Наталя ДЗЮБЕНКО-МЕЙС
Знайте всі: одну красуню славлю я пісенним хором, —
Це для мене честь велика,
не потала і не сором,
В ній моє життя, в жорстокій, з гнівним як в пантери зором;
Я ім’я її вславляю, перлом вквітчую прозорим.
Шота Руставелі
2013-й у Грузії — рік цариці Тамари. Рівно 1200 років від дня смерті. До сьогоднішніх подій її дивовижна постать, здавалося б, не має жодного стосунку. Та й особисто я, каюсь, звикла її розглядати лише крізь призму геніального, закоханого в неї Шота Руставелі, як правительку незрівнянної вроди, високого духу та благородства. Сонцелику, прекрасну Тамар. Її називали не царицею, а царем, джерелом мудрості, сонцем усміхненим, очеретом струнким, лицем променистим, прославляли її лагідність, працьовитість, слухняність, релігійність, чарівливу красу. Про її досконалість ходили легенди. Її руки домагалися візантійський царевич, султан алеппський, шах персидський. Усе царювання Тамари оточене поетичним ореолом.
Що ми знаємо про Тамару? Царювання її було довгим і многотрудним. Воювала з мусульманськими племенами, розбудовувала й укріплювала Іверійське царство. За її правління не було смертної кари, навіть тілесних покарань, будували храми й монастирі, розквітала культура, утверджувалось християнство. Для стародавньої Колхіди це був золотий вік, оскільки зумівши приборкати ворогів зовнішніх і внутрішніх, вона по-материнськи опікувалася життям простих людей. Для грузинів вона Велика Свята Тамара. Сповненим чудес було її життя, оповита дивами і її посмертна історія. Ховали її у глибокій таємниці, розповідають, що було споряджено чотири поховальних процесії з небіжчицями, зовні схожими на неї. І ніхто не знав, у котрій із них справжня цариця. Досі не знайдено місця її останнього упокоєння. Та грузини вірять, що в часи біди постане їхня Велика Матір, щоб захистити Грузію.
Початок її царювання традиційний для всіх правительок, які приходили до влади, за єдиним винятком — вона не домагалася влади, але як єдина спадкоємиця була зобов’язана прийняти царський вінець як правнучка легендарного Давида Будівничого, “чий прапор ніколи не піддавався супротивним вітрам”, як пишуть літописці, тобто ніколи не знав поразки і ніколи не заперечувалося право його спадкоємців на трон Грузії. Але жінка на троні викликала у підданих сум’яття, тож вирішили підшукати їй гідного нареченого. І 1185 року на державній раді вельможа Абул-асан заявив: “Я знаю царевича, сина великого князя російського Андрія; він залишився малолітнім після батька і, переслідуваний дядьком своїм Салаватом, віддалився в чужу країну, тепер знаходиться в місті кипчатському”. Цю кандидатуру після недовгих роздумів царедворці схвалили, адже ще від часів правління Володимира Мономаха (є навіть літописні згадки про гостювання царя Давида у Києві) між Грузією і Київською Руссю існували тісні економічні, політичні й матримоніальні зв’язки: наприклад, тітка Тамари Русудан була дружиною київського князя Ізяслава Мстиславовича. Про неї наш відомий український і не менш відомий грузинський поет Рауль Чілачава написав прекрасного вірша “Мовчання Русудан”:
Царівна у задумі
Мовчала, та, клянусь,
Мені здалося, кличе:
“Сюди, на Русь!.. На Русь!”
І я примчав на поклик.
Крізь пелену століть,
Вона ж, моя царівна,
Зажурено стоїть.
Вона не знає мови,
Хоч гопки скач і плач!
Та я її порадник,
Та я — її тлумач.
Промов, промов, грузинко,
Бодай-но пару слів,
Щоб голос твій гортанний
Котився по Русі.
Аби діла державні
Довести до ладу.
Ти говори, як вмієш,
А я перекладу!
Та головна причина такого вибору — належність руських племен до християнства і православ’я. Тож послали гінця за майбутнім чоловіком цариці й “то недобре вчинили, — зауважує літописець, тому, що і людину послали негідну такого доручення і того не знали, кого він має привезти”. Вишуканій, освіченій 24-річній цариці наречений не сподобався, вона попросила два роки для того, щоб більше його пізнати, але проти вельмож вона не мала ще сили. Грузинські літописи не розповідають, які методи були задіяні для того, щоб зламати її спротив, але чітко і з превеликим жалем пишуть, що цей шлюб було укладено проти її волі, з примусу. Йдеться про Юрія Боголюбського, сина проклятого киянами Андрія Боголюбського, одного з основоположників Московського царства, внука Юрія Долгорукого. Вочевидь, тодішні грузинські вельможі, зайняті своїми безкінечними війнами з турками-сельджуками, були не надто обізнані з суспільно-політичною ситуацією у дружній їм державі, де по смерті Володимира Мономаха розпочалися нескінченні чвари між князями за київський стіл.
А тим часом на теренах Київської Руси точилася братовбивча війна.
Український історик Степан Томашівський підрахував, що між 1146 і 1246 рр. 24 князі 47 разів правили в Києві. З них один сім разів посідав престол, п’ять князів правили по три рази кожен, а вісім — по два рази. Характерно, що 35 князювань тривали менше року кожне. Від унітарної держава Київська Русь перейшла до федеративного устрою. І захлинулася в крові. Київ був найбагатшим, найрозвиненішим уділом, вабила його краса, його незліченні скарби, його слава сонячних воріт із варяг у греки. Києва прагнули і ненавиділи. А один князь особливо. Бо не хотів, щоб це місто затьмарювало його власні володіння на східних околицях Руси, які збільшувалися. Володимиро-Суздальський князь Андрій Боголюбський, попередник московських князів, 1169 року напав на Київ і пограбував його дощенту: згоріли будинки, храми, чудодійну ікону Божої Матері вивезли до Володимира, тепер вона відома всьому світу як прославлена ікона Володимирська. Після цього проголосив себе великим князем Володимиро-Суздальським, фактично засвідчивши цим вихід свого уділу зі складу Руси, оскільки в нього та його нащадків відсутній великокнязівський домен “Русь”. У цьому поході на Київ із ним був його малолітній син Юрій, як свідчить Іпатіївський список. Разом із ним він і утікав із Києва під натиском волинсько-галицьких військ, які поспішили на допомогу стольному місту. Князь Андрій був двічі одружений. Відомостей про першу дружину немає. Друга — за легендою Оліта — була дочкою боярина Кучки. Того самого, на честь якого назвали багатий посад у північних лісах, і на багатства якого накинув оком князь Юрій Долгорукий. Степана Кучку разом із братами убили, а щоб ствердити своє родове право на ці землі, дочку Кучки видали за його сина — молодого Андрія Боголюбського. Змінять назву і самі Кучки, дуже скоро вони увійдуть в літописні хроніки під назвою Москва як вотчина Юрія Долгорукого, а потім і Андрія Боголюбського. Чому син не став носити прізвища свого батька, не дивно, у цій сім’ї було прийнято знищувати не тільки імена чи пам’ять, а й самих попередників. Хоча треба сказати, що “Боголюбським” хронографи цих подій ще не називали, це ім’я спливе багато століть потому, уже при канонізації Московським патріархатом засновника міста Володимира. На той час уже не буде живих свідків його кривавих вчинків. А ще з плином часу і самі кияни як парафіяни Московського патріархату почнуть молитися святому Андрію Боголюбському, кату і вішальнику їхніх пращурів.
Але повернімося до дочки розтерзаного Долгоруким боярина Кучки і до Андрія Боголюбського. Саме у цієї непростої пари і народився майбутній наречений сонцеликої грузинської царівни.
Не знаю, чи можна було придумати для юної цариці більшого нещастя, ніж родичання з князівським родом, де вбивства родичів, інтриги, заздрість і жорстокість жахала очевидців навіть у ті не надто гуманістичні часи. Про дитинство княжича Юрія чи Георгія, як назвуть його грузинські хронографи, можна лише здогадуватися. Малоймовірно, що між подружжям міг існувати бодай натяк на близькі стосунки. Так, його батька князя Андрія убили бояри і, кажуть, не без допомоги власної дружини, у ніч проти 30 червня 1174-го у Боголюбові, внаслідок змови бояр, тих же Кучковичів, через надмірну жорстокість навіть щодо його близьких людей. Очевидно, що по його смерті спадкоємець — розлючений брат, якого все життя люто переслідував небіжчик, здійснив свою давню мрію і помстився наближеним брата, проте княжич Юрій якось зумів вислизнути й опинився аж у половців, які кочували на пограниччі Іверійського царства. Розповідь про вбивство Андрія Юрійовича можна знайти в Іпатіївському списку. А от продовження історії його сина Юрія ми знаходимо вже у грузинських літописах: “Прибув посланець і привіз чоловіка вельми родовитого, сильнішого всіх царів тієї країни… і всім він сподобався, тому що нічого не знали про його звички”.
“Так відбувся перший грузинсько-російський контакт, — оцінює цю подію сучасний історик. — Цьому контакту притаманні всі ознаки наступних, переоцінка, яка незрозуміло звідки взялася, а потім розчарування” (Сайт Грузія для всіх. анонім. авт.) Отож перед царицею Русудан, яка тимчасово посідала іберійський трон, зібралися представники знаті — 17 патріархів, 18 дідебулів, 18 спаспетів та 20 еріставів і запропонували чимскоріше поєднатися з прибульцем шлюбними зобов’язаннями. А майбутня цариця Тамар відповідала: “Як можна зробити такий необдуманий крок? Ми не знаємо нічого про поведінку цієї чужорідної людини, ні про його справи, ні про його військову доблесть, ні про його природу і ні про вдачу. Дайте мені перечекати, поки не побачите достоїнства або недоліки його”. Але вони чинили їй опір, говорили про бездітність, засмучувалися з приводу безпліддя її дому, вимагали собі предводителя військ і всіляко утруднювали їй душу. І після довгих сперечань і всупереч її волі справили весілля. “Дуже скоро, — бідкається автор “Житія цариці цариць Тамар”, — передбачення її справдилося. У прибульцеві стали виявлятися скіфські вдачі: при огидливому пияцтві став він здійснювати багато непристойних справ”. Тут історія затинається: розпуста аж до зоофілії, катування слуг, а після нагінки, зробленої своєму судженому царицею, побиття достойних вельмож, царедворців, служителів церкви. Приблудний грузинський цар, очевидно, навіть думки не припускав, що жінка може щось здійснити супроти його волі, “жона да убоится мужа свого…”. Рауль Чілачава, якому я показала попередній начерк цієї статті, так прокоментував цю історію: “Свого часу відомий грузинський письменник Шалва Дадіані про Юрія Боголюбського ще за сталінських часів написав роман “Гіоргі русі” (тобто “Георгій руський”) і мав чимало клопотів за правду про нашого “славетного” зятя. Тепер можна без остраху говорити про цю нікчемну й аморальну людину, яка до кінця так і не зрозуміла, куди потрапила і що мала там робити”.
Закони церкви в давній Грузії були суворі, тодішня Грузія ще не знала жодного випадку, аби примхою жінки, навіть такої знатної, були розірвані шлюбні узилища, освячені церквою. Невідомо як зуміла домогтися цього цариця Тамар, як примусила католикоса і його ієрархів скасувати цей ганебний шлюб, а потім блискавично вислати Юрія до Візантії. Але натякають, що підтримала розгнівану правительку та сама цариця Русудан, вдова київського князя Ізяслава, вочевидь спокутуючи свою провину за таке невдале сватання.
Власне, це ще не кінець історії. Ображений, відлучений Юрій двічі намагався побороти свою непокірну дружину. Через кілька років, повернувшись із Константинополя, він очолив повстання грузинських вельмож, проте армія, вірна Тамар, отримала перемогу в битві на Ніальській рівнині. Георгій потрапив у полон, але милостива цариця йому пробачила і відпустила, сподіваючись більше його не бачити. Він і справді на деякий час зник, одружився на половецькій княжні, а потім попрямував до Абу-Бекру, атабеку Азербайджану, який виділив йому землі в Аррані. З військами Гянджі й Аррана він вторгся до Кахетії і розорив долину Алазані, але загін Сагира Махателісзде розбив його. Подальша доля цього безумного князька загубилася в сутінках історії.
А Тамар таки знайшла свого судженого. Своє справжнє кохання. Ним невдовзі став осетинський князь Давид із роду Багратіонів. Подальший царський родовід Грузії було засновано саме на цій спільній гілці — тісній сув’язі Грузії і Осетії. Невідомо, як розділили вони ролі при спільному царюванні, але очевидно те, що навчена гірким досвідом, цариця Тамар володіла всією повнотою влади не лише в управлінні царством, а й далеко не жіночих, військових справах. Вона особисто проводжала свої війська на битви, вирішувала питання війни та миру. Залізною волею вона зуміла приборкати грузинських вельмож, навести лад у церковному житті.
У цій історії є ще деталь, яка має найбезпосередніший стосунок до нашої української історії. Молодша сестра цариці на ім’я Урсудат вийшла заміж за сина візантійського імператора Андроніка. Згодом її діти за допомогою грузинського війська відвоюють Трапезунд у Візантії і стануть засновниками трапезундської династії — вірної союзниці Грузії на довгі роки, аж до падіння Константинополя. Цей зв’язок допоможе Грузії пережити лихоліття монгольської навали. І тільки її загарбання султаном Мехмедом ІІ та перетворення на провінцію Османської імперії остаточно поставить крапку на торговому шляху з варяг у греки, у якому Київ відігравав чільну роль. Трагедія давньої Грузії стала і трагедією Київської Руси. Спадали сутінки…
