Проповідники “руського міра” і новітніх промосковських союзів, окрім розігрування “фашистської” крапленої карти, підступно спекулюють і на темі “патріотизму” в радянському потрактуванні. У зв’язку з цим варто повернутися до двох публікацій нашої газети — “А комуністичні ідоли — на майданах…” (СП, ч. 31 за 2013 р.) і “Які пам’ятники “проштовхують” Табачник і Колесніченко?” (СП, ч. 32 за 2013 р.).
Петро АНТОНЕНКО
Фото автора
У першій публікації йшлося про Олексія Федорова. Один із керівників партизанського руху України, секретар підпільного Чернігівського обкому компартії — це його офіційна радянська біографія. Але стали відомі й інші моменти цієї біографії. Насамперед причетність Федорова до репресій 1937—1938 років. Нещодавно СБУ оприлюднила дані, де підписи Федорова стоять на вироках позасудових “трійок”, якими людей засуджували на страту. До речі, як партизанський командир Федоров мав звання саме генерал-майора НКВС. Ще одна темна сторінка біографії — причетність до трагедії міста Корюківка на Чернігівщині, коли наліт одного з підрозділів з’єднання Федорова спровокував знищення Корюківки окупантами, загинуло майже 7 тисяч мирних мешканців міста.
Безумовно, у партизанському русі було й багато справжніх патріотів, хоча загалом цей рух постійно провокував каральні акції окупантів проти мирного населення. Це була свідома політика радянського режиму — тактика “випаленої землі”, втягування мирного населення у бойові дії.
У руслі радянізації влада вирішила створити у столичному Парку Вічної Слави над Дніпром так звану Алею Воїнської Слави. Ідеться про Алею пам’ятників двічі Героям Радянського Союзу, уродженцям України. Рішення про це ухвалено постановою парламенту й Указом Президента. Голова оргкомітету з формування цієї Алеї Д. Табачник, серед активістів — нардеп Колесніченко.
Серед перших встановили погруддя космонавта Берегового й льотчика Ахмет-Хана Султана. А наступними були ватажки червоної партизанщини Сидір Ковпак і Олексій Федоров. Наприкінці вересня саме їхні погруддя урочисто відкрили на Алеї в присутності прем’єра Уряду і голови столичної держадміністрації.
Радянізація триває. Погляньмо на наші реалії.
Ось Чернігів, почесним громадянином якого досьогодні є Федоров. Офіційна топоніміка давнього українського міста налічує близько 450 назв вулиць, 122 провулків. Так-от, 98 назв пов’язано з подіями Другої світової війни, 76 — з Жовтневим більшовицьким переворотом і громадянською війною, 28 — з радянським минулим, 18 — з українськими радянськими діячами, 6 — з афгансько-радянською війною і Чорнобильською катастрофою. Ім’ям Героїв СССР названо 78 вулиць. Аж 51 названо на честь діячів російської культури, зате в українському місті лише 49 вулиць носять імена діячів української історії і культури, причому майже всі вони на околицях.
У місті Мена цієї ж області райадміністрація і міськрада почали відроджувати Дошку пошани, щоб нагадати, що Менщина народила 22 героїв Соцпраці і 3-х Героїв Радянського Союзу.
У місті Бобровиця можна побачити дивовижний, але характерний для нашого міжчасся (поміж тоталітаризмом і демократією) симбіоз. Неподалік пам’ятника “Бобровичанам, жертвам голодомору 1932—1933 років” є плита, на якій написано: “Тут захоронені активні учасники колективізації, які загинули від рук бандитів у 1929 році”. І це при тому, що одна з головних причин Голодомору 1932—1933 рр. — насильницька колективізація, і 1929 рік — найактивніша фаза цього процесу. Представники опозиції в райраді запропонували демонтувати цю плиту як наругу над жертвами Голодомору. І відразу ж почали лементувати комуністи про “наругу над пам’яттю” активістів колективізації.
Сотні центральних (!) вулиць наших населених пунктів досі носить ім’я Кірова, Калініна, Щорса. Є ще вулиці Чекістів, їхнього отамана Дзержинського. А згадаймо вислів Вацлава Гавела: “Якщо людина живе в оточенні пропаганд тоталітарної держави і не помічає її, то пропаганда досягла своїх цілей”.
Практично не виконується розпорядження Президента України, видане ще на зорі Незалежності, про демонтаж пам’ятників Леніну та інших знаків тоталітарної доби. За ці 20 років їх уже не повинно бути, а вони досі бовваніють над нашими вулицями й майданами. Поодинокі факти несміливого демонтажу за рішенням місцевої влади часто маскуються потребою “реконструкції” площ чи вулиць, як це було недавно в Новограді-Волинському на Житомирщині, де знесено пам’ятник Леніну. Влітку рішення про знесення двох пам’ятників Леніну ухвалили депутати Сумської міської ради.
У останні місяці в Україні розгорнулася справжня війна пам’ятників, точніше, їх нищення. Ось коротка хроніка.
В Узині на Київщині невідомі скинули з постамента статую Леніна. Прихильники партії “Свобода” зруйнували пам’ятник вождю в Охтирці на Сумщині. У Бердичеві на Житомирщині невідомі знесли Леніну голову.
Дехто до пам’ятників радянського режиму похапцем записує всі меморіали жертвам війни. І ось що виходить. У смт Просяна Дніпропетровської області й у селі Червоне на Донеччині пошкоджено меморіальні комплекси, присвячені загиблим у період громадянської і Другої світової воєн. У селі Військове Дніпропетровської області пограбовано меморіальний комплекс, у місті Дебальцеве на Донбасі пошкоджено пам’ятник “Пагорб бойової слави”. Були пошкоджені братська могила жертвам фашистського терору 1941—1942 років (Трудівська селищна рада Сімферопольського району), меморіальний комплекс радянським воїнам (с. Павлівське Запорізької області)
А ось “хід у відповідь”. У Раві-Руській Львівської області невідомі понівечили пам’ятник УПА біля міської ради. Такий вандалізм у місті стався вперше. Пошкоджено два пам’ятники Шухевичу (у Львові та на Івано-Франківщині), пам’ятники Бандері в цих двох областях та на Рівненщині.
Прикро, коли в цій війні страждають об’єкти, далекі від пам’яток тоталітаризму. В Одесі пошкодили меморіальну дошку на честь президента Польщі Леха Качинського, який загинув в авіакатастрофі біля Смоленська 2010 року. Дошку встановили після того, як цю вулицю назвали іменем президента. Це відбулося з ініціативи тодішнього мера Одеси Едуарда Гурвіца. До речі, з його ініціативи в місті знесли всі пам’ятники Леніну, і тепер це єдиний обласний центр України, де нема жодного такого пам’ятника.
Жертвами війни стають і місця вшанування діячів історії та культури. Поблизу Батурина пограбували пам’ятник видатному пасічнику Петру Прокоповичу. На Полтавщині викрадено барельєф пам’ятника письменнику Наріжному. В селі Чорномин на Вінниччині пошкоджено склеп із похованням графів Чорномських, який є пам’яткою архітектури.
Пам’ять має об’єднувати, навіть якщо гірка правда історії різнить нас ідеологічно, політично. Недопустима лише наруга над пам’яттю. На нашій землі стоять пам’ятники не жертвам, а катам, не патріотам, а запроданцям.
