Михайло МИХАЛКО
1985 року на одному з допитів у Лук’янівській тюрмі капітан КДБ поставив мені запитання, на яке я не зміг відповісти: “Як могло статися, що Ви — син батьків родом зі східних областей України, почали виготовляти листівки націоналістичного змісту?” А мені й самому це цікаво. Тому спробую у цьому розібратися.
Я, Михайло Юхимович Михалко, народився 11 листопада 1940 р. у Києві на Деміївці. Зараз у будинку, де я виріс, працює Київська міська організація Товариства “Меморіал” імені Василя Стуса. Мешкали ми у підвалі того ж під’їзду, де знаходиться “Меморіал”, у квартирі 39. Це був останній будинок Києва. Далі йшли поля аж до села Красний Трактир (зараз на його місці розташований Національний виставковий центр).
Серед відомих людей, які мене оточували з дитинства, був лікар Рурський, що мешкав у приватній садибі поруч. Він мав пишні запорозькі вуса і розмовляв винятково українською мовою (подейкували, що лікар був позашлюбним сином композитора Миколи Віталійовича Лисенка). Із Валерієм Лобановським ганяли у футбол. Він мешкав за 300 м на Ново-Дівичому провулку і приходив грати у наших ярах. Пізніше я дізнався, що цей “рижий” був небожем Першого секретаря ЦК комсомолу України. Тоді він учився в українській школі № 38, але до кінця життя залишався російськомовним. Відомо, що Перший секретар ЦК комсомолу України Бойченко написав книгу “Молодість”, у якій оспівав розгром українських комуністів 1919 року.
Моя мати, Лідія Гнатівна Луговська, народилась у Ялті. У два місяці залишилася сиротою і виросла на українських звичаях у селі Атюша на Чернігівщині. Лише після її смерті 2001 р. в архіві Криму нам вдалося з’ясувати за церковними записами Ялти справжній рік її народження — 1910 р. У 8 років маму віддали в найми і вона сама собі заробляла на життя. Маючи гарну пам’ять і гострий розум, всотувала не лише багатющий народний фольклор, звичаї, традиції, а й церковні традиції і служби православних монастирів, де певний час проживала з черницями. Я ніколи не чув від неї російських слів. Крім української, трохи розуміла єврейську мову, якої навчилась, наймитуючи в єврейських родинах Конотопа і Борзни. Завжди вчила мене не дозволяти, щоб до мого прізвища Михалко додавали літеру “в”. Мама ніколи не виявляла зневаги до людини через її національність, але не терпіла окремі вади. У російському селі Шалигіно на Сумщині її вразила різниця між побутом українців і росіян, коли стала свідком діалогу дитини зі старим дідом — суцільні матюки з обох сторін. Комуністів не любила за знущання над Церквами і вірянами, за голодовки і голодомори, розповідала мені багато випадків із життя. Вона навчила мене пишатись українським.
Мій батько, Юхим Андрійович Михалко, народився 1907 р. в селі Алтинівка на Сумщині, за фахом столяр, любив історію України, захоплювався читанням документальних історичних книжок про запорожців. Був із родини хліборобів. У них було мало власної землі, тому жили обробітком орендованої. Малоземельні середняки, їх репресували як куркулів. Така несправедливість викликала спротив. Не дивно, що у батька 1931 р. знайшли зброю, за що відбував покарання на будівництві Біломор-Балтійського каналу, зокрема на прокладанні Парандовського тракту. У таборі батько дружив з Олександром Івановичем Куликовим — секретарем А. І. Мікояна. На жаль, не усвідомлював, що маю можливість з’ясувати у батька як у безпосереднього учасника історичних подій правдиву інформацію, щоб мати можливість передати її в майбутньому фахівцям-історикам. Запам’яталося лише, що в таборі батька загинуло 15 тисяч в’язнів і за це керівників табору розстріляли.
1945 р. загинув під колесами автівки на вул. Васильківській мій старший брат Сергій. Його поховали на Байковому кладовищі, недалеко від церкви. Часто відвідуючи могилу брата, батько щоразу заводив мене на могилу історика Михайла Грушевського, говорив про його твори, чому вони заборонені. Ми дружили з Михайлом Гресем, земляком батька з с. Алтинівки, другом мого діда. Він із дореволюційних часів проживав у Києві, працював листоношею на вулиці, де мешкав Михайло Грушевський, носив йому пошту, вони заприязнилися.
Отже, мої батьки заклали в мене все необхідне для того, щоб пишатися Україною і її минулим, бачити її болі, її проблеми. Працівники КДБ помилялися, думаючи, що вихідці з Сумщини не здатні захищати інтереси України.
У підручниках української літератури, написаних у 1950-ті роки, на яких я навчався, вивчали твори українських письменників, які боролися проти русифікації України царським режимом. Усі призвичаїлися до думки, що радянська влада підтримує боротьбу проти русифікації України, і не помітили, як Хрущов переробив підручники настільки, що про русифікацію згадки не було. Я навчався в 110 та 108 російських школах. Закінчив Українську сільськогосподарську академію, факультет механізації сільського господарства 1965 р. Навчався разом із Олександром Морозом. Викладання було російською мовою і ніхто не звертав на це уваги. Але коли почали читати технічну дисципліну курс сільськогосподарських машин, викладач Бублик почав лекцію українською мовою. Усі були вражені, адже вперше почули українську технічну мову і здивовані, що деяких слів не розуміємо. На третій лекції викладач заговорив російською. Аудиторія невдоволено загула. Тоді Бублик сказав, почервонівши від люті: “Пов’язали, гади!” Але бажання опанувати технічну українську мову в мене залишилося. Уже на виробництві я відчув у цьому труднощі — відсутнє українськомовне середовище, технічна література українською мовою. Я зрозумів, що русифікація триває, але тепер уже хитро, нахабно, систематично й системно, на високому державному рівні. Її масштаби вражали. Я був здивований, коли працівники одного зі Львівських підприємств звернулися до мене з проханням перейти на російську мову: “Вибачте, але ми не розуміємо української технічної мови, якою ви говорите. Ми любимо українську, але вся технічна документація ведеться винятково російською”.
Дочка вже згадуваного Михайла Греся Марія Михайлівна Гресь — асистент професора Коломійченка із хвороб вуха, горла, носа, зі своїм чоловіком, письменником Олексієм Івановичем Савчуком часто у нас гостювали. Я поділився з ними своїми проблемами з технічною українською мовою, запитав про перспективи української мови. Відповідь письменника вразила: “Українська мова приречена на відмирання”. Він пояснив, що мова без розвитку жити не може. Більш-менш розвинутим є побутовий підрозділ української мови. Усі інші підрозділи нерозвинені. Рухаються вперед наука, техніка. Українською користуються дуже обмежено, тому нові слова створює не народ, а Інститут мовознавства шляхом придумування перекладу нових слів на український лад. Мова біднішає порівняно з іншими, стає не конкурентоспроможною. Оце пояснення письменника Олекси Савчука я вважаю ключовим у моєму подальшому ставленні до проблем мови і шляхів припинення русифікації. Адже поступове витіснення української мови з масового вжитку призведе до розчинення українців серед російського населення. Про це вже давно мріє російський імперіалізм.
Цікаво, що деякі офіцери КДБ, які мене допитували у в’язниці, щиро не розуміли причин моєї підпільної боротьби. Один із них зізнався: “Вчора, після вашого допиту, я зайшов у книжковий магазин, щоб перевірити ваше твердження про нібито русифікацію України. Повідомляю вам, що полиці вгинаються від українськомовної літератури. Вважаю ваші претензії безпідставними”. Тоді я попросив принести мені на допит будь-який технічний довідник українською. Він цього не виконав. Тоді назвав йому секретну Постанову Ради Міністрів СРСР про “Припинення видання технічної літератури національними мовами”.
Після смерті батька 1975 р. загострилося почуття неможливості повернути втрачене і необхідність поспішати з виконанням задуманого. Батькові розповіді не записав, цю помилку вже неможливо було виправити. Долітали з різних джерел уривки твору Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація”. Наївно вірилось у можливість відновити справедливість щодо української мови, адже Ленін 1919 р. обіцяв, що русифікації не буде. 1978 р. написав пропозиції до Проекту нової Конституції, у райвиконкомі Московського району не взяли, бо “вже відчитались достроково”. Поніс у виконком Київради. Півдня ганяли з кабінету в кабінет, поки один працівник не підказав, що вони вже достроково відзвітували, і треба нести до Верховної Ради УРСР. З труднощами і пригодами вдалося мої пропозиції здати. Коли я не побачив у новоухваленій Конституції 1978 р. жодної з них, зрозумів, що треба боротись іншими способами.
Почав друкувати короткі листівки й розклеювати їх по Києву. Тоді кияни полюбляли розклеювати оголошення про обмін квартир, продаж різних речей. Щоб не привертати уваги влади до моїх листівок, вони починались як комерційні, а основний зміст був всередині. Наприклад: “Продається вже 325 років доля українського народу, його мова, культура, національні інтереси. Українці! Боріться проти русифікації, не давайте московським колонізаторам нищити українську мову”. “Продається друкарська машинка для виготовлення листівок проти русифікації України”. “МІНЯЮ першого секретаря центрального комітету компартії України товариша Щербицького В. В. на Петра Юхимовича Шелеста. Можливі варіанти, але кандидат не повинен бути кремлівським сраколизом”. Частину листівок я розсилав поштою зазвичай студентам, що мешкали у гуртожитках. Крім листівок друкував звернення до відомих діячів української культури, кого влада колонізаторів підкуповувала посадами, преміями лауреатів, поїздками за кордон, гонорарами, квартирами, дачами, виданнями творів та іншими принадами, щоб брали, але не забували свій обов’язок перед Україною. Одне з таких звернень згадується у вироку суду від 05.03.85. Воно адресується поету І. Ф. Драчу. Копію звернення знайшли в мене під час обшуку 14.09.84. Я працював у цей час в Ірпені у Спец РБУ “Мінпромбудматеріали” інженером із вентиляційного обладнання. Часто їздив у відрядження по Україні. У Києві друкував листівки на спеціальній установці, яку після роботи розбирав і частинами ховав (мешкав тоді у приватному будинку). Під час обшуку установку не знайшли. Листівки у відрядження віз у рюкзаку серед приладів, потрібних для роботи. Листівки розкладав у пустих електричках на кінцевих зупинках, по партах університетських аудиторій, закладав за картини так, щоб виглядав кут аркуша, розкидав у поштові скриньки тощо.
Листівки — то була найсерйозніша політична боротьба у той час. Московські денаціоналізатори України зброї боялися менше, ніж друкованого слова. Тому, займаючись листівками, не повинен був займатись іншими способами боротьби, і я б залишився надовго невловимим. Але бажання бути корисним для боротьби з ворогами України змушувало мене встрявати в політичні розмови, осмикувати протиукраїнські вислови. Я діяв у полі стосунків, обмеженому рамками — жодної шкоди людині, навіть ворогу, — лише переконання. Але доводилось іноді в інтересах справи займатись операціями, про які ще не скоро вирішу написати.
Оці заноси вбік від основної політичної роботи прирікали на арешт, але мені щастило — часто виручали довгі ноги, іноді — люди. Із вдячністю згадую офіціантку ресторану в одному містечку, яка повідомила: “Негайно йдіть через чорний хід. За вами зараз приїдуть. Я чула, як моя колега подзвонила в органи — вона на них працює. Я віруюча людина, не хочу брати гріха на душу, тому вам повідомляю”.
Намагався нікого в підпільну роботу не втягувати. Родичі ні про що не здогадувались, але поглядам симпатизували. Якось на вул. Червоноармійській з’явився величезний плакат неправдивого політичного змісту. Почув у тролейбусі висловлювання невдоволення людей. Підказав: “То ви зніміть його”. Минає тиждень, а плакат на місці. Тож я уночі закреслив напис чорною фарбою.
Ризикував, агітуючи новобранців у військкоматі Московського району Києва на вул. Патріса Лумумби — вчив, як поводитися, щоб не забрали на війну в Афганістан, щоб українці не гинули за московські імперські інтереси.
Кілька років на великодні поминальні дні вшановував пам’ять Михайла Грушевського, кладучи на його могилу не звичайні крашанки, а жовто-блакитні. Хотів, щоб це стало традицією українців. Під час останнього відвідання могили Михайла Грушевського 1984 р. звернув увагу на двох чоловіків, що стежили за моїми діями. Сумнівів не було — це співробітники КДБ. Треба було готуватися до гіршого — арешту. Але я проявив безпечність, не заховав архіви, не припинив розмови, дискусії.
Під час службових відряджень у незнайомих містах відвідував ринок, кладовище і краєзнавчий музей. Під час відвідин музею Яворницького у Дніпропетровську переписав текст листа запорожців турецькому султану і переробив його під тему русифікації України. Так з’явився Лист запорожців Першому секретарю ЦК Компартії України Щербицькому В. В. Лише 2010 року випадково дізнався, що лист сполошив КДБ настільки, що створили спеціальну групу для виявлення його автора. Був оголошений всесоюзний розшук. Працівники КДБ помилково вважали, що лист надіслали Щербицькому з-за меж України. Цікаво також і те, що група КДБ із виявлення мене і нейтралізації моєї політичної роботи працювала і після мого виходу на волю з ув’язнення: відстежувала, проводила фото- і відеодокументування подій і акцій, які я організовував або брав у них участь. Я і мої однодумці вдячні їм за те, що вони невільно виконали завдання наших біографів-літописців. На багатьох масових мітингах зустрічав проукраїнськи налаштованих працівників органів, невдоволених життям у незалежній Україні. Чув їхнє: “Ми впевнені, що жили б у зовсім іншій Україні, справедливій Україні, аби владу довірили вам і вашим однодумцям, а не цій зграї матеріально-стурбованих негідників”.
Хоч небезпека арешту наді мною постійно витала, усе ж він став для мене несподіваним. Це трапилося вранці 14 вересня 1984 р. на виході з лікарні № 11, куди мене поклав на обстеження військкомат. Направлення у лікарню давав не 2-й відділ військкомату, а 1-й. Зрозуміло, що КДБ уже знав про мою діяльність і в лікарні готував свідків для суду, — адже я не втримаюся від агітації новобранців, що обстежувалися разом зі мною. Крім того, арештовуючи мене не вдома, КДБ позбавляв себе ймовірного опору під час обшуку. Я знав, на що йшов, займаючись підпільною роботою. Мої домашні, нічого не підозрюючи, о 8-й ранку відчинили двері на стук і побачили загін міліції у дворі. Обшук тривав до вечора. Шукали зброю — для цього викликали 4 асенізаційні машини, щоб скрутити їхні шланги в один і дістати до туалету, який був далеко від дороги. На перехрестях доріг навколо будинку теж чергували співробітники. Моя мати мужньо спостерігала і швидко зорієнтувавшись, все взяла під контроль, їй вдалося під час обшуку не допустити вилучення деякої забороненої літератури, документів і підозрілих предметів. Замаскувати ляду входу під підлогу в одній із кімнат і пізніше переховати деякі речі.
Через три дні обшук повторили і знайшли на горищі схованку з деякими листівками і серед них те, за чим уже давно полювали і чого не чекали знайти в Україні — частину накладу Листа запорожців Першому секретарю ЦК КПУ Щербицькому В. В.
На відміну від матері, моя сестра важко переживала обшук. 14-річний небіж, нічого не розуміючи, допомагав переховувати речі свого дядька горе-конспіратора.
Після підписання Л. І. Брежнєвим Гельсінських угод СРСР узяв зобов’язання не переслідувати інакомислячих, тому в Кримінальному кодексі з’явилася стаття 187, яку режим диктатури використовував для розправи зі своїми політичними противниками. Найбільший термін ув’язнення за нею — 3 роки. Я ж “заслуговував” більшого і КДБ не міг допустити такий малий термін. Тому додали статтю 222 ч. І — зберігання боєприпасів і ще кілька міліцейських статей, пов’язаних із моєю інженерною роботою у відрядженнях. Ось чому я перебував не в слідчому ізоляторі КДБ, а в КПУ Ірпеня — за місцем роботи. Після переводу мене з КПУ Ірпеня до Лук’янівської в’язниці потягнулися дні невідомості у Лук’янівському 408 трійнику. Гнітило, що допустив провал, а так багато із задуманого залишилося не зробленим. Перше ув’язнення було нелегким. Камера розрахована на 4 особи, а влучно названа трійником тому, що четвертий обов’язково працює на органи. І поки в’язень не здогадується про це, слідчі поспішають, адже саме тут можна надолужити не знайдене під час трусу і язик в’язня допоможе зібрати додаткові докази.
Перший допит відбувся через місяць після арешту. Познайомитися зі мною прийшла вся слідча група. Мене підозрювали навіть у створенні підпільної всесоюзної жіночої організації — так багато було в моїх записниках жіночих адрес. Та слідчі недосконало володіли логічним мисленням — адже перебування мене, холостяка, у частих відрядженнях сприяло безлічі знайомств з жінками, без наслідків, але кожну таку адресу ретельно перевіряли. Слідчим доводили їздити у відрядження аж до Сахаліну.
Суд відбувся через півроку після арешту 05.03.85. Судив Київський міський суд на Володимирській, 15. Запам’яталися
6 охоронців навколо лави підсудних, — мабуть, щоб відгородити від свідків. Родичі підказали, що за всім у залі спостерігає людина, яка керувала обшуком. Я запитав, чому зачинили залу на ключ, адже суд відкритий: “Щоб не заважали суду!” Звернув увагу на кровожерність КДБ — свідків було досить, щоб мене засудити, і все ж залякали хлопчину Івана Зіненка, родича, щоб свідчив про мою усну агітацію. Це зробили для того, щоб розсварити родичів. Суд присудив мені 3 роки позбавлення волі. Два роки за боєприпаси були поглинуті більшим терміном.
Чи все в моїй політичній роботі було досліджено? Звичайно, ні. Чимало різних супутніх діянь важко піддавалися виявленню і дослідженню як націоналістичні. Так, для популяризації української мови я налагодив виготовлення емальованих таць (підносів) із нанесеними на них текстами українських народних прислів’їв: “Терпи козак — Отаманом будеш”, “Хто по повній випиває — той під тином спочиває”, “Мийся біленько — гості близенько”, “У наших панів багато платних брехунів”, “Хліб — батько, вода — мати”, “Мені батько не рідня, мені мати не рідня, мені теща родина — мені жінку народила” та інших.
Економічна складова моєї підпільної боротьби з Московськими русифікаторами України була логічною — слабкий ворог завдасть менше шкоди. Для цього рекомендував українцям підтримувати рух “носіїв”, що тягли додому з робочих місць все, що можна було підняти. СРСР, захопившись ідеєю світової революції, забув про добробут своїх громадян — витрачав кошти на підтримку 150 Компартій і збройні конфлікти по всьому світу.
Суди за міліцейськими статтями затягнулися на довгі 22 місяці перебування у Лук’янівській в’язниці, звідки влада вимушена була періодично вивозити мене то в Ірпінь (суд, КПУ), то в Біличі на зону № ЮА 45/75. Але з бажаного додаткового терміну ув’язнення в 11 років спромоглася лише на 3,5 роки, які знову ж поглинули попередні 3 роки (за рішенням останнього суду). Фактично вдалося звести нанівець усі зусилля влади вчинити наді мною розправу за мої українські погляди.
До цих українських поглядів я скрізь вловлював симпатію. Це і прокурори, і судді, які, незважаючи на тиск КДБ, кілька разів на судах більшими строками ув’язнення поглинали менший. Пригадую, як на допиті офіцер КДБ обурювався тим, що на зборах колективу Спец. РБУ, де я працював, відмовилися засуджувати мою підпільну боротьбу. Замість того колеги зажадали, щоб їх ознайомили з текстами моїх листівок.
Запам’ятався також 53 трійник Катерининського корпусу Лук’янівської в’язниці. По радіо чую пісню Гнатюка. Нас лише двоє у камері. І тут людина, яка повинна була мене розкручувати, не витримує: “Михайле, чурбак! Кинь ти свої дурні шахи, послухай пісню — Гнатюк же спеціально для тебе її співає”. Це була “Україно моя, Україно! Я тобою на світі живу!”
Як я поводився на зоні? За першої-ліпшої нагоди писав помиловки: “Я зрозумів свої помилки. Більше так робити не буду”. Адже на волі так багато недоробленого, і я туди рвався, щоб доробити. Але, як і на волі, продовжував агітацію серед в’язнів. І, замість помиловок, мене кілька разів викликав начальник зони полковник Ягоденко, застерігав: “Опера мені все доповідають. Михалко, вгамуйся, бо одержиш тюрму в тюрмі, і на волю ніколи не вийдеш”. Він мав на увазі статтю 183.
Після виходу з ув’язнення за амністією у жовтні 1987 р. відчув продовження переслідування — ніде не брали на роботу за фахом інженера. Так доля сама привела на роботу в Голосіївський ліс — влаштувався бляхарем у Сільськогосподарську академію, де колись здобув освіту. Це місце стало визначальним на наступні роки — коли 1988 року на моїх очах в Голосіївському лісі розпочали вирубку лісу під будівництва, організував екологічний рух на захист Голосіївського лісу. Цей рух відіграв визначну роль у політичному житті України, прискорив здобуття Україною незалежності 1991 р. Зараз очолюю громадську екологічну “Спілку порятунку Голосієва”, член керівництва Української екологічної асоціації “Зелений світ”. 1988 р. ініціював створення Партії зелених України як альтернативи КПРС, і 1990-го разом з однодумцями нам вдалося створити ПЗУ. Нагороджений орденом “За заслуги перед Україною”.
На жаль, шкоди від русифікації не розуміє значна частина українців. Вони помилково вважають, що досить знати побутову частину української мови і невмирущість усієї української мови буде забезпечено. Насправді ж, невмирущість української мови досягнемо, коли нею послуговуватиметься все населення України в усіх галузях. Найстійкіші борці проти русифікації — це повністю русифіковані українці, які глибоко відчули небезпеку такого явища для існування української національності.
