Заповіт Патріарха

25 жовтня з ініціативи МО “Козацтво України”, ВГО “Козацька територіальна оборона” у конференц-залі Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ відбувся круглий стіл “Патріарх Володимир і його доба”, присвячений 20-й річниці обрання Патріархом Київським і всієї Руси-України блаженної пам’яті владики Володимира (Василя Омеляновича Романюка). Із промовами виступили єпископ УАПЦ Володимир (Черпак), верховний отаман МО “Козацтво України” Валентин Соколовський, голова ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка Павло Мовчан, директор Інституту літератури НАНУ Микола Жулинський, доктор юридичних наук, професор Василь Костицький, голова Республіканської християнської партії Микола Поровський, голова Спілки офіцерів України Євген Лупаков, завідувач відділу Інституту стратегічних досліджень Сергій Здіорук. Подаємо статтю колишнього радника Св. Патріарха Володимира, лауреата Шевченківської премії Сергія Білоконя.

Сергій БІЛОКІНЬ,
доктор історичних наук,
керівник Центру культурологічних студій Інституту історії НАНУ

Учасники елекційного, виборчого Собору, що відбувся у Святій Софії в жовтні 1993 року, згадують його як потрясіння. Кожен, хто кинув до урни свій бюлетень, а потім із уст голови лічильної комісії владики Романа дізнався результати голосування, — відчули, що на Соборі явно діяла воля Божа. Якбо інакше можна пояснити  той факт, що вже тоді, у стінах храму, учасники Собору прозирнули в майбутнє, мовби переглянувши всю страдницьку путь новообраного Патріарха до самісінького його кінця?! У своєму посланні до всечесних отців, іноків, інокинь і мирян Всеукраїнський Православний Собор наголосив: “Усвідомлюємо, — і нехай усі усвідомлюють, — що на голову новообраного Патріарха покладено не кукіль, а терновий вінець важких випробувань і копіткої праці задля зміцнення Церкви”. Чи треба нагадувати, що цю тезу записали в посланні першим пунктом!
Історія свідчить, що бувають різні пророцтва. Одні з них справджуються, інші — ні. Господь поберіг Святішого, так рано забравши його “у місце світле, у місце квітуче, у місце спокою, де нема ні недуги, ні журби, ні зітхання”. Поберіг, щоб по свіжій пам’яті показати нам, як справдилося соборне пророцтво про Святішого Патріарха Володимира. Він пройшов свій шлях у муках і терпінні від народження й до смерті. Хто знає, чи не були найважчі саме останні роки його земного життя?
Він відбув своє коротке Патріаршество в добу великого церковного неладу. Богослови для визначення такого неладу мають однеєдине поняття: розкол. Поділене на православну та католицьку частини, християнство України подрібнювалося й далі без огляду на розташування державних кордонів і етнічних меж. Друга, католицька частина на його очах відновила свій поділ на східний і західний обряди. Перша, знов же таки протягом одногодвох років, розкололася на три частини. Релігійні прагнення українців, звернені до Господа, заметалися поміж Москвою, Римом і Константинополем. Приречений діяти на тлі такої трагічної ситуації, він мусив фізично відчувати на своїй голові терновий вінець.
Неспокійно було і в самому Патріархаті. Є знімок: у день інтронізації фотожурналіст вихопив самотню постать Владики біля софійського іконостасу. Сумне, трохи навіть розгублене обличчя людини, яку всі покинули. Якщо говорити по щирості, треба сказати про те, як не берегли Патріарха, чудово знаючи, що в нього хворе серце, що він уже перебув три інфаркти. Насилали “клікуш” пікетувати його, не даючи навіть вийти з кімнат чи тиснучи на нього з плакатиками у Феодосіївському монастирі. Коїлося це 3 червня, а помер Святіший 14 липня. Було від чого!.. А чи не виламували йому рук на синоді 11 квітня 1995 року, коли треба було скинути єпископа Романа з кафедри, чи коли домагалися, щоб Патріарх підтримав ідею об’єднання американських православних не з Києвом, а з Константинополем?!
Але ще перед усіма цими суєтними подіями, у квітні 1990 року, Владика знайшов слова, що протягом усіх подальших років його життя світили йому. Промовляючи на своїй єпископській хіротонії в Космачі, де свого часу священствував, він чітко сформулював державницьку ідеологію Київського Патріархату, на який тоді ще й не заносилося:
“Відповідальність архієрея української Церкви ще особлива тим, що він присягає не чужим престолам і чужим володарям.
