Микола СУЛИМА,
доктор філологічних наук,
член-кор. НАНУ
11 жовтня на 66-му році життя перестало битися серце Наталі Микитівни Шумило. Дочка відомого письменника М. М. Шумила, вона з дитинства чула рідну мову, всотуючи кращі взірці українського слова — твори І. П. Котляревського, Т. Г. Шевченка, І. Я. Франка, Лесі Українки, Олександра Олеся, Миколи Вороного, Грицька Чупринки, поетів-шістдесятників. Це коло читання й визначило життєвий шлях Наталі Шумило — 1970 року, закінчивши Київську школу № 92, вона стала студенткою відділення української мови та літератури Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка. Її однокурсники — Михайло Саченко, Василь Моруга, Петро Марусик (на жаль, їх уже немає з нами), Леонід Мужук, Надія Кир’ян, Людмила Грицик, Оксана Антоненко-Давидович, Валентина Чорновіл, Валентина Іскорко, Людмила Тоцька, Олесь Шевченко, Григорій Семенюк, Галина Сагач… У такому оточенні формувалася Наталя Шумило. Важив також і час, у якому всім нам довелося жити, отож не дивно, що когось із однокурсників Наталі Микитівни виключили з університету за неблагонадійність, а хтось жив, очікуючи, що й його позбавлять права навчатися…
Із дипломом із відзнакою Наталя прийшла в Державний літературно-меморіальний музей Лесі Українки, згодом стала літературним редактором часопису Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ “Радянське літературознавство” (тепер — “Слово і Час”). Тут вона пройшла добру школу редагування чужих текстів, тут почала друкувати свої статті. Дедалі частіше вона заявляє про себе на наукових конференціях. У 1977—1981 рр. Наталя Шумило навчається в аспірантурі Інституту літератури й пише кандидатську дисертацію про поетику прози Степана Васильченка та успішно її захищає. 1986 року в неї виходить монографія “Проза Степана Васильченка. Питання поетики”. У щорічних звітах Наталя Шумило називає свої чергові публікації — тут дедалі частіше зустрічаються статті про Гната Хоткевича, Любов Яновську, Миколу Євшана, Михайла Могилянського, Наталю Романович-Ткаченко, Богдана Лепкого, Спиридона Черкасенка, Олександру Сулиму-Блохіну, Миколу Чернявського та ін., повідомлення про знайдені в сховищах статті, п’єси, оповідання, повісті й романи цих та інших майстрів слова, так, майстрів слова, забутих чи навмисне замовчуваних, без яких наше уявлення про красне слово залишалося збідненим, бо нас довгий час обкрадали, свідомо викреслюючи з пам’яті кров’ю написані рядки й сторінки. У назвах статей Наталі Шумило, присвячених українським письменникам кінця ХІХ — початку ХХ ст., надибуємо слова “життя людське храм, а не морг”, “хто ми, чого нам треба”, “наша робота марно не загине”, “мій народ як нація, а далі — як Бог”, “на нашу молодь наша надія, наша Україна,” — це ті вислови, з якими вони зверталися до нащадків, сподіваючись, що зроблять нас кращими, мудрішими. Усвідомлення того, що сила, закладена в написане, не згорає, кликало Наталю Шумило в архіви, в бібліотеки, де зберігалися взірці застереженої літератури, змушувало невтомно готувати їх до друку, друкувати. Ці публікації свідчили й про те, що Наталя Шумило виношує велику роботу про українську прозу кінця ХІХ—початку ХХ ст., іншими словами — докторську дисертацію: 1994 року вона вступає в докторантуру Інституту літератури і 1997-го успішно її завершує. Її дисертація — “Українська проза кінця ХІХ—початку ХХ ст. Національна іманентність літературного розвитку”. Докторську дисертацію Наталя Шумило захистила 2004 року. Досягнувши докторської височини, вона стала ще щедрішою — охоче ділиться знаннями з усіма: старшими колегами, однолітками, аспірантами (ім’я Наталі Шумило серед тих, кому дякує за допомогу Соломія Павличко, авторка книжки “Дискурс українського модернізму”).
Після захисту докторської дисертації на Наталю Шумило чекав ще один пік — їй доручили відповідальну редакцію 9-го тому “Історії української літератури” у 12-ти томах. І вона з притаманним їй ентузіазмом і відповідальністю взялася за роботу: зібрала авторський колектив, визначила кілька розділів для себе…
На жаль, цю роботу завершить хтось інший: невблаганна хвороба не дала змоги займатися улюбленою справою на повну силу.
Не стало Наталі Шумило. Та вона житиме серед нас книжками, статтями, думками, учнями, житиме пам’яттю про прекрасну людину, турботливу матір і люблячу бабусю.
Земля тобі пухом, Наталю!
