Світанки над прірвоюа?

img_2195
Фото Олександра Литвиненка

На наше з покійним сином прохання моя мама написала в шкільних зошитах більше 70 сторінок спогадів про свої та батькові молоді роки. Тривала ця робота багато місяців і завершилася у березні 1988 р. Фрагменти рукопису (його чверть), які пропонуються шановним читачам, торкаються різних вимірів людського життя. Проте невипадково розпочинаються з учительської роботи, бо саме для неї мама народилася на світ. Її вчительство я спізнав на собі з 5 років: черговий перший клас мама вела в другу зміну, а я — після дитячого садочка — приходив і останні уроки сидів за партою; так навчився читати. Звісно, не можу давати оцінок її педагогічній кваліфікації; пам’ятаю — клас тихо гудів, як вулик, а часом усі починали сміятися, коли Галя чи Сашко замість “КоЗенятко їсть траву” читали “КоТенятко їсть траву”. Пізніше, навчаючись уже в шостому чи сьомому класі, я помітив, що мама, йдучи на уроки, бере з собою гостинець для когось із найбідніших дітлахів. Ще пізніше довідався, що — коли йдеться про учня, який не лінується, але не встигає за всіма, бо такий народився, — мама не викликає його батьків, а сама ходить до них і радиться, що робити. Вже бувши в старших класах, не раз бачив, як наприкінці літа матері майбутніх першокласників приходять до нас у двір: “Вчителько, візьміть мого хлопчика (дівчинку) до себе”. Мама пояснює, що не може взяти всіх, проте завжди має в класі не менше 45 першачків. До слова, ведучи найменший клас, носила на уроки полотняний рушничок, ходила між партами і витирала носи, а щовечора його прала й сушила.
Володимир ВОЙТЕНКО,
професор

1.
1932 року я закінчувала сьомий клас Вільської семирічної трудової школи. У березні директор Ол-др Савович (забраний у 1937 р.) викликає мене в учительську і каже, що я по комсомольській путівці повинна їхати на вчительські шестимісячні курси при Коростишівському педтехнікумі. Тоді вік семикласників відповідав віку теперішніх десятикласників. Через різні соціальні причини в школу я пішла в 11 років. У прилеглих до Вільська селах і хуторах були початкові школи, I—IV класи. З усіх них і самого Вільська в сьомому класі було 14 учнів, 13 хлопців і одна дівчина, це я. На педкурси послали мене й двох хлопців. Тато купив мені жовтого фанерного “чамайдана” і нового жакета. Дід із бабунею дали муки. Дядько Ясьо налив глечик меду. Тьотя Парасина напекла коржиків, а чоловік моєї хрещеної екстрено пошив туфлі.
15 березня 1932 року тато (одноосібник) своїми кіньми відвіз у Коростишів. Мене поселили в гуртожиток до дівчат. Тут я дізналася, що курси працюють ще з січня. Вже вони навчилися писати програми і плани для всіх молодших класів. Навчилися складати розклад уроків, а зараз учать педагогіку, методику і в базових школах проводять уроки (практика). А я цього нічого не вмію, як усі ті курсанти, що по недобору приїхали пізніше. Треба було і доганяти, і вчити те, що читалося зараз.
Навчання тривало до серпня, з 15-го числа повинні всі курсанти бути на місці призначення. Мене було направлено в Черняхівський райвідділ народної освіти з Атестатом, у якому записано: “Михайленко Людмила Яківна відмінно закінчила комсомольські педкурси. Їй присвоєно звання вчительки I—IV класів. Може самостійно викладати всі предмети в молодших класах. Відмінно володіє методикою. Під час педпрактики виявила себе здібною вчителькою. Добре володіє класом і любить дітей”. Вручили нам ці дипломи разом із випускними фотографіями урочисто, під музику. Так закінчилося моє перше навчання, після якого я підвищувала кваліфікацію і вчителювала 37 років.
У с. Вишпіль, куди отримала призначення, сільрада найняла мені кімнату через дві хати від школи. Ціна 10 руб. на місяць. Мої господарі Степан і Маринка — привітні люди. Чисто, затишно. Живу, працюю. В селі ходять чутки про колгосп, а комуна є вже давно. В комуні, я чула, є такий Войтенко. Я його довго не знала і не здогадувалася, сину, що то буде мій чоловік, а твій батько. В першу зміну в мене був I клас, у другу — III клас, а з 7 до 9 години вечора — курси ліквідації неписьменності дорослого населення (лікнеп).
Коли я одержала першу зар­плату, вирішила зробити кожному зі своєї сім’ї (і собі) подарунки. Татові, діду й братові сорочки, мамі й бабуні матеріал на кофти, малій сестричці рожеве платтячко. А собі? Маринка порадила, що знає, де в Житомирі продаються красиві з гофріровкою спіднички й білі з вишивкою кофточки. В неділю пішли. Я приміряю, Маринка каже — бери. У цей час підходить військовий, командир із однією “шпалою” (капітан по-тодішньому), щось говорить, а Маринка відповідає. Вийшли з крамниці — капітан за нами, починає знайомитися. Маринка розказала, де ми живемо, що я вчителька і в неї квартирантка. Розійшлися.
Одного дня я ввечері виправляю зошити. Бачу через вікно — на коні, при шпорах і з шаблею в’їжджає на подвір’я капітан. Попросила Степана, він вийшов і сказав, що я на тиждень у Житомирі. Капітан поїхав, усе. На другий день веду урок, стук у двері. Відчиняю — Женя, брат: “Це мене мама прислали, щоб я спитав, чи ти тут не здуріла. Що це за вояка ти вчора прислала? Цілий вечір тебе ждав”. — “Скажи мамі, що я його так посилала, як мама його чекала”. Після уроків — о, боже! У подвір’ї кінь капітана, а він, значить, у хаті. Розвернулася і вечір просиділа в школі. Пішла — немає коня. Маринка сміється: “Заведіть того з шаблею до якої хочете дівчини, чи хоч одна йому відмовить? Держатиме, щоб не втік, а ви?” Дуже хотіла віддати мене заміж.
Чистий четвер перед Великоднем. Я прийшла з роботи, а Маринка ходила на базар. Каже: “Людю, ви візьміть образи в рушники, а я скоренько щось зварю, будемо вечеряти”. Образи в тій кімнаті, де я живу, а вікна на вулицю. Я засвітила лампу й бачу, що буде все видно, бо фіранки випрані. Вийшла й зачинила віконниці, бо як хтось побачить, що я вбираю образи, то буде мені, комсомолці, халепа. Повечеряли. Люди з вогнями повертаються з церкви. Красиво, але почав падати мокрий сніг. А тепер я люблю той сніг, хоч тоді стало сумно.

2.
Степан розповів, що Войтенко повернувся з Києва, з совпарт­школи, і тепер його поставили ще й головою сільради. Мені байдуже, хай собі. Десь перед Жовтневими святами я з дітьми йду до школи. Вони завжди ждали біля моїх воріт. Проти нас вулицею йде молодий мужчина, гарно одягнений і сам гарний. Відбула я уроки і прийшла додому. Маринка каже, що був Войтенко і питав, чи я вас не кривджу, а я відповіла, що таку вчительку і таку гарну дівчину кривдити гріх. Він ще питав звідки ви, чи є у вас батьки. Так я зрозуміла, що той, кого вранці зустріла, був Войтенко. Та й усе на тому, хіба що в селі, як заговорять про що — Войтенко та Войтенко. Після признався, що всю зиму за мною спостерігав і заключив, що це та, яку він ждав.
Весною мій господар Степан при усуспільненні майна здав у колгосп коні, корову, свині, плуги, борону, сані й віялку. А воза розібрав і сховав у сіно, щоб продати й поставити собі 2 зуби спереду. Одного вечора Степан почув стук у двері, вийшов у сіни і спитав, хто там. “Відчиняй, Кухарчук, це Войтенко”. Степан вернувся в хату і до Маринки: “Голова сільради, хтось доказав про воза”. Маринка: “Якщо за возом, то як ти його не пустиш?” А я здогадалася, що, мабуть, не за возом, і на печі сховалася в куток. “Добрий вечір у вашій хаті!” — “Добре здоров’я”. А Степан з ляку не може засвітити лампу.
Войтенко: Квартирантка спить?
Маринка: Пішла у Вільськ, додому.
Войтенко: Як думали ви мене обмануть, то було б сховати її одежу.
Світить сірника і підсвічує на піч — “Злазь!” Маринка подала плаття, я злізла й стала, а вони сміються.
Маринка: Чим не дівка?
Войтенко (до мене): Знаєш, чого я прийшов? Хочу з тобою одружитися. Порадься з батьками і скажеш.
Грім з ясного неба. Степан і Маринка примовкли, а я питаю: “Надовго?” Тоді якраз увійшли в моду розлучення. А Войтенко наче чекав такого питання і зразу відказав: “На все життя”. Попрощався і пішов. Маринка: От побачите, він вас забере.
Я попросила, щоб сказали моєму женихові, як ще прийде, що я вже засватана. Через кілька днів приходжу з роботи — в хаті Войтенко.
— Була вдома?
— Ні.
— Коли підеш?
— Завтра.
— Жду!
Поки я прийшла з роботи, Степан сказав Войтенкові, що я вже засватана, а той сказав, що буде “воювати”. А я себе ловлю на думці, що жених починає мені подобатися. У суботу йду додому. Мама: “Чи ти вже перестарілася, чи вже ти так його крепко полюбила? Скажи, хай прийде сюди, ми гуртом на нього подивимося”. Я думала — голова сільради, і в комуні парторг, то до якихось одноосібників не піде, а він, почувши, навіть оком не зморгнув. Ми пішли, у Вільську всі мої, семеро, подивилися, і геть усім-усім — окрім мами — він дуже сподобався. Войтенко того дня повернувся у Вишпіль, а я переночувала вдома. Приходжу раненько до Кухарчуків, а Войтенко вже перебрався до нас. Заходжу у свою кімнату — стоїть чемодан, а на вішалці його зимова одежа. Я в плач.
Степан: А догралася?
Маринка: Людю, радіти треба, а ви плачете. За ним дівчата бігають, як сучки. Вам буде добре з ним. Якби мене сватав, я б зразу пішла. Коли з Степаном повінчалися, привів мене до себе і ніколи не спитав, чи я пила-їла, то бігала до своєї матері, щось вкинути в рот.
Пішла на роботу, розказала все директорові, а він мені — перебрався до тебе і правильно зробив.
Після роботи питаю своїх господарів — був? Кажуть — приніс якусь книжку. Дивлюся: загсова книжка з печатками. Все вже записано, і Войтенко вже розписався, і прізвище його я вже начебто погодилася взяти. Приходить, приносить горілку і все до неї і просить Маринку готувати вечерю. Пішов у мою кімнату, приніс сюди книжку, подивився і мовчить.
Степан (прочитав, що в книжці): Людю, то за що ми будемо пити? Давайте, пишіться.
Я взяла ручку і розписалася. Войтенко став мене цілувати, що я чуть не задихнулася, а Степан із Маринкою кричали “Гірко!” Пробули ми в моїй кімнаті медовий місяць, а за цей час було готове помешкання при сільраді.
У неділю прийшла моя мама, подивилася, пішла додому, на другий день удвох з татом привозять шафу, подушки і постіль (а все було гарне, й щоб не конфіскували за твердий податок, бо тато не записався в колгосп, переховували в діда). У нашій новій хаті мама застелила скатертину, на вишитому рушнику поклала хліб-сіль, посипала підлогу зерном і сказала: “Ми вас по-батьківськи благословляємо. Живіть мирно, любіть одне одного, а нам даруйте внуків”. Ці слова дуже сподобалися Войтенкові і він несподівано заплакав… Завжди був тонкосльозий, а на війні огрубів. Разом ми прожили 49 років до його смерті.
Оце так, синочку, починалося моє життя з твоїм батьком. Коли ми розписалися, я в душі себе питала — люблю його чи ні, і ніяк не могла перевірити. Ось прийшов у сільраду наказ будувати нову школу. Батько поїхав у Троянівський район вибрати ліс для вивозу на будівництво. Там він був тиждень. Я за ним так скучала, що кожного дня плакала. Каятися мені, що зв’язала з ним свою судьбу, не доводилося. А ще скажу, що дуже любив тебе і всіх дітей, бо сам не зазнав батьківської ласки. Було в комуні позбирає самих замурзаних і до ставу, щоб повмивалися, а головно, щоб вишмаркалися і помили ноги. А котрі ще ніг мити не вміли, то сам їм миє. Казав: “Ти, Коля, спереду вже гарно помив, а давай-но разом ще ззаду”. Коли діти його бачили здалеку, то всі враз чистили носи і оглядали ноженята.

Далі буде.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment