Не сотвори раба

Нещодавно наш тижневик вітав народного художника, живописця, графіка, дійсного члена Академії мистецтв України, лауреата Державної премії України імені Тараса Шевченка Миколу СТОРОЖЕНКА з 80-річчям. Роботи Миколи Андрійовича вирізняються творчими пошуками, образністю, глибоким філософським осмисленням життя. Своїми знахідками, відкриттями художник поділився з нашими читачами.

Надія КИР’ЯН

Це книга-храм
— Миколо Андрійовичу, Ви підготували до видання неординарну книжку “Мій Шевченко”, яка існує поки що в одному примірнику. У переддень 200-річчя поета, можливо, вдасться видати її хоч невеликим накладом?
— У книжці не повний текст “Кобзаря”, я вибрав найсильніші, найгостріші уривки з творів Шевченка, так би мовити, емоційні згустки. Вибирав їх 18 років. Працював в архівах, шукав відповідну літературу. До кожного із 40 уривків додано моє метафоричне есе і по кілька малюнків: основний і збільшені фрагменти (деталі). Есе писав рік. Книжка перемогла на конкурсі “Художники книги”, нагороджена дипломом. Тут понад 200 кольорових ілюстрацій.
Один примірник ми видали удвох із братом, він нам обійшовся у 80 тис. грн. У вартість увійшло сканування, уся підготовча робота. Хочу, щоб ця книжка пішла в люди. Нині зацікавлених у виданні ще не знайшов.
Один росіянин, коли подивився на цей витвір, сказав: “Теперь я куплю “Кобзарь”. Ця книжка задумана як ритуал храму. Ще в дитинстві я помітив, що моя мати, бабуся, хоч мали невелику освіту, коли приходили з храму, то ставали зовсім іншими людьми. Із храму виходять добрими, смиренними, намагаються не чинити зла. Так впливає мистецтво: фрески, янгольський спів, церковний ритуал. “Мій Шевченко” — результат осмислення незбагненної широти і глибини Тарасових думок. Шевченко для мене — не кріпак. Це Божа людина. Якби був кріпаком, не став би таким поетом. Не був і революціонером. Революція — це кров. Несправедлива.
Шевченко оспівав жінку, матір, жіночу долю. У ньому генетично закладено культ Праматері. Треба бути генієм, щоб це відчути. Раніше на землі був культ Матері, якому мільйони років, — це був золотий вік. Прамати для мене — друга іпостась після Бога-творця. Вона продовжує життя. Прамати не може бути аморальною, нерозсудливою, зажерливою. Вона наділена величним космогонічним почуттям істини. У часи культу Праматері не було воєн. Чоловіки не сміли робити того, що дозволяють собі після шумерського періоду, коли встановили чоловічий лад. Чоловічий рід так загордився, що його представники уявили себе посередниками Бога на землі. Царі, вельможі, інші хами закріпачили людей. Ці ґвалтівники прийшли до влади, осміявши культ Матері. Невігласи-меншикови та їм подібні почали загарбувати чужі землі, палити батурини. Це триває й сьогодні. Таких треба знищувати. Це правильно і справедливо. У цьому сенсі я міг би сказати, що Шевченко — бунтар.
Конструкцію книжки можна показати на прикладі. Ось уривок із поеми “Гайдамаки”. У моєму есе я порівнюю Гонту з мучеником Себастьяном, якого теж закатували.
Мученик Себастьян під стрілами у Тиціана — Гонта! Повстав за правду, став на повний зріст у сповіді одному небу. Через кров свою святу подвійну вчинив офіру. З’єднав послання знаку Бога і Дух живий Землі у лицарському дійстві. І розіп’ятий був. Його у катуванні сміх — сміх на сувоях пам’яті, жертовний сміх уже без тіла. У думу-пісню в угоду небу перейшов, як Бог пізнав у Авраама віру, його жертовную офіру — і простив. Поета воля — його слово: не кричіть. То воля Божа. Гонта драма і дійство. І п’є свою він, а не кров людськую. (Шевченкові закидали, що у “Гайдамаках” багато крові. Шевченко відповів на те: не вашу, а свою кров п’ю і віддаю, — коментує автор есе). Так Авраама жертовна сповідь у культі предків. Вогонь і кров — є дух народу. Правди меч у лаврах. Тож із Мойсея здобула джерельну воду в пустелі для народу.
До есе ілюстрація, де зображений Гонта, і її фрагменти. Він у пориві — чи то регіт, чи то плач — складне внутрішнє почуття. Ми повинні мати в собі таку силу, як мав Гонта. Щоб офірувати і розуміти цей зв’язок між землею й небом. Тільки тоді можемо діяти. А інакше будемо спати, спати і спати.
Далі уривок із Шевченка: Поцілував мертвих в очі, // Хрестить, накриває // Червоною китайкою // Голови козачі. // Розкрив, ще раз подивився… // Тяжко-важко плаче: // “Сини мої, сини мої! // На ту Україну // Дивітеся: ви за неї // Й я за неї гину. // А хто мене поховає? // На чужому полі // Хто заплаче надо мною? // Доле моя, доле! // Доле моя нещаслива! // Що ти наробила? // Нащо мені дітей дала? // Чом мене не вбила? // Нехай вони б поховали, // А то я ховаю.
Образ Пророка поданий у мене як маленьке дитя. У правій руці в нього меч, у лівій — свічка. Бо пророки — невмирущі, вічні. І тому дитя — це по суті слово — і поета-деміурга Тараса Шевченка. Воно як композиційний елемент у мене майже скрізь.
Образ Прометея у мене — також дитя, прикуте до скелі. Воно красиве, великооке, золотоволосе — пророче і сильне духом, якого ніхто не може збороти. Все проти нього, а воно нездоланне. Дитя ніхто не розчавить: ні імператор, ні цар. Коні, які на картині — теж проти нього. Тут коні — державний механізм, кінь, осідланий державниками. Через ошкірені зуби я показую тоталітарність.
— Зазвичай коня уявляють гарним, лагідним.
— Справді, кінь гарна істота, вона служить людині. Але все залежить від вершника. Тут кінь, який служить сатрапам.

Музей — це також храм
— Хочу сказати кілька слів про музеї Шевченка. Це мене дуже турбує. У 1980-х роках зробили капітальний ремонт Київського національного музею Тараса Шевченка. Проект художника Гайдамаки втілював Солодов. Ідея була така, що струни бандури, кобзи пронизували весь дух експозиції і дизайну всіх залів. Я не проти того, щоб нині щось покращити, але втручатися так кардинально, як зробило нинішнє керівництво, не можна.
У залі слави Шевченка були виставлені всі “Кобзарі”, видані по всьому світу. Цього залу по суту немає. Спочатку перекрили ганебною експозицією, де були просто шаржі на Тараса Шевченка. А вдруге — рекламними щитами. Там мозаїчна триметрова постать Тараса Шевченка моєї роботи (1985 рік). Мозаїка унікальна. Я мислив його як українського Сократа. Нині цей образ закрили. Мене навіть ніхто не повідомив. Це мені нагадує часи, коли розбили вітраж Алли Горської “І будуть люди на землі” в Київському університеті.
В одному із залів — іконографія, в іншому — об’ємна буддійська скульптура. Гарні речі. Але для них є інші музеї. Треба, щоб усі проекти, пов’язані з Шевченком, відкрито обговорювалися. Шевченко, музей — це вічна справа.
У дизайні Канівського музею також ні теплоти, ні знахідки, яка б відповідала образу Тараса, немає. Творець храму має бути піднесеним у видінні. А музей — це також храм.

Творити піфагорів, гермесів, орфеїв
— Ви понад 40 років навчаєте студентів, створили власну майстерню. Яка вона?
— Школа має репрезентувати обличчя держави. Якщо немає школи — нема й держави. Якщо школа космополітична, то держави також нема.
Треба, щоб школа давала три начала: емпіричне, інтелектуальне, сакральне. Тоді буде вільна людина. А в наших школах учня принижують оцінкою, скеровують на рабство. Роль учителя — лише дати знання з конкретного предмета.
Школа має представляти культуру: музику, слово, образотворче мистецтво, театр. Треба, щоб наша школа якістю, постановкою питання через фахові дисципліни піднялася до рівня планетарної дії. Усім відома, наприклад, голландська мистецька школа, німецька школа музики. Такі школи підносять на висоту націю, народ. Треба вводити глибинні дисципліни. Наша земля має прадавню історію. Школа повинна включати археологічно-генетичні начала. Щоб випускники були наповнені величчю. Я у своїй майстерні храмового живопису, створеній 1993 року, сповідую принцип “не сотвори раба”. Школа спрямована на творення понять. Єгипет досяг через школу вічності, саме через таких людей, які жили поняттями. Вони створили такі чудодійні образи, як, наприклад, сфінкс. Треба творити піфагорів, гермесів, орфеїв, які б жили державою. Держава повинна ввести понятійні образи музичні, балетні, образотворчі, математичні тощо. Щоб мислення в кожного учня було астральне. Якби ми мали скрізь такі школи, то держава була б інша. І господарство тоді буде розвинене. Зразок — Японія. Інтелект — рушійна сила й індустрії, і сільського господарства.
У нас є величезні духовні цінності. Народна пісня — невичерпне джерело. Так само образ козака Мамая. Якщо розшифрувати цей код, на цьому ґрунті створити нову форму — то велике мистецтво. Бо у формі є й великий зміст.
— Чи є взаєморозуміння зі студентами?
— Бог посилає мені хороших студентів: чистих, добрих, розумних. Я їх надзвичайно люблю. Як засієш, так і пожнеш. Непросто було в академічному світському виші створити сакральну ідею — майстерню. Академічне розуміння — відображаю те, що бачу. Сакральне — відображаю те, чого не бачу. Я не зразу зумів це поєднати. Допомогли поняття: бароко, Візантія, академічне начало, іконостас. Візантія дала за дві тисячі років намолену культуру, видін­ня образу, технологію і стильову ознаку. Бароко (зокрема українське) дало зв’язок між ними, воно поєднує зриме і незриме. Полярність між небом і землею утворює дуже цікаву вертикаль. Тут безмежний простір для уяви: як оземлити те, що вгорі, або онебити те, що на землі. Третій аспект — іконостас, це несподівана знахідка. Виявилося, що він включає й композицію. Там кожен ряд — це вже композиція, навіть багато композицій. Беремо вічні теми і творимо в системі іконостаса. Не відкидаємо традицій академічного стилю. Живопис, рисунок несуть загальну всесвітню культуру.

Людині зайвого не треба
— Над чим зараз працюєте?
— Пишу картину “Передчуття Голгофи”. Епізод Таємної вечері — син Божий омиває ноги простим рибалкам, які стали дванадцятьма апостолами. Це і є найвища мораль. Уявіть, що наш президент омиває ноги своїм міністрам або комусь іншому, нижчому за рангом. Тут ідея смирення наших керівників. Цього смирення у них насправді немає. А якщо відсутня мораль, тоді дозволено все. Тоді немає ні законів, ні управи, бо немає внутрішньої конституції. Треба іти, як Махатма Ганді, до стражденного. Це шлях до істини, справедливості. Людині зай­вого не треба. Накопичені багатства віддай школам, дитсадкам, учителям, на розвиток літератури, мистецтва. Як Перікл у Греції. То був світлий період, бо правитель думав про народ. А в наших правителів нині свідомість отруєна, почуття роз’їдає корозія.
Ісус, миючи ноги рибалкам, каже: “Щоб і ви мили”. У нинішньому житті це не означає, що треба йти на розп’яття. Просто робити добрі справи. Як ваша газета, яка одна з найкращих. Прочитавши її, хтось, може, стане кращим. У цьому зміст життя, а не в тому, щоб загарбати чуже. Так учили Шевченко, Сковорода, інші велетні духу.
— Якою Ви бачите українську перспективу?
— Якби не відстрілювали нашу елітарну думку, найкращих людей, уже б жили зовсім по-іншому. Але тільки-но підростає нове покоління, яке мислить патріотично, по-державному, щоб стати біля керма, як правило таких людей знищують. Згадаймо долю В’ячеслава Чорновола, Вадима Гетьмана та ще багатьох.
Україна надзвичайно сильна генетичним потенціалом. Співаків, математиків, науковців, військових вона постачає на весь світ. У неї колосальний духовний ресурс. У нас усе є: мораль, інтелект, розум, дух. Історія і навіть праісторія. Не вистачає еліти, середовища, що виховувало б месій, могутніх людей із державним мисленням.
Однак хочеться вірити, що нарешті це станеться. Побачимо, що покаже Євросоюз.

В основі — духовна єдність
— Родина Вас підтримує?
— Познайомилися з Раїсою на концерті Бориса Гмирі. Вона сиділа попереду мене. Повернулася — я вперше побачив у профіль її обличчя — і закохався.
Із перших днів відвідував Клуб творчої молоді, де збиралися шістдесятники. Алла Горська попросила, щоб я прихистив у себе в майстерні Миколу Холодного. Якось той повів мене в Київський університет, там зустрів цю дівчину. Я сказав, що бачив її на концерті й хочу намалювати. Вона погодилася. А кольоровий портрет, такий, як уперше її побачив, намалював аж через 30 років.
Ми однодумці. Вона, як і я, вболіває за Україну, за Шевченка. Протидіяли, як могли, тому, що тоді творилося. Духовна єдність збереглася до сьогодні. Ми однаково бачимо й нинішні проблеми. Це дуже важливо.
Раїса Олександрівна — прекрасний український філолог. Усе життя працювала в київських школах, надзвичайно любить свою справу. Впроваджувала на уроках спів (знає тисячі пісень), драматургію, вистави. Створила кабінет, де був український одяг, рушники, прядки тощо. Усе це було під забороною. Її за це обзивали бандерівкою. То був період Ліни Костенко, Івана Драча, Миколи Вінграновського. Тоді цікавилися літературою, цим жили.
За українські погляди переслідували, ми пережили нелегкі часи. Творчі заробітки “обрубали”. Сиділи без копійки. Усе перетерпіли.
Є в нас син Максим, 45 років. Закінчив Київський художній державний інститут, тепер розписує Успенський собор. Хороший живописець.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment