Іще один його талант Слово до Романа Колісника

Відомому українському письменникові Романові КОЛІСНИКУ (Торонто, Канада), автору збірок гумору й сатири, повісті “Останній постріл”, подорожньої прози “Довкола світу”, історичних досліджень про Українську дивізію “Галичина” та Українську Націо­нальну Армію, редактору часопису “Вісті комбатанта” виповнилося 90. Із цієї нагоди видавництво “Ярославів вал” і НСПУ організували творчий вечір письменника. Твори ювіляра виконали українські актори. Редакція “Слова Просвіти” вітає ювіляра, бажає здоров’я, нових творчих успіхів.

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ

Це було понад двадцять років тому. Мій добрий приятель і гід по Торонто Олександр Харченко, який звів мене з багатьма цікавими людьми, сказав: “А це Роман Колісник, мабуть, най­іронічніший українець у Канаді!”
Високий, із військовою виправкою та благородною сивиною чолов’яга відразу ж звертав на себе увагу в гурті колишніх дивізійників. Окуляри не могли приховати його уважного погляду й веселих іскринок в очах. Він щось жваво оповідав, присмачуючи свої слова замашними дотепами. А за якийсь час я спостеріг у його очах меланхолійну присмученість. І вже нічим він не нагадував штатного веселуна. Як людина глибока та багатогранна, він буває таким різним, що інколи мовби навіть не подібний до самого себе, бо геть випадає з тієї життєвої ролі, у якій ми звикли його бачити.
Ми сприязнилися чи не від першої зустрічі. І в цьому заслуга передовсім його, оскільки він чоловік відданий у дружбі й глибоко надійний. Ним дорожили світлої пам’яті Мирослав Малецький, Богдан Бігус і Василь Верига, яким також судилося понести свою юність на жертовник ідеї, пройти пекло війни і вціліти в ньому. Закінчення війни принесло їм нові тривоги, оскільки вони не знали, що і як буде з ними завтра — радянські владці вимагали віддати їм на розправу молодих галичан, які в чужинецьких мундирах пішли боронити українські політичні інтереси.
Історія дивізії “Галичина” ще й до сьогодні оточена пропагандистськими міфами, елементарною демагогією і спекулятивними інтерпретаціями. Дивізійників виставляють фашистськими колаборантами, цілковито ігноруючи той факт, що вони ніколи не зраджували України, бо то була не українська війна. Воювали між собою два тоталітарні монстри. Українці опинилися в різних арміях і незрідка вбивали один одного. Дехто бачить свою місію в тому, щоб і сьогодні не втихла вій­на між ними, щоб не настало національне примирення.
Колісник описав свою життєву одіссею, в якій було повернення до мирного життя, еміграція аж до берегів Австралії, освоювання такого фаху, як лісорубство. Вже скинувши мундир і вбравшись у цивільне, він намагався щось писати, однак життєві обставини, невідомість і невіра у свій хист не дали тоді можливості самому сприйняти серйозно свої літературні екзерсиси. Мало минути ще багато часу, багато подій, зустрітися багато людей, щоб сталося саме так. Він уже не міг полишити літературну роботу, час для якої уривав в антрактах од тої роботи, котра годувала його.
Колісникові пощастило мати дружиною золоту жінку, яка стала йому справжнім другом, порадником, літературним критиком і літературним агентом. Мені теж пощастило знати світлої пам’яті пані Галю, людину дивовижної доброзичливості. При її гостинному столі, за молодецьким чаркуванням і дружньою розмовою, неоднораз випадала приємність побувати мені поміж приязних до Колісників людей, головно — з дружних поміж себе дивізійників.
Торонтська газета “Новий шлях” одержала в його особі фейлетоніста, який готовно відгукувався на всі події. Усе це згодом склало його книжки “Тяжко бути політичним емігрантом”, “Найкращі хлопці з дивізії”, “Від Адама до Леоніда ІІ”. Кількома виданнями і в кількох варіантах з’являлася його подорожня проза. Зірко­окий репортер Колісник під час мандрів уміє все побачити в деталях, подає виразні “моментальні знімки”, завжди все докладно розпитає. А водночас присмачить своє повістування тонкою іронією. Ця проза має всі на те підстави, щоб іменуватися авторською прозою.
Найголовніші ж творчі здобутки Романа Колісника — повісті “Останній постріл” та “Еріка”. Про “Останній постріл” чимало писали і в діаспорі (В. Бендер, В. Жила, І. Кедрин-Рудницький, Д. Нитченко), і в Україні (Р. Федорів, А. Шевченко,
П. Сорока). Своїм пафосом і глибиною психологічного аналізу “Останній постріл” суголосний романові “На Західному фронті без змін” Ремарка, що належить до світової літературної класики. Той, хто не читав твору Колісника, але знає авторову біографію, може передчувати, що зі сторінок “Останнього пострілу” на нього вихлюпнеться патріотична риторика, що повість буде “соц­реалізмом навиворіт”. Однак — і це принципово важливо — у творі Колісника цього й близько немає. А є жорсткий у деталізації неореалізм, пронизлива точність психологічних жестів та скупих слів персонажів — здебільшого вчорашніх гімназистів і студентів, і просто селянських синів, що опинилися в пеклі війни.
Віталій Бендер зауважив такий принциповий момент. У повісті немає жодної апологетики Дивізії. (Для цього треба писати статті, а не художні твори). Хоч книжка написана від першої особи й заснована на особистому досвіді автора, колишнього вояка Дивізії, усе ж це — не хроніка й не мемуари, як декому хотілося б це бачити. Бендер зауважив, що Колісник, мабуть, найвідвертіший з усіх, хто писав про Дивізію (а перед “Останнім пострілом” уже з’явилося дванадцять книжок про неї): “Українці помирають за німецькі інтереси. І взагалі, у цій війні український вояк, по якій би стороні він не виступав, вмирав за інтереси інших. Цей момент автор переконливо наголосив описом двох загиблих у бою вояків — обидва українці, обидва однофамільці, тільки один в совєтському, а інший в німецькому одностроях. Обидва молоді, обидва мертві, може, й загинули від руки один одного. За що? Чи ж не трагедія…” І ще в Бендера: “Уникаючи бравурності і мажорів, не вдаючись до прихорошень, автор сягає найбільшого ефекту і правдивості — ні, не всі ми герої, але намагаємося нести свою лепту в найгіршій ситуації і тим засвідчуємо собі та іншим, що яка там в душі не порожнеча, а все ж хочеться зостатися хоч і здушеною, але людиною…” Це важливий наголос: протосюжет і прототипи не скували авторову уяву, не породили художньо не скристалізовану життєву “емпірику” у творі.
Романтична балада “Еріка” співзвучна з “Останнім пострілом”, але в ній — на противагу “Останньому пострілу” — ще більше посилено трагедійне начало. Безглуздя смерті молодої дівчини, що її полюбив молодий дивізійник, — оце той глибоко особистий ракурс, у якому побачено війну. Десь там є високі імперативи чи демагогічні мотиви, котрі кидають на поле бою мільйони людей, десь у невидимих штабах стратеги розробляють тактичні пастки, але все те для конкретної людини в шинелі мовби далека абстракція, яка її зовсім не стосується. А тут війна вдарила саме по тобі, забрала в тебе те, що могло бути щастям твого життя. Зрештою, як і в кожному талановитому творі, тут маємо широкий простір для рецепцій, і кожен в ньому може вичитати своє. Як відомо, в книзі людина може прочитати тільки те, що вона знає.
Колісник інколи іронізує зі своєї музи — мовляв, вельми вона лінива. Однак стільки десятиліть регулярно у періодиці з’являються його фейлетони й коментарі. Хіба що є довгі перерви між виходами книжок. Ось і нині завантажений невідкладними клопотами із “Вістями комбатанта”, він не встиг подати в остаточному варіанті нову збірку гумору і сатири до видавництва й зустрічає ювілей без неї. Звичайно, ще одна з причин того — його виняткова самовимогливість. Неоднораз висловлював мені свої сумніви, чи варто книжку видавати й чи буде вона комусь цікавою в Україні.
Зате в тернопільському видавництві “Джура” побачила світ збірка матеріалів “На життєвих творчих перехрестях: Роман Колісник”, що її впорядкувала Ярослава Гайдукевич. Вона несе в собі чимало важливої інформації про життя і літературну працю Романа Колісника. Немало з усього того не знав і я, не зважаючи на те, що вже стільки літ з ним приятелюю. Скажімо, батько його, статечний господар, що їздив на заробітки до Канади, писав вірші, мала чуття слова й не надто едукована мама Мальвіна. В листі до сина в Канаду влітку 1960 року, коли він мав узяти шлюб, вона писала: “…лечу понад гори, понад долини, ліси, які є на землі, нічого мене не спинить, Ромаську, спинюся у тій церкві, де ти будеш стояти перед вівтарем…” Ще раз допевнюєшся: нічого не виникає з нічого — все має свої основи й підстави.
Я неоднораз дивувався цьому феноменові. Чоловік уже такого поважного віку, а зберіг таку жадібну допитливість до всього, цікавість і до політики, й до літератури. От уже воістину молода душа! Таким він був — таким лишився, пройшовши довгу дорогу, на якій траплялося випробувань, що їх вистачило б не на одне життя. Але він ніде не загубив іще одного свого таланту — завжди лишатися собою.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment