Я ніколи не хотів убивати людей

Незабаром ми відзначатимемо 70-річчя визволення України від фашистських загарбників. Хоч минуло вже багато років, ті трагічні події досі належно не висвітлені й не осмислені. У Будинку кіно відбулася прем’єра документального фільму кінорежисера Леоніда Мужука “Дніпровська балада” (оператор Дмитро Санніков, композитор Володимир Губа). Авторам вдалося у цій 52-хвилинній стрічці сказати дуже багато, всебічно осмислити трагічні сторінки, актуально і з гуманістичних позицій. По завершенні перегляду глядачі стоячи аплодували творчій групі.

Надія КИР’ЯН

Перед початком заходу Сергій Тримбач, голова Національної спілки кінематографістів України зазначив: “Кінохронікою “Дніпровська балада” ми відкриваємо новий сезон. Автор фільму Леонід Мужук. Він чимало років віддав редакторській роботі на студії Довженка, на Укркінохроніці, був директором Укртелефільму. Займався власною творчістю. Лео­нід Петрович із тих людей, яким є що сказати”.
Директор “Української студії хронікально-документальних фільмів”, продюсер Наталія Шевчук відзначила сумлінну роботу всієї творчої групи, закликала до створення нових проектів.
Леонід Мужук подякував творчому колективу, перекладачам (фільм знімався українською і німецькою мовами), студентам. “Є ще один автор — колективний. Це фронтові оператори нашої студії. У фільмі використано кадри кінохроніки тих часів, які ми маємо завдяки їхній героїчній праці. І ще дуже важливо, що фільм створено за державної підтримки”, — додав Леонід Петрович.
Колеги зазначали, що цей фільм — погляд у давнину через роки і не з однієї, а з двох сторін. Це нове бачення, це відкриття.
Лариса Хоролець сказала, звертаючись до режисера: “Я вдячна Вам за мужність, за чесність упродовж багатьох років Вашої діяльності. А після цього фільму я під таким враженням, як після перегляду “України в огні” Довженка. Вважаю, ця стрічка мусить бути у кожній школі, у кожному ВНЗ не тільки в Україні, а й у Німеччині”.
Кінорежисер Дмитро Ломачук повідомив, що Леонід Мужук за цей фільм став першим лауреатом щойно заснованої Міжнародної премії ім. кінорежисера Віктора Василенка “Логос-sinema”.
Воєнні події осмислюють усі дійові особи, яким війна скалічила життя. Почергово ми бачимо на екрані цих людей: це німець Хорст Енгельгардт, який 18-річним не з власної волі опинився 1943-го в селі Ромашки на Київщині, і досі його мучить совість, що став учасником цього жахіття, це мешканці Ромашок, десятки тисяч безвинно загиблих радянських солдатів через бездарність, підлість, бездушність головнокомандувача, для якого люди — лише гарматне м’ясо…
Говорить Хорст Енгельгардт: “Бути солдатом — зла справа. Але солдатом стаєш не зі своєї волі. Я був сапером, ми працювали на мінних полях, там, за 100 метрів від нас був російський фронт. Але коли ми звідти поверталися, то жили серед мирного населення. І тоді жінки готували нам найкращий суп, який я їв у своєму житті”.
Найстрашнішим для нього був день, коли найкращий товариш, який щойно мріяв одружитися з красивою дівчиною, раптом ліг — ніби відпочити з дороги. А на лобі з’явилася червона цятка. Снайпер влучив йому в голову. “Я довго плакав. Ця смерть мене дуже вразила”.
Відтоді все життя Хорст осмислює ту війну: “Одного разу росіяни були на пагорбі, а ми з другого боку. Між ними й нами був невеличкий струмок. Ми порозумілися з російським офіцером. Він дозволив нам набрати з річки води. І вони так само набирали воду. Якби ми чи росіяни почали стріляти, було б багато загиблих. Але ніхто про таке навіть і не думав. Знаю німецького лікаря, який перев’язував російських солдатів, пригощав їх цигарками. Так справді було”. “Я дуже винен. Але якби ми не виконали наказу, нас би розстріляли. Так само було і в радянській армії. Я намагаюся спокутувати гріхи”. Хорст спокутує гріхи не на словах, а на ділі — вже багато років возить у Німеччину на оздоровлення чорнобильських дітей, опікується ними…
Про криваву м’ясорубку в тих краях розповідають ромашківські селяни: “Тітка розповідала, що солдати лежали, як снопи на полі. Поруч викопували яму, туди клали небіжчика й засипали. Потім на цьому полі посіяли просо, яке виросло від двох із половиною до трьох метрів. Де були калюжі крові, отакі пшениці аж чорні…”
Близько ста селян забрали на роботи в Німеччину, жінка розповідає, що їх годували раз на день баландою, вона важко працювала на військовому заводі… А інша — про свої мрії: “Не хотіла ні цукерок, ні інших ласощів. Мені аби була повна хата картоплі, щоб ми хоч картоплі наїлися. 33-й рік — мій, 41-й — мій, 43-й
— мій. Ще й перестройка моя”.
У фільмі озвучено правду про події на Букринському плацдармі та про величезні безглузді жертви на початку війни. Перебіг українських воєнних подій офіційно в СРСР замовчувався. Справжні причини теж не розголошувалися.
Із початку війни в західних округах уже накопичили 20 тисяч радянських танків. І лише 3 200 танків було у німців на початку “бліцкригу”. За перші два дні війни німецька авіація розбомбила понад 2 тисячі військових літаків, тисячі танків і гармат. Багато радянських танків німці захопили як трофеї. Сталін не дозволив генералові Кирпоносу, командувачеві Київського округу, завчасно підготуватися до зустрічі з агресором, ігнорував повідомлення про те, що Гітлер готується до нападу.
Штаб Кирпоноса спланував масштабну контратаку за участю новоприбулої армії Конєва. Однак Сталін зірвав той наступ телефонним дзвінком: “Немедленно погрузить армию і содействовать скорейшей отправке в распоряжение Москвы”. Ешелони армії Конєва німецькі літаки розтрощили дорогою до Москви. Микита Хрущов, згадуючи той дзвінок, зауважив: у Кирпоноса тоді під Бродами був реальний історичний шанс розвернути хід війни у зворотному напрямку ще на її початку.
Армія Кирпоноса загинула з вини Сталіна — він не випустив її своєчасно з Києва. Понад 600 тисяч радянських воїнів потрапили в полон, а скільки померло — не знає ніхто.
Леонід Мужук розповів, що задум створити фільм про букринські події виник давно. “Колись на нашій студії кінохроніки ми працювали над фільмом “Вогненний шлях”. Маршал Кирило Семенович Москаленко, консультант нашого фільму, нам пояснив: Букринська операція повинна була імітувати німцям початок визволення Києва. Німці мусили повірити, що розпочалося вирішальне форсування Дніпра. Потім Ставка Верховного головнокомандування організувала справжнє форсування поблизу Лютіжа, вище по Дніпру. Чи то був недолугий маневр чи невдала стратегічна операція?
Кручі сягають до 150 метрів. Система німецьких укріплень уздовж Дніпра перетворила це місце на неприступну фортецю. Учасник тих подій російський письменник Віктор Астаф’єв згадував: “Якщо з лівого берега Дніпра у воду входило 25 тисяч, то правого досягали 3 тисячі, максимум 5”. Про безглузді людські жертви писав так: “І перемігши фашистів, ми не навчилися воювати. Ми закидали їх горами трупів і заливали морями крові”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment