У столичній агенції Укрінформ відбулася прес-конференція Всеукраїнського громадського комітету з відзначення 200-річчя з дня народження Тараса Шевченка. Ішлося не лише про ювілейні заходи, заплановані владою та громадськістю і про їхню співпрацю, а й про те, як не допустити профанації, нівелювання ювілею Великого Кобзаря. І ці побоювання небезпідставні, бо дехто волів би притлумити актуальність Шевченка для сьогодення, обійти мовчанкою основні заповіти Пророка нації.
Петро АНТОНЕНКО
Із болем говорив про це у своєму виступі співкоординатор Громадського комітету, голова ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка Павло Мовчан:
— Хто використовує ім’я Шевченка? Хто використовував? Радянська влада посіяла, як маку, по всій географічній мапі України пам’ятники Тарасові, але сам дух Шевченка був вивітрений.
Що ми робитимемо, як діятимемо? Чи знову пробиратимемося кущами до Тараса, як це було 1961-го чи 1964-го, коли ми пробиралися до могили в Каневі? А навколо неї кілька поясів кадебістів, міліції, різних заслонів, влади. Невже й цього разу буде так, що Шевченко для начальства, чиновництва, а як же ми?
Завдання нашого Громадського комітету — донести всі ідеологічні закцентовані моменти у творчості Шевченка, адже він консолідуюча націю сила. Я один із авторів багатосерійного фільму “Заповіт”, який починався ще за радянської влади і не доведений до завершення, виготовили 11 серій. Нема вже режисера Клименка, нема Богдана Ступки, який грав роль провідника Шевченка в усіх серіях. А у 12-й
завершальній серії він, Тарас, один у своїй майстерні перегортає все своє життя.
У Шевченка не зменшилося опонентів, які говорять: “Ми ж повірили тобі, і що сталося? Ми повірили твоєму слову”. А це була, за словами Маланюка, ніч бездержавності, шаленого падіння духовності. І прийшов Шевченко, підняв надію, електризував, і всі визвольні змагання з цим пов’язані. Поява “Просвіти” — цього року ми відзначатимемо її 145-річчя, поява “Пласту”, “Соколів”, стрілецтва, усього, що було в нашій історії, як національна опритомленість. Так-от, чи ми опритомніємо? Власне, це й було метою організації нашого Громадського комітету. Особливо у зв’язку з тим, що робиться і що може мати місце, коли не буде духу Шевченка, як це сталося в музеї у Каневі. Придворний “художник” вирішив нав’язувати всій нації “своє бачення” Шевченка. Вивітрили Кричевського, немає його там, Шевченка там немає. Повісили якусь колиску, учора сплетену з верболозу, наче не могли знайти щось автентичне. Часу Шевченкового там немає, контексту, заглиблення.
А що коїться в центральному столичному музеї Шевченка? Є прекрасне приміщення, але що може сьогодні статися з цим музеєм, який уже є своєрідним магнітом для нації? Все це — наші тривоги.
Громадський комітет розробив низку заходів. Нещодавно на розширеному засіданні колегії Мінкультури я закликав до співпраці владу й громадськість. А для цього необхідні певні президентські доручення Міністерству освіти. Табачник ніколи не пустить Шевченка в школи. У нього інші прагнення, серед них — радянізація. А перед Україною інші завдання: дерадянізація і дерусифікація. Це те, без чого Шевченко до нас не може прийти. Якщо не буде дерадянізації і дерусифікації, то й України не буде. Буде формальна держава, а ми ж говоримо про її сутність.
Сьогодні потрібен не просто протест, а конструктив. Як діяти більшості, опозиції? Українці сповідують ідеологію Шевченка, але чи чуємо ми її, якщо нічого не бачимо на телеекрані? Не бачимо, наприклад, фільму Валентина Сперкача “Тарас”, за який автор отримав Шевченківську премію. Зараз він просить Комітет допомогти показати цей фільм по телебаченню. Як не згадати про Тарасову церкву, автор проекту якої Анатолій Гайдамака. Згадаю Бориса Гривачевського, який на Першому національному каналі вів програму “Кобзарева церква”. Як не згадати про ту широку географію, де встиг побувати Шевченко під час своїх поїздок Україною. Так само можна подивуватися, яка грандіозна кількість напрацювань Шевченка-художника.
Товариство “Просвіта” зараз своїм коштом робить три фільми: Шевченко — художник, філософ, історик. Три його іпостасі, бо це грандіозно. Було 27 його автопортретів, з них залишилося 19. Він дивиться у себе і крізь себе дивиться в Космос. Такого нема ніде.
Можна згадати багато того, що вже робить Комітет: видання “Кобзаря”, спорядження експедицій Україною (від Канева у чотирьох напрямках: на схід, захід, південь і північ), лекційні групи доносять до людей слово Шевченка. Воно приспане, його не чути. Зате ми маємо постійних телеведучих, які розважають нас на різні теми. Вони організують нам і шоу про Шевченка, але там не буде присутній Шевченко.
Ми матимемо однодумців у владі, якщо вони справді думають про перспективу України в європейському контексті. Бо не можна виносити Шевченка за дужки європейського контексту.
Ми підходимо до того, що з таким відзначенням ювілею можемо мати суто формальну постать Кобзаря, символ без змісту, якщо й далі спокійно спостерігатимемо цю тенденцію. Під це прагнутимуть підвести будь-яку ідеологію, аж до українофобської. Це нікому не вдавалося, ні тим, хто переписував “Кобзар”, ні тим, хто давав відповідні коментарі щодо “буржуазних націоналістів” Куліша і Грушевського.
Уболіванням за долю музеїв Кобзаря був сповнений виступ лауреата Національної премії України ім. Т. Шевченка художника Анатолія Гайдамаки:
— Те, що зроблено в Каневі, важко передати словами. Дивно, а де ж наша критика, де мистецтвознавці, патріоти, чому вони мовчать? Схоже, що нині український патріот той, хто спить на печі.
А на святкування 200-річчя Кобзаря їдуть люди з Європи, Канади. Що вони побачать у Каневі? Шевченка там нема, таке враження, що він не народився, не жив, нічого не написав і не намалював. Нема навіть знаменитого “Заповіту”, перекладеного 160 мовами. Натомість на примітивних щитах виставка картин сучасних нікому не відомих художників. Яка честь! Я сам художник, створив експозиції багатьох музеїв, але в жодному не вивісив своїх картин. Бо не хочу, як дехто, “притулити” себе до Шевченка. Шевченко вчився у Брюллова, а тут Скорик учить, нездара-архітектор. Нездарність дуже агресивна, ненавидить усіх, хто робить краще, ніж вона. Казахстан передав у музей Канева багато експонатів, але там уже жодного немає. Приїдуть казахи на ювілей, запитають, де ж ці експонати? А експонати там уже нікому не потрібні.
Злочин у Каневі. Тут, у Києві, злочин потрійний. Уявіть, що в Національний музей Шевченка ви вже заходитимете звідкись збоку, а не з Бульвару. Поки що там зараз урочистий вхід, стоять гранітні колони, які Терещенко привіз з Італії. Там парадні входи, анфілади. 40 мільйонів грн. кинули на реконструкцію музею, а що робиться? Унизу паркінг і два ресторани. Які ресторани можуть бути при музеї? Адже це миття посуду, кухня. Вже не кажу про експозицію, її Скорик розуміє так: купити скляні шафи, такі, як у Каневі, і туди щось таке покласти. В одну з шаф не влазив офорт Шевченка. Скорик і каже: “А давайте обріжемо його”. Можете уявити рівень експозиційників, які хочуть обрізати роботу Шевченка. Що далі можна від таких чекати, якщо для них вітрина головніша, ніж оригінали художника.
Слово взяв голова столичного об’єднання “Просвіти”, відомий композитор, мистецтвознавець, музикант Кирило Стеценко:
— Київська “Просвіта” проводить відкриту науково-громадську конференцію “Культура спільнотної самоорганізації українців і стратегія національного лідерства”. Запрошую на неї 17 жовтня, о 15.00, у Києво-Могилянську академію, головний корпус, аудиторія 217.
Є екстремальна тема нашої розмови — порятунок столичного музею Шевченка. Пропоную створити громадський комітет порятунку цього музею. Бо звичні заходи вирішення такої проблеми можуть бути м’якими й запізнілими, адже процес руйнації закладу зайшов надто далеко. Це не просто розграбування приміщення з метою перепрофілювання його в ресторан, не просто скорочення експозиції і зазіхання на священні історичні раритети. Це замах на те, щоб десакралізувати Шевченка, поставити його на одну поличку з поп-культурою, всім тим, що не має жодної ціни, окрім грошової. Але нація існує доти, доки маємо святе в душі. 200-річчя Кобзаря — це колосальна нагода для нас не тільки вшанувати Тараса, а й транслювати нації, всім українцям планети, всій людності візії майбутнього України через призму Шевченкових ідеалів, його бачення України, планети. Ці візії й досі мають світове значення. Шевченко на цьому переломному моменті історії України для нас дуже актуальний, наше завдання — тільки прочитати його. І нехай історія з Музеєм нас лише згуртує.
Не допустимо, щоб святкування ювілею відбувалося формально. Що може Комітет? Це ідеологія, це бачення базових цінностей, їх утвердження. Безумовно, це також і громадський контроль щодо недопущення різних спотворень. Нам треба стати на сторожі слова Шевченка, який поставив своє слово на сторожі нації.
Що значить актуалізація Шевченка? Читаю Тараса: “В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля”. Хіба це не найгостріша проблема сьогодні, коли в своїй хаті немає правди, коли Україна безсила, нема своєї волі, ми досі керована держава. Зараз я підтримую Президента у його політиці щодо захисту суверенітету. Бо ми розуміємо, в який спосіб діє Росія, запрошуючи до своїх союзів, за чим втрата суверенітету. Актуалізація Шевченка — показувати його молодому поколінню українців не якимось музейним експонатом, а показувати його зв’язок із найактуальнішими проблемами сучасності. Одна з моїх пропозицій — “Тарас Шевченко-200: знаки і звуки”. Другий проект розрахований на школярів і, можливо, студентів, — це загальнонаціональна стратегічна гра “Тарас Шевченко: українська мрія”.
Одним із запитань журналістів до учасників прес-конференції було, як можна зупинити руйнацію столичного Музею Шевченка? Ось що на це відповів голова “Просвіти” Павло Мовчан:
— Наступні засідання Комітету відбудуться біля стін Музею. Скликатимемо до нього людей. Подібно до того, як створили комітет порятунку Гостинного двору, треба робити і нам. Міністерство культури передало місту справу реставрації Музею. Сьогодні ситуацію тут контролює міська влада, на якій уся відповідальність. Але якщо немає міської ради, нема колективного органу влади, то до кого нам апелювати? Міністр культури категорично проти того, що відбувається зараз у музеї. Але кошти від Міністерства культури забрали, перекинули на місто, міська влада є і розпорядником коштів, і виконавцем робіт. І там домінуюча думка — не тендери, не проекти, все робиться самовільно й самочинно. У будь-який спосіб захищатимемо цей об’єкт. Отже, Громадський комітет з відзначення ювілею перетворюється на комітет із захисту Шевченка. Нас знову переводять у форс-мажорні обставини, коли треба щось захищати. Немає принципових довгодіючих речей. Знову, як тоді, коли відомий мовний законопроект Ківалова—Колесніченка ухвалили нахабно, коли нас поставили на коліна — “захищайтеся”. Нині відбувається те саме. І єдиний спосіб — шукати однодумців не тільки в парламенті, а й серед усіх небайдужих до долі України.
А Кирило Стеценко додав:
— Замість “реставрація” міська влада тихо ввела термін “реконструкція”. На це депутат Олександр Бригинець уже подав позов у прокуратуру, на підміну цих понять, бо вони хоч начебто і схожі, але суть різна. Тут потрібні акції прямої дії, захищати не просто музей і не тільки Шевченка, а й наше майбутнє, наше право бути українцями.
Петро АНТОНЕНКО
