Творчість повстанців

Василь СЕЛЕЗІНКА,
заслужений діяч мистецтв України, член правління чернівецького обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, член Спілки журналістів України

Колись давно був на весіллі в Коломиї у свого далекого родича, там почув, як молоді хлопці співають повстанських пісень 40-х років. Здивувався тоді: по-перше, тих пісень вони не мали б знати, а по-друге, то пісні заборонені. Заводієм виявився мій односелець зі Спасу Коломийського району Івано-Франківської області, і на запитання: “Звідки ви знаєте ці пісні?”, відповів, що має збірничок, надрукований на машинці 1947 року.
Пізніше він дав мені ту збірку. Невелика — 15х10 см, гарно оформлена.
Книжку зладнав повстанець Дмитро Іванович Головатий на псевдо “Вихор”, станичний села Спас, який мав криївку у господарстві фронтовика Василя Чукура. “Вихор” загинув 04.03.1949 року, а Чукур заховав збірку і синьо-жовтий прапор у вулик із бджолами, де тримав їх майже півстоліття. Потім віддав збірку синові Богдану, а той розповсюдив її між хлопцями, аби вчилися співати. На 44 сторінках було понад 50 текстів пісень. Я показав збірку почесному голові вижницької “Просвіти”, почесному громадянинові міста Вижниці Михайлові Васильовичу Іванюкові.
Михайло у районному містечку Кіцмань відшукав завзятого фольклориста і композитора Кузьму Смаля, той приїхав до нього у Вижницю і одного разу вони мені похвалилися, що записали вже не 50, а 74 пісні. “Це недобре. Добре, щоб було 100 повстанських пісень”. — “Зробимо сто”.
Михайло Іванюк за власні кошти та за пенсію сестри Марії надрукував 3000 примірників тієї нової збірки. Я переглянув її, побачив, що Михайло в кінці пише, яку пісню коли, від кого записав, проглянув невеличку вступну статтю К. Смаля, де той зазначив, що це перша така збірка і що Михайло записував пісні в рідному селі. Недавно знову вирішив її уважно прочитати.
Я тричі листом запитував Михайла, чи не проти він, щоб збірку перевидати у твердій обкладинці і тематично оформити? Він відповів, що не проти, але без жодних змін. Я здивувався. Які зміни? Аж тепер зрозумів: щоб не згадувати збірку “Вихора” і вулик Чукура. Чому? Боявся втратити першість? Але саме збірка “Вихора” стала поштовхом, щоб він наспівав ті сто пісень. То чого ж замовчувати?
Повстанці не лише стріляли, а й дбали про культуру, звичаї. Перед Різдвом складали і розповсюджували нові колядки, а перед Великоднем малювали гарні бофони, тобто повстанські гроші, які розповсюджували десятники, що працювали при сільраді.
З’являлися яскраві листівки.
Був я вже в п’ятому класі. Приходжу до школи, а при вході листівка. На ній товста свиня, рило — це пика-портрет Сталіна, що підриває земну кулю, а поруч двовірш: “Так є” і “Так буде”. Над входом великий, новенький синьо-жовтий прапор. Заходжу до класу — тиша. Учителька готується до уроку російської мови.
Під час уроку в клас зазирає офіцер. Вчителька, повернувшись із коридору, каже: “Это солдаты, снимают уже и флаг, и листовку”.
Тієї ж осені в село прийшли три повстанці до колишньої криївки, що була в господарстві фронтовика Юри Сороча. Хотіли забрати радіоприймач та деякі речі, бо вирушали далеко в гори на зиму. Охоронцем був брат Сороча. Господар пригостив їх свіжиною. Вони засиділися, а визирнувши у вікно, побачили, що землю вкрив білий сніжок. “Тепер ніяк іти, бо буде новослідиця. Переночуємо у криївці, а завтра підемо, коли люди вже протопчуть стежки”.
Удосвіта криївку оточили 50 енкаведистів із кулеметами, гранатами, псами. Півдня переконували повстанців здаватися. Посилали в криївку одинадцятирічного хлопця, потім господаря, але ті відмовилися.
Енкаведистів привів колишній гімназійний однокласник одного з повстанців, який переховувався у цій криївці майже два роки.
Тепер показав, де треба копати, щоб потрапити у криївку. Енкаведисти хапали на дорозі людей, бо самі не хотіли копати, боялися потрапити під вогонь повстанських автоматів. Коли докопалися до дощок, почали кидати гранати. Повстанці пострілялися.
Минули роки. На місці криївки вирішили поставити пам’ятний хрест, саме там я розповів про ту листівку, бо знав, що її намалював один із загиблих на псевдо “Сизий”. То був хлопець із Косівщини на прізвище Радиш.
Через кілька місяців на Різдво мій друг Йосип Жигалюк каже: “Ти говорив про листівку, а вона тепер у мене є”. — “ Звідки?!”. — “Її зберіг хлопець із сусіднього села Кропивищі, який ходив у наше село до школи. На прізвище Ференц”. — “Це мій однокласник”.
Розпитуючи всіх про “Сизого”, я дізнався, що його симпатією була моя сусідка Ганна Сиротюк на псевдо “Веселка”, яка тепер учителювала на Тернопіллі. Написавши їй листа, у відповідь отримав фотографію, малюнок і прощальний вірш “Сизого”.
Скільки їх — талановитих художників, поетів, інших геніальних українців пішло у незабуття через цю люту, скажену боротьбу за волю. Тепер у Верховній Раді розкошують колесніченки і єфремови, а етнічних українців лише 22. Хто відстоїть Україну? Але я вірю в наш добрий, працьовитий народ, який здатний на все, навіть на неймовірне.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment