та натиску. А українська, можливо, навіть подвійно. Якщо російська культура тільки в загальносвітовому контексті підлягає цьому процесові, то у нас дуже потужний ще й постколоніальний чинник. Якщо для Росії актуальна тема дерадянізації, то нам окрім дерадянізації, яка сидить дуже глибоко у свідомості та ментальності, дуже важливою є проблема дерусифікації (або деколонізації). Врятувати нас може лише власна історія та мова.
* * *
І наостанок Павло Михайлович залишив запис у “Книзі відгуків почесних гостей”:
“Якщо наша планета тримається у всесвіті на незримих енергетичних скрепах-канатах, то український світ тримається на безвічних духовних центрах, один із яких у серцевині самої Москви… І кожне моє власне перебування в цих стінах занурює мене у далекі часи наших національних геніїв і часи близькі, коли можна було перегукуватись з великими українцями-сучасниками: Богданом Ступкою та Павлом Поповичем… І це привід, аби висловити своє захоплення роботою науковою, історичною, організаторською Володимира Юхимовича, без якого цей кристал був би просто склом…
Моя душа виповнена світлом вчергове. Дякую.
28.IX.20013. Голова ВУТ “Просвіта” П. М. Мовчан”.
