«Колабораціонізм» по-українському: хто винен

Віктор БАРАНОВ,
голова НСПУ

Дикунське, освячене харківською владою знищення меморіальної дошки Юрію Шевельову з посиланням на нібито його співпрацю з гітлерівським окупаційним режимом повертає мене до думки, яка давно не дає спокою. До думки про так званий колабораціонізм в українському варіанті на тлі подій Другої світової війни та кількох передвоєнних десятиліть. Ця тема дражлива, вибухонебезпечна, під нею закладено стільки “мін”, що, на неї ступивши, можна будь-якої миті “підірватися”. Особливо у світлі недавніх указів і постанов щодо майбутнього святкування на державному рівні 70-річчя визволення України від “коричневої чуми” та 70-річчя перемоги у Великій Вітчизняній війні. Однак не все в нашій історії прочитується однозначно й незаперечно. Бо вона — то не тільки й не стільки події “епохального масштабу”, а передусім людські долі. Саме їх найперше я беру до уваги в погляді на означену проблему.
Пригадую, які страшні прокльони сипалися за радянських часів на тих, хто зустрічав 1941-го “німецьких визволителів” із хлібом-сіллю на рушникові.
Зарубка перша: зустрічав після того, як Червона Армія, ганебно й панічно відступаючи під ударами фашистських військ, покинула напризволяще мільйони радянських громадян на величезних, окупованих гітлерівцями територіях. Моя родина — батько й мати з чотирма дітьми — уповні спізнала “щастя” вимушеного перебування у ворожому тилу.
Отже, піднесений новим “визволителям” хліб-сіль — колабораціонізм увіч і наяву. Але погляньмо неупередженим оком — що йому передувало і що його уможливило?
До жовтневого перевороту 1917 року більшовики йшли під гаслами “земля — селянам, фабрики й заводи — робітникам”, декларуючи всі ймовірні свободи (політичні, соціальні, національні й таке інше), рівність і братерство. Їм наївно повірили широкі народні маси, але гасла спрацювали тільки на період захоплення ленінцями влади й утвердження у ній. Далі все відбувалося з точністю до навпаки. Засоби виробництва опинилися у руках держави, замість обіцяної землі селяни отримали небачену форму рабства — колгоспи, право націй на самовизначення обернулося створенням унітарної комуно-радянської держави з центром у Москві та жорстким обмеженням прав союзних республік. Насадження марксо-ленінської ідеології та “радянського способу життя” по всьому фронту “соціалістичного будівництва” базувалося на нещадному придушенні будь-якого інакомислія. Свобода друкованого слова опинилася в лещатах залізної цензури. Запрацювала пекельна карально-репресивна машина органів держбезпеки та судів, підім’явши під себе всіх і кожного зокрема. Додаймо сюди арешти й розстріли, перманентне фабрикування справ проти “ворогів народу” і знищення їх від імені трудящих, загнаних у пастку тотального страху, витворення культу особи Сталіна, вигублення наукової та творчої інтелігенції і найкращих верств трудового селянства, цинічний потопт демократичних засад і громадянських прав, абсолютна зневага до людської особистості та цілковите підкорення її маніякальним примхам кремлівського самодержця, голодоморний геноцид 1932—33 років, що тільки в Україні забрав понад 10 мільйонів життів, — маємо далеко не повний перелік злочинів, учинених комуністичними “вождями” проти власного народу. Хто ще у світі зазнав такої страхітливої, такої масштабної наруги? Подібних випадків історія не знає.
Сьогодні, на початку ХХІ століття, багатьом важко в усе те повірити. Однак воно було, а головне — надто відчутно запеклося на долях десятків і сотень мільйонів людей. Можна було скільки завгодно зомбувати своїх громадян і цілий світ міфом про “країну найпередовішої демократії” та “переваги соціалізму над капіталізмом”, скільки завгодно через радіо й періодичні видання переконувати, що “жить стало лучше, жить стало веселей”, скільки завгодно затулятися бездоганною (звісно, на папері) Конституцією — але, як точно зауважив Поет, “народ не купиш на макуху”. Не було в людських душах і серцях любові ні до партії, ні до її вождів, ні до всього, що називалося радянським способом життя. Та й звідки тій любові взятися? Був тотальний, до глибинних зашпорів свідомості страх, була глуха, не вимовлювана вголос ненависть, був тваринний відчай уже навіть без найменшого сподівання на кращі часи. То невже важко уявити, що коли в цих божевільних обставинах являється хтось, нехай навіть від самого нечистого, і заявляє про можливість іншого життя, про визволення з-під ненависного більшовицького ярма — за нього хапаються, немов за спасенну соломину? Хіба це не випливає з усієї практики сталінського деспотизму? З усього, доведеного до абсурду, варіанта взаємин безконтрольно-злочинної влади та поневоленого нею народу? Ось як передано загальні настрої того часу в романі-документі Анатолія Кузнєцова “Бабин Яр” устами простого київського діда: “Народ хоч під царем, хоч під буржуєм погодився б жити, аби не під Сталіном”.
Це нині, з погляду “цивілізованої” спільноти третього тисячоліття, легко роздавати присуди “зрадникам”, “відщепенцям”, “колабораціоністам”, мітити їх тавром продажництва, антипатріотизму, прислужництва. А ви поставте себе на місце людини, доведеної більшовицьким режимом до крайньої межі, на якій вона, власне, вже перестала усвідомлювати себе людиною, опинившись віч-на-віч із беззаконням, безправ’ям, безпросвіттям. Тоді й судіть, тоді й тавруйте.
Зарубка друга. Німецькі обіцянки навести Ordnung виявилися обманом. Той же київський дід визнає: “Та цей живодер (Гітлер —
В. Б.) виявився ще гіршим за Сталіна”. Але ж і більшовицькі “заманки” насправді обернулися всенародною трагедією! То чому, проклинаючи одних нелюдів, на других не сміємо навіть пальцем кивнути? Через те, що “свої”?! Та однакові вони у своїй людиноненависницькій суті! І це — істина незаперечна, визнана цілим світом. І тільки ми, нащадки страшних жертв сталінізму, по-страусячому ховаємо голову під крило й боїмося бодай порушити цю тему.
Я зовсім не виправдовую тих, хто зустрічав німців із рушниками. Я намагаюся їх зрозуміти. Збагнути внутрішні порухи, мотивацію кожного конкретного вчинку, безапеляційно кваліфікованого радянськими ідеологами як зраду, посіпацтво, колабораціонізм. Мені непросто це робити ще й тому, що за мною — показова позиція моєї сім’ї в умовах окупації.
Перед війною батько працював на залізниці й мав бронь від призову до армії. Як і про багатьох таких “броньованих” фахівців, про нього просто забули в метушні хаотичного відступу, й він опинився “під німцем”. Його не розстріляли, бо комуністом не був. Звісно, роботи ніякої, то й шматка хліба ніякого. Мама ходила “на багаті селі” й вимінювала якісь речі на борошно, крупи, макуху. Тримали якусь “худобу” на господарстві. Аж раптом приходить сусід Митрофан Яцина й агітує батька піти служити поліцаєм: дають “обмундирування” і продовольчий пайок. Доки батько роздумував, мати накрила їх мокрим рядном: “Ви що, хлопці, подуріли?! Вернуться наші — де ви тоді будете?” Головне тут — мамині слова “вернуться наші”. І це тоді, коли, здавалося б Ordnung утвердився, фронт відкотився далеко на схід, у нашій хаті жив на постої німецький офіцер і навчав найстаршого з дітей, Анатолія, німецької мови та частував шоколадом. Але все одно окупантів однозначно розглядали як явище вороже й тимчасове. І не тільки в одній нашій родині. Очевидно, схиляючись перед світлою пам’яттю тата й мами, я як спадкоємець їхнього світогляду й моралі взагалі не маю права виправдовувати будь-які факти колабораціонізму. Та все одно не можу не думати про цю проблему. Самих лишень білих і чорних барв тут вочевидь замало.
Зарубка третя. Виправдовуючи дії харківської влади щодо знесення меморіальної дошки Юрію Шевельову, комуніст Голуб у прямому ефірі на телеканалі “Інтер” розводився про моральний вибір людини в умовах війни. Мовляв, Олесь Гончар його зробив і опинився в німецькому концтаборі на харківській Холодній горі. Шевельов же віддав перевагу співробітництву в німецькій пресі й через те він — ворог. У такому разі треба оголосити ворогом і Бориса Гмирю, котрий співав у київській опері під час окупації. І багатьох інших, котрі не з власної волі опинилися під окупантом. До всього, комуніст Голуб воліє не згадувати про вихід Олеся Гончар із партії у дні, коли на початку 90-х українські студенти оголосили “революцію на граніті”. То теж був моральний вибір старого, мудрого письменника, розчарованого в комуністичних ідеалах радянського взірця.
І наостанок. Кажуть, ніби історія — це не те, що було, а що про минуле написали. Коли ж ми напишемо таку власну історію, яка б нас, українців од Карпат і до Дінця, об’єднувала, а не зіштовхувала лобами? Звісно, це неможливо зробити молотком, що ним розбивали меморіальну дошку в Харкові.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment