В Інституті фізики конденсованих систем (ІФКС) НАНУ з нагоди 20-річчя журналу “Condensed Matter Physics” відбулася наукова сесія “Сучасні проблеми фізики конденсованої речовини”. “З двох тисяч фахових періодичних видань, що виходять в Україні, лише кілька сотень мають довшу історію, аніж наш журнал”, — повідомив на відкритті сесії директор ІФКС академік Ігор Мриглод. Науковців, зокрема й гостей з інших інститутів, зібрала ще одна подія: виповнилося 75 років одному з провідних фізиків-теоретиків України, члену-кореспонденту НАНУ, завідувачу відділу квантової статистики ІФКС Ігореві Стасюку.
Директор Головної академічної обсерваторії НАНУ, голова Науково-видавничої ради НАНУ, член Президії НАНУ академік Ярослав Яцків виступив з яскравою доповіддю “Сучасний стан та актуальні проблеми української академічної наукової періодики”. До уваги читачів “СП” інтерв’ю з Я. Яцківим.
«Головне — воля України, її власна воля…»
— Ярославе Степановичу, керівництво держави неодноразово обіцяло повернути науку до університетів, як це є на Заході. Однак 2012 року частка витрат на наукові розробки у ВНЗ становила лише 7 % від фінансування української науки загалом. Коли ж нарешті дозріємо?
— Той рівень фінансування на науку відповідає тому стану, що науки в Україні немає, бо витрачається менш ніж 0,3 % від ВВП. Хоча на розвиток науки потрібно не менш ніж 0,7 % від ВВП.
Коли я працював на своїй посаді, поки не розрахувався з усіма боргами, які мала держава, — взагалі нічого не витрачав. І тоді, 2001 року, витрачалося в незалежній Україні 0,7 % від ВВП. Потім я відійшов від служби — 2001-го, бо запровадили посади державних секретарів. Але ще кілька років зберігався цей стан. Згодом дійшло до сьогоднішнього стану. За такої ситуації науки немає.
— І до чого ми дійдемо?
— Наука і технології — єдине джерело виходу країни на світовий рівень. На жаль, влада цього розуміти не хоче. Україна не має стільки природних ресурсів, щоб вийти на світовий рівень без розвитку технологій та інновацій. Від приватних компаній позабюджетні кошти для науки не надходять.
— Ви як громадянин переймаєтеся тим, що нині відбувається в українському суспільстві?
— Я сумлінно служив за радянської влади… Коли постала незалежна Україна, ми з Миколою Жулинським 1990 року створили Український міжнародний комітет із питань науки і культури, який виконував функції зв’язку із закордонними журналістами. Почалося створення Енциклопедії сучасної України, три томи Енциклопедії В. Кубійовича. Разом зі Степаном Ільницьким у Будинку вчителя уперше встановили пам’ятну дошку вченим Центральної Ради. Побачив світ і біографічний довідник про діячів УЦР. Щодо проекту “Енциклопедія сучасної України”, видали вже 12 томів. Над цим проектом працює Інститут енциклопедичних досліджень НАНУ, можливо, буде 25 томів.
Це моя робота як громадянина України. На жаль, уже помер С. Ільницький, нема О. Пріцака… А четверта хвиля еміграції зовсім інша.
— Як оцінюєте нинішню ситуацію в Україні?
— Я ніколи не підтримував нашого Президента, але тепер йому вдячний, бо Луганська область, Донбас дозріли. 2005-го чи 2006-го я їздив Україною, зустрічався зі студентами, говорив про науку, виступав українською. Ці діти почали тупотіти ногами. Я їм повідомив, що знаю майже десять мов — не на відмінно, але знаю. І почав японською. Я був у Японії три місяці. Японську мову мусив опанувати, бо там люди не знають англійської. Японська подіяла, мене почали спокійно слухати. Навіть ставили запитання… Тому мешканці Луганської, Донецької областей долучаються до загальноукраїнської справи.
— А як Ви опинились у Японії?
— Уперше — 1971 року приїхав на наукову конференцію. 1974-го отримав грант із питання розвитку науки, перебував 3 місяці. Мав високу посаду в Міжнародному астрономічному союзі.
— Підписання Угоди про Асоціацію з ЄС — повнокровний європейський шлях. Ваші думки щодо цього.
— Асоціація для України — важливий крок, але треба мати дорожну мапу. А це залежить від Президента… Хоча незалежна Україна, яка базується на духовних цінностях, — це мрія наших дідів, батьків, наша мрія.
— Чи була у Вас у дитинстві якась потаємна мрія?
— У дитинстві багато мрій. Любив вірші… Ось кілька рядків.
Багато на світі є різних доріг…
Єдина з них — в серці моєму.
Дорога до тебе, немов перший сніг:
Замріяно-чиста у всьому.
Ти — щедрий дарунок даруєш мені,
Щоб я міг сягнути вершини.
Дорога до тебе, немов навесні
Я чую твій клич, Україно!
— І куди веде ця дорога?
— До мого села Данильче, що в Рогатинському районі на Івано-Франківщині. Ми — із Західної України. Я знаю, як наші батьки зустрічали гостей 1939 року. А де був їхній розум? Одних до тюрем, родичів — якнайдалі. Роман Голевич, дядько мій, сидів і в німецькому, і в сталінському концтаборах… Я 1960 року приїхав на Полтавщину на роботу. Якось у розмові сказав: а чим кращий сталінський концтабір від німецького? Зразу КДБ. Допит… Добре, що батько моєї подруги мав високу партійну посаду в області. Подруга — Братислава Зленко — і досі дружить зі мною…
Зрозуміти сучасним українцям таке наше минуле нелегко…
«Необхідна реформа Академії наук…»
— Де Ви навчалися?
— У Львівському політехнічному, спеціальність — астрономія-геодезія. Потім працював у Полтавській обсерваторії. 1965-го — аспірант у Головній астрономічній обсерваторії (ГАО). А від 1975-го — я там директор.
— На Вашу думку, чого бракує нині нашій державі?
— Необхідно відходити від матеріалізму, розвивати культуру. Найбільша біда сучасної влади — зацикленість на матеріальному збагаченні. Як найближчими роками змінити ситуацію? Може, у нас такий історичний період. Може, олігархи порозумнішають.
— Найбільший ворог України — Москва, кочубеївщина чи провінціалізм, про що ще 1954 року писав Юрій Шевельов у статті “Москва, Маросєйка”?
— Ми самі. Так, як кажуть, історично склалося: і не угорці, і не поляки, і не данці, і не японці…
— Який відсоток молодих науковців (до 35 років) працюють у рамках НАНУ?
— Біда в тому, що у 1980—1990 рр. була дуже велика прогалина, коли молодь не йшла в науку. Зараз все змінилося.
Шкода лише, що потім талановита молодь виїжджає за кордон. Коли Віктор Ющенко був президентом, то попросив мене і В. Брюховецького розробити концепцію наукової сфери України… Я запитував, нащо нам 5 чи 6 академій наук? Досить секцій. Такої кількості академій немає у жодній країні світу. З В. Брюховецьким пропонували залишити в Україні три академії: наук, мистецтва та педагогічну. На РНБО я доповідав про цю концепцію (за Ющенка), але Рада національної безпеки і оборони зняла її з контролю. Вважаю, що потрібні радикальні зміни. Може, старшим людям і треба платити за звання, а всім молодим — не треба.
Ми багато пропонували різних законопроектів — наприклад, щодо патентної справи. Скажіть, кому потрібні нині патенти, якщо за межами України їх не вдається захистити?
— Ярославе Степановичу! Куди ми швидше прийдемо, до Європи чи до будівництва Європи в Україні?
— Колись я вважав, що треба будувати свою Україну. Але світ глобалізується — ми не можемо в ньому жити за принципом: “Моя хата скраю”. Нам треба кудись іти — іншого виходу немає. Тільки європейський вектор може дати поступ — дотримання прав людини, запровадження належної правової системи, багатьох аспектів соціального життя.
— Яким бачите у подальшому виживання академічних установ?
— Академія наук — єдина в Україні структура, що зберегла працездатність за тих важких умов, які є. Потрібна реформа АН. Але не тим шляхом, яким пішла Росія: Державна Дума РФ ухвалила закон про відокремлення науки від управління… А ми — напередодні свят: 29 листопада 95 років Національній академії наук України і 95 років її президентові — Борисові Патону. Борис Євгенович розуміє, що так далі бути не може. Є група людей, які думають над розробкою концепції реформи АН. За радянських часів до 60 % замовлень АН було від військово-промислового комплексу. Зараз таких замовлень немає. Є ще у нас інститути, що мали стосунок до певних галузей промисловості, які вже не в державній власності. Це жах. Тому потрібна праця і добра воля тих, у чиїх руках влада.
P. S. “Україна проголосила курс на євроінтеграцію. Але цей шлях необхідно пройти і в науковій сфері. Вирішальними є шляхи руху до європейської науки. На рівні знань, міжінституційної співпраці інтегрування… На жаль, у незалежній Україні духовні моральні цінності, професійна етика та вимогливість відходять на другий план і в науковій сфері… Тож маємо над чим працювати. Українська наукова продукція має змінитися на загальнодержавному, економічному, освітянському й інституційному рівні”. (З виступу академіка Ярослава Яцківа на науковій сесії як Голови Науково-видавничої ради НАН України).
Спілкувався
Богдан ЗАЛІЗНЯК
