Січовий стрілець Олена Степанів

Про неї треба писати товсті романи і знімати повнометражні фільми. У контексті минулого й сьогодення. Може, тому ніхто (окрім науковців) не брався за цю велику справу, бо надто вже реальний образ: Олена Степанів. Проте залишилися спогади її сучасників і соратників, зокрема відомої письменниці Ірини Вільде і найближчої людини — сина Олени Степанів, нині уже покійного Ярослава Дашкевича — видатного науковця в царині гуманітарних наук, а саме української історії, філології та сходознавства.

Василь СТАХІВ,
Вишнівчик–Львів

“…Зелений луг над Золотою Липою”
Олена-Марія Степанів народилася 7 грудня 1892 року в селі Вишнівчику на Львівщині в родині священика Івана Степаніва. Мати — Марія-Мінодора, з родини Кунцевичів, — присвятила себе вихованню двох дітей: Оленки й Ананія. Син навчився на юриста і загинув смертю хоробрих у лавах Української Галицької Армії, а Оленка в дівочі роки стала живою легендою в боротьбі за національне визволення.
Дитинство дівчини минало серед мальовничої природи села, яке розкинулося по обидва береги Золотої Липи. Сільське життя — від весіль і хрестин аж до похорон, зі шкільним навчанням, щоденною працею та очікуваними релігійними святами минало перед очима допитливої дівчини. У Вишнівчику діяли церковне братство, засноване отцем Іваном Степанівим, філія страхового товариства “Дністер”, церковна крамниця, читальня “Просвіти”. Сільська громада на чолі з сільським учителем і священиком стояла духовно набагато вище, ніж пізніші колгоспи та радгоспи з їхніми новими традиціями та ритуалами. Уже потім, навчаючись у Львові, Олена Степанів із тугою у серці згадує дитячі роки: “Робота летить із рук, а в думці — дім, село, свобода, зелений луг над Золотою Липою…”
Той луг — і зелений, і засніжений, такий дорогий серцю Оленки, — автор цих рядків мав можливість бачити щодня упродовж восьми років, навчаючись у Вишнівчицькій восьмирічній школі, яку райвно облаштувало на обійсті батьків Олени Степанів. Те почуття ріднизни ще сильніше визріло у неї в російському полоні в роки Першої світової війни в далекому Ташкенті, коли на її очах у шпиталі помирав січовий стрілець, молодий гуцул Лесяк, який дуже тужив за батьківською домівкою та рідними горами. За всі подальші роки, відколи Оленка всупереч волі батьків пішла воювати за Україну, їй так і не пощастило відчути тепло рідної домівки. Під час військових маршів дівчина вже в чині хорунжої УГА була за кілька кілометрів від Вишнівчика — у сусідніх Гологорах, але війна підганяла: “Вперед! Вперед! Ворог не дрімає”. Вона вже не належала ні батькам, ані собі, ані коханому — вона ставала часткою української історії.
Героїня українського народу протягом багатьох років у Радянській державі була об’єктом переслідування. КДБ намагався забороною імені розірвати історичну пам’ять поколінь. Навіть ми, односельці, знали про неї тільки те, що вона дочка священика й українська партизанка. Останнє визначення було неточне. Однак отим збірним, загальним “партизанка” односельці виказували свою неприязнь до існуючої влади. І лише кілька осіб знали більше, зокрема й мій дядько Василь Нагірний, який був активістом “Просвіти”, а потім пройшов “дев’ятирічку” ГУЛАГу у Воркуті.

Містика і дійсність
Події в її житті розгорталися калейдоскопічно, часто супроводжувалися містикою, яка мала під собою реальне підґрунтя. Якось перед боєм вона наснилася одному зі стрільців. Дівчина будила вояка, термосила його за плечі: “Товаришу, вставайте, бо зараз тут впаде граната. Товаришу! Чуєте! Наказ! Вставайте!” Той, сонний, схопився на ноги і побіг, а через кілька секунд на місці, де він спав, вибухнуло стрільно великого калібру, не завдавши нікому шкоди.
Подібні випадки та фронтові курйози передавалися з уст в уста, а якщо в котромусь із них була присутня Степанівна, то це ставало маленьким святом для молодечого серця. А справжня Степанівна встигала побувати всюди, і скрізь була потрібна та корисна. То її бачили із санітарною сумкою посеред бою, коли вона перев’язувала поранених, то когось непритомного витягала з-під куль, ризикуючи власним життям, то вона вже на важливій старшинській нараді як досвідчений воїн. До того львівська і віденська преса писала про дівчину-вояка, що покинула затишну батьківську домівку, пожертвувала молодими роками і пішла захищати рідну землю. За бойові заслуги її нагороджують срібною медаллю “За хоробрість”. Ще більшої популярності дівчина набула після бою на горі Маківці. Про неї складали пісні, для багатьох воїнів вона стала духовним орієнтиром, який уособлював і рідний дім, і кохану, і Батьківщину. Усе святе і найдорожче, заради чого вони складали буйні голови на полі бою.
А потім був російський полон у далекому Ташкенті, до якого Олену Степанів везли тим важким і довгим етапом, який свого часу долав наш Кобзар. Вона пізнала на собі поетову Хресну дорогу, побачила холодні мури Орської фортеці і зворушилася до сліз.
“Я була певна, що не верну до Галичини, тим паче, що деякі російські офіцери казали, що мене треба повісити”. Причиною такого реагування було те, що дівчина пішла на фронт добровільно, а не за мобілізацією, як усі чоловіки, чого ніколи і ні перед ким не таїла, що теж стало причиною її негараздів. Голова Світової федерації українських жіночих організацій у Канаді п. О. Залізняк писала про неї: “Один вищий австрійський офіцер, німець, що вернув з Ташкента до Відня, дуже хвалив нашу землячку за її розум та вміння обходитися з людьми. Задля тих прикмет шанують та поважають Степанівну не лише австрійські полонені офіцери, а й московські власті. Той офіцер оповідав, що москалі дуже стережуть Степанівну, більше, як офіцерів мужчин, бо кажуть, що мужчини ішли на війну з обов’язку, з примусу, а дівчина, що пішла добровільно проти Росії, мусить бути справжнім її ворогом”. Інформація про полон набула широкого розголосу не тільки в українській, а також у європейській та російській пресі. Стараннями німецької сестри милосердя графині Горн і полковника Пішелі Олену Степанів вдалося вирвати з полону.
Повернення Олени Степанів було тріумфальне. Через Петербург, Фінляндію, Швецію, Німеччину, Австрію, Галичину вона поверталася в рідну Україну. На кожній станції у Фінляндії поїзд зустрічали жінки, фотографувалися з нею. З таким же теплом приймали її й шведські жінки.
“…Немає бо сумніву, що на плечі найближчого покоління Доля поклала страшний тягар бути бойовим авангардом тих, які в ім’я Христа вестимуть бій проти темних сил, з-під різних знаків.
В ім’я нашої Правди, якою має бути правда розіп’ятого, в ім’я вічного Києва.
Все починається з містики, і все закінчується політикою”, — так писав Дмитро Донцов про своїх однодумців, борців за вільну Українську ідею, серед яких була Олена Степанів.
Ось найважливіші віхи життя Олени Степанів: Учительська семінарія, Львівський університет, Легіон УСС, російський полон, повернення з полону, Перше листопада, ЗУНР, УГА, захворювання на тиф, делегація до гетьмана Павла Скоропадського, Злука УНР і ЗУНР, Кам’янець-Подільський університет, Віденський університет, докторська дисертація, одруження з бойовим побратимом Романом Дашкевичем, УВУ — Український Вільний Університет, громадська та освітянська діяльність, наукова праця, під німецькою окупацією, добровільна депортація, ГУЛАГ, повернення до Львова.
Провидіння вело її крутими стежинами життя, інколи над прірвою, а деколи по лезу бритви. Жодна волосина не впала з її голови, тільки рано вкралася сивина у густе волосся. А поки що вона молода, і слава лине попереду неї. Проте “немає Пророка у своїй Вітчизні”. Після повернення з полону через вісім місяців Олену Степанів звільняють із лав УСС.
1 листопада 1918 р. відбувся Листопадовий зрив. Рішуче налаштовані українські прогресивні сили взяли владу і проголосили створення Західно—Української Народної Республіки. На руїнах Австо-Угорської імперії постала нова держава. Відповідно будували свої держави чехи і словаки, поляки, угорці. Претензії на Галичину заявили поляки, вони не визнали нової української держави і почали проти неї війну. Для оборони ЗУНР організовується армія, ядром якої став уже вишколений у боях легіон УСС. Так створилася УГА — Українська Галицька Армія, в яку тут же вступила Олена Степанів. Як бойовому офіцеру, їй надали звання четаря (лейтенанта). Дівчина у складі 4-ї Золочівської бригади бере участь у боях. Навіть при недостатній кількості зброї українського запалу вистачило, щоб прогнати з Галичини польську армію. Але полякам на допомогу приходять французи. Якщо одна частина Європи аплодувала О. Степанів за незалежницьку ідею, то друга частина проти цієї незалежності кинула озброєну до зубів майже 100-тисячну армію Галлера. УГА змушена була відступити. У час відступу О. Степанів захворіла на тиф. Її демобілізували.
Багато соратників після поразки та інтернованої у Польщі УГА залишилося на Заході, а подружжя Дашкевичів їде до Львова. У рідному місті Олена Степанів-Дашкевич поринає в науково-організаційну й освітянську діяльність, учителює у гімназії сестер василіянок, бо полонізований Львівський університет Яна Казимира не знайшов місця для науковця, доктора філософії, яку визнав Віденський університет, а брати-слов’яни не визнавали. З-під влади конституційної Австро-Угорщини Галичина потрапила під гніт Польщі. Із усіх імперій Австро-Угорська була найдемократичніша. Вона не могла похвалитися ні Емським указом, ані Валуєвським циркуляром.
Уже після закінчення Другої світової війни органи МДБ сфабрикували на Олену Степанів “Дєло” за статтею 54—1 “а” — “ізмєна Родінє”. Напрошується запитання — якої? Ані тої із “зеленим лугом над Золотою Липою”, ані України вона ніколи не зраджувала. Проте навішавши на неї усіх традиційних радянських собак, “Особоє Совєщаніє прі МҐБ СССР” (сумнозвісна “тройка”) винесло постанову: “Степанив Елену Ивановну за участие в контрреволюционной банде украинских националистов и пропаганду националистических идей через печать заключить в исправительно-трудовой лагерь сроком на десять лет, считая срок с 29 декабря 1949 г. Имущество конфисковать”.

“Все починається з містики, і все закінчується політикою”
Вона ніколи добровільно не покидала свою Батьківщину. Її змушували до того глобальні обставини. На пропозицію товаришів податися 1944 року в еміграцію відповіла: “Я залишаюся зі своїм народом”. Звучить пафосно. І — виклично.
Над нею постійно висів дамоклів меч державної загрози. Російської, польської, радянської. Вони всі намагалися позбавити її Батьківщини. Їм це частково вдавалося. Але не вдавалося позбавити бажання бачити цю Батьківщину вільною. І рідною, як матір.
Вона тричі поверталася в Україну. Першим було повернення з російського полону. Другим — повернення з ГУЛАГу. Третім її поверненням було зняття інформаційної блокади. Уся Україна дізналася, що має ще одну славну дочку, якою можна пишатися перед будь-яким народом світу. Вона ніколи не кривила душею, навіть ворогам говорила правду — на шкоду собі. І її шанували як справжнього, гідного ворога. Вона ніколи не писала покаянних заяв, ані прохань про помилування, бо не відчувала за собою вини.
Через століття повернулася вона у рідну домівку. У батьківській хаті відкрили музей Олени Степанів. Довгий час будинок слугував селу школою, де завжди було гамірно, але завдяки урбанізації та глобалізації вся Вишнівчицька школа втиснулася всіма класами в декілька кімнат при сільраді. Туди перевезли й експонати музею Олени Степанів. Влада перед кожними виборами обіцяє “повернутися до села лицем”. Якби вона оте “лице” мала.
Тому покрасувавшись десять років у бронзі, намилувавшись “зеленим лугом над Золотою Липою”, пішла Олена Степанів у партизани. Бо хтось із місцевих мародерів (є і такі людці!) видер бронзовий барельєф зі стіни хати-музею, та й так і не дотягнув його до місця четвертування і покинув на дорозі. Зранку знайшли його односельці й перевезли у сільраду, звідки він таємно зник. Тому і кажуть, що Степанівна “пішла у партизанку”, бо там іще багато є роботи для неї. За словами Ліни Костенко — “лінію оборони тримають мертві”, бо живі не дають ради з теперішньою пошестю, яка пішла від отієї “нової людини”, котру обіцяли ідейні вожді комунізму. “Гомо совєтікус” на марші, він окопував усі структури влади. І “видавити” його звідтіля можна тільки силою. В ім’я Української правди. В ім’я золотоверхого Києва. “Щоб не стали українці “водоносами” чи “дроворубами” чужих народів”.

P. S. У Івано-Франківську збираються відкрити пам’ятник Олені Степанів.
У Львові, на Козацькій, 11-а, питання з музеєм зрушило з місця. У Вишнівчику батьківська хата Олени Степанів стоїть пусткою.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment