3.
У селі почався голод. Люди пухнуть і мруть. Не вмирають комунари і ті, хто записався у колгосп. Це правдиво описав Шолохов у “Піднятій цілині”. Без бою пішли в колгосп “діди Щукарі”, а решта лише з примусу. Всі вчителі і я проводили на кожній вулиці збори — “сход”. Хто записується в колгосп? Добре, ти. Що даєш для усуспільнення? Кажи, я запишу. На колгоспи перетворили й комуни. Виділили всім комунарам городи, допомогли придбати корову чи побудувати хату. Опухали й помирали з голоду люди з індивідуального сектора, їх називали “індусами”. Але так було тільки спочатку. Дивлюся на учнів, а вже й комунарські діти худнуть, бо в комунарській їдальні виснажилися продукти. Народ їв зелень, та це не рятувало. Їли мурашок. У моєму класі вмерла Надя. Войтенко прислав бричку і я повезла нещасне дитя додому. Жахлива картина. На ліжку мертвий господар, поруч із ним мертвий хлопчик років трьох, а в колисці ще живеньке немовля, скелетик. Спитала сусідку — каже, що мама цих дітей пішла в Житомир, може щось випросить. Хай Бог милує…
Посеред голоду прийшла до мене двоюрідна сестра Наталка. Вона вже поховала чоловіка і двох діточок, лишилося ще троє. Я не зразу сестру впізнала. Вона заплакала — то було якесь нелюдське пищання. Там, де стояла, калюжа, бо шкура на набряках полопалася, з ніг текло. Чим я могла їй допомогти? Майже все, що було в хаті, пороздавала — своїм, чужим, що приповзали на останніх силах. Тебе, сину, ще не було, а ми з батьком уже мали двоє діток — мою маленьку сестру та його брата-підлітка. Нещасній Наталці я дала дві шклянки пшона. В відрі лежали картопляні лушпайки, то вона їх забрала до останньої. Лушпиння або мерзлу картоплю терли, змішували з бур’яном, пекли, і воно називалося “галєти”. Це — на той час звичайна подія. Пишу про неї тому, що Наталі й трьом дітлахам пощастило якось вижити. Звісно, не на тому пшоні, але знати, що вижили, радісно. Батько щось передавав своїй матері й двом сестрам, а я своїм татові і мамі й братові. Ще 1932-го вони мали гарний врожай рижію, а зерно заховали в діда й баби. Мама потроху зерно смажила, товкла в ступі й пекла дуже славні коржики. А в Черняхівському районі є село Мокренщина, де вимерло 70 % людей.
У Вишпольської комуни був свій паровий млин, колишній поміщицький. Мололи всім, хто привезе, а платили селяни зерном. Із цього фонду частина йшла державі, а частина лишалася резервом комуни. Бувши секретарем парторганізації комуни, Войтенко дав команду змолоти резервне зерно на хліб для комунарів, плануючи віддати борг із нового врожаю. Зробив це без дозволу голови комуни латиша Бурнейкіса. У липні 1934 року Войтенка викликали в суд і звинуватили за статтями про перевищення влади (не спитав Бурнейкіса) і про розбазарювання соціалістичної власності (годував комунарів). Під конвоєм із суду завели батька в райком, щоб здав партбілет, повернули назад і засудили до 4-х років позбавлення волі (з правом касації, під охорону не брати). Облсуд цей вирок лишив у силі. Войтенко через голову Києва подав касацію в Верховний Суд СРСР і скаргу щодо своєї партійності в Комісію партійного контролю при ЦК ВКП (б). Ми втрьох лишаємося без роботи, без заробітку і без житла. Переїхали до дядька моєї мами Івана Петровича в Житомир, а пізніше до баби Сарахвини, Войтенкової мами, в с. Сліпчиці, де батько найнявся працювати каменотесом на гранітному кар’єрі. Кожного дня чекали, що прийде міліція і заберуть у тюрму.
І ось приходить постанова Верховного Суду та Комісії партконтролю. Вирок скасовується, судимість знімається, партбілет повертають, черняхівського суддю Крейдича знімають із роботи за “політичну сліпоту”. Войтенка обирають головою Сліпчицького колгоспу (колишня комуна). Новий голова всім колгоспникам, за постановою загальних зборів, видав по теляті з колгоспної ферми, а за погодженням із райкомом списав колгоспникам борги перед державою. Далі — ми переїжджаємо в Черняхів, де Войтенко працює на різних районних посадах, я вчителюю. У Житомирі відкрилося педучилище, стаціонарний і заочний відділ. Я оформилася на заочний. Поїду на першу сесію. Вчу математику, фізику, хімію (знала її геть погано), Ушинського, літературу та класну гігієну. Раптом приходить план із Житомирського педінституту (літературний факультет) у січні складати іспит із давньогрецької мови. Хтось там щось наплутав, а я нікуди не поїхала і того року лишалася недоукою. Завжди старалася, щоб бути не гіршою за інших учителів, а так виходило, що визнавали мене й кращою, хоч у партії ніколи не була. Маю подяки, грамоти, звання “Відмінник народної освіти”. На пропозицію РайВНО давала відкриті уроки для директорів шкіл і завпедів усього району. І хата, і город, садок і квіти — як люди, так і я. Нікому не жилося легко. А проте — коли своєчасно мати навчить дитину зав’язувати шнурки на черевиках, а вчителька — читати, то обидві матимуть менше клопоту.
А ще далі була війна.
Післямова професора Володимира Войтенка
Доклавши певних зусиль, я з’ясував те, чого не знала мама: прокурор Ш. Лемберський, який на суді вимагав для батька 7 років ув’язнення, за “політичну сліпоту” покараний не був. Проте, як свідчать архіви, 1938 року його розстріляли: “На следствии признал себя виновным, что он являлся участником контрреволюционной сионистской организации” (ЦДАГО України, № 31090 ФП/кор. 178. Арк 4). Батько не “сів” тому, що ці події, вирок і касація, відбулися ще до вбивства Кірова.
3-й Міжнародний конгрес україністів (1996), узагальнюючи
внутрішню політику більшовиків, звів її до двох принципів: формування людини “нового типу” — будівника комунізму (1); усунення тієї верстви населення, яка цьому опиралася — одноосібне селянство і краща частка інтелігенції (2). Культуролог Віктор Петров (більше відомий під літературним псевдо В. Домонтович) задовго до цього писав: “… в тези “знищення кляс” і “побудова безклясового суспільства” большевизм укладав не просвітницький або ж економічний сенс, а конкретний сенс фізичного знищення”. Зокрема на 1932—1934 роки припадають арешти письменників і “буржуазних націоналістів” Шумського, Ялового, Досвітнього, Слісаренка.
В. Сосюра, переступавши через живі і неживі кістяки на харківських вулицях, утратив орієнтири; з балкону письменницького будинку кричав на всю вулицю: “Я чорний демон — дух вигнання…” Його взяли до божевільні, що врятувало поетові життя. Покінчили з собою Хвильовий та Скрипник. Із постаттю останнього пов’язана трагедія великої групи галицьких інтелігентів, запрошених на цей бік Збруча. На листопадовому (1933) пленумі ЦК КП(б)У було проголошено, що “Скрипник з великою наполегливістю вимагав від Політбюро дати дозвіл на ввіз 1500 вчителів із Західної України, тому що в Наркомосвіти не вистачає кадрів. Тепер ясно, що це були 1500 офіцерів і підофіцерів — шпигунів і військових агентів”. Галичан заслали в концтабори, звідки майже ніхто не повернувся.
1934 рік — до вбивства в грудні Кірова і початку гласного терору — став періодом позірно нової політики, мета якої полягала в тому, щоб показати селянству переваги колективного життя. Телята в кожний двір із колгоспної ферми і списання боргів перед державою (про що пише мама) виросли з цієї благодаті. А головне для нашої родини — реабілітація батька — щаслива випадковість, на яку вже 1935 року годі було б і сподіватися. Саме на “ліберальний” 1934-й припадає остаточна руйнація Церкви. Наприкінці лютого два єпископи із зачиненого храму св. Софії відслужили в подільському Успенському соборі (Богородиця Пирогоща зі “Слова про Ігорів похід”). Великодню службу (8 квітня н. ст.) тут вели три єпископи та чотири священики з дияконом. Давно Пирогоща бачила такий здвиг народу, проте прикро вражав темний і німий Київ. У грудні 1934 р. Успенський собор закрили, а 1935 р. — зруйнували. З останньої в Києві діючої церкви Миколи Притиска 1935-го зробили ткацьку фабрику, збивши хреста й баню, зішкрябавши старовинний розпис. За межами столиці цей процес ішов повільніше, але в тому ж “батиївському” напрямку.
На 1934 рік припадає реалізація постанов Політбюро ЦК КП(б)У про організацію переселення в райони з дефіцитом робочої сили (затверджених у вересні та жовтні 1933 р. з огляду на те, що попередня робоча сила дуже вимерла). Проведено було скрупульозне “распределение переселенцев из областей РСФСР по областям и районам Украины”. Підрахували навіть кількість потрібних начальників ешелонів для переселенців. Зокрема 78 — для Одеської обл., 42 — для Донецької, 78 — для Дніпропетровської і 52 — для Харківської. “Старшим братам” з Росії готували гостиннішу зустріч, ніж та, яка спіткала найсправніших українських селян, п’ять років назад оголошених куркулями і засланих за Урал.
Отже, Голодомор 1932—1933 рр. мав свою попередню, паралельну та подальшу історію. Це був терор, терор і терор, але, попри одноманітну стратегію, маємо бачити тактичні її варіації. Якщо йдеться про терор голодом, то він передовсім був спрямований проти селян, що відмовилися від колективного господарювання (одноосібників — “індусів”). 3 млн 941 тис. осіб померли від Голодомору 1931—33 років в Україні, а ще 6 млн 122 тис. не народилися через голод — такою є одна з найімовірніших оцінок цієї трагедії. Детальніше про комунобільшовицьку демографічну яму я писав у “Слові Просвіти” (ч. 47 за 2006 р.).
Тепер кожен, хто захоче (у Москві чи в нашій “п’ятій колоні”), верещить про соціальну, а не національну передумову винищення селянства. Проте 90—95 % замордованих були саме українцями (про що наперед знали людожери в московському та київському ЦК). Голодомор в Україні — це геноцид. Можна по-різному оцінювати політичний шлях В. Ющенка та О. Мороза, проте їхні зусилля, спрямовані на ухвалення відповідного закону, ніколи не будуть забуті.