Ми присягаємо золотоверхому Києву — серцю України, столиці великої Володимирової держави — Матері городів руських і всьому українському народові!
Адже саме тут, на священних київських горах стояли ноги Апостола Андрія Первозванного, очі його бачили Україну і уста благословляли. Тут св. Володимир Великий хрестив наших прадідів у синіх водах Дніпра. Звідси славні сини України понесли Євангельське благовістя на безмежні простори від Карпат до Тихого океану. Це вони, загартовані в постах і молитвах, проводячи безсонні ночі в печерах і келіях КиєвоПечерської лаври та невтомно вивчаючи книжну мудрість у КиєвоМогилянській Академії, належно виконували заповіт Христа: “Ідіть і навчайте всі народи…” (Мат. 28,19).
Духовність і містика Києва є фундаментом української незалежної Церкви і української національної ідеології. Без Києва і Дніпра нема України, і тому всі наші дороги, помисли і надії повинні вести до Києва!
Ми віримо і знаємо, що близький уже час, як здійсниться завітна мрія наших батьків, і в Києві буде воздвигнуто престіл Всеукраїнських Київських Патріархів, і Київ знову стане стольним градом Незалежної Соборної Української Держави, за що невтомно боролися і молилися усі мученики нашої Церкви.
Ми віримо, що кожний народ є вибраний Богом для виконання своєї місії на землі. І віримо також, що кожна нація має свій духовний Єрусалим, а таким Єрусалимом у нас є Київ”.
Ці короткі формулювання здатні пульсувати у великомасштабних подіях як пружна спіраль роки й десятиліття. Як усе істинне, ці слова не потребують коментарів, легко й міцно припасовуючись до храму, зведеного в душі кожного православного українця, вивершуючи його ідею такої близької й жаданої мети.
Чому ж таке коротке Патріарше служіння було йому відміряне? В одній давній книжці мені трапилася якась закладка — аркушик із відривного календаря, де, крім звичайної інформації про дату, час сходу й заходу сонця та місяця, друкувалися ще різні мудрі висловлювання. На тому аркушику були такі слова: “Вартість життя визначається не його довжиною, а його змістом”. У присмерку античності приблизно те саме сказав ще Марк Аврелій: “Я не зіграв п’яти актів, я зіграв лише три”. — “Це слушно, що ти кажеш, але це означає лишень, що в житті трьох актів буває досить, аби закінчити цілу драму”. Якщо це правда, — а ми певні, що це правда, — то спочилому Патріархові випала доля рідкісна з рідкісних, доля обранця.
Однією з особливостей цієї незвичайної долі було те, що Патріарх Володимир діяв не лише протягом свого поземному короткого життя. Уже й мертвий, він звершив того чорного, кривавого вівторка подвиг, який був би до снаги хіба що легендарним героям сивої давнини.
Усі ці роки ми розгублено спостерігали, як представники колоніальної адміністрації узяли на своє озброєння національновизвольну ідею разом з усією національною символікою — українським прапором, українським гербом, мелодією українського гімну. Узяли, щоб зберегти своє особисте панування, щоб і далі перебувати при тому самому кориті, де вони мали вдосталь гарантованого висококалорійного їдла. Нехай, гадалося. Нехай будуть і вони, якщо вже ці люди, — хотілося вірити, — щиро переродилися, щиро в душах своїх покаялися, якщо справді понад усе поставили тепер інтерес Батьківщини. Але час минав, самостійницька ейфорія вигасала дедалі безнадійніше, натомість дедалі загрозливіше нищилася армія, промисловість, зростала корупція всього державного апарату згори донизу, а водночас і загальне зубожіння народу. Попри облудні запевнення провідників канонічної Церкви, мовляв, Київський Патріархат став державною Церквою, ЗМІ не популяризували належно ні Церкви українського народу, ані її Патріарха. Церква лишалася виразно упосліджена.
У день похорону сталося надзвичайне. Як уже не раз бувало в історії, перед величчю православного мученика невірні тратили розум і самоконтроль. Ізза розідраної навпіл завіси, що приховувала сутність поточних подій, приголомшені глядачі побачили жахне обличчя антинародного режиму, спотворене цинічним посміхом. Стало вочевидь ясно, хто був хто і хто є хто в Україні. Усі крапки над “і” у цьому викритті поставив уже мертвий Патріарх. 18 липня Патріарх Володимир, який не тішився доти земною славою, став символом визвольної боротьби українського народу за свої права. Байдужі до долі свого народу люди, що узурпували в країні всю повноту влади, показали своє справжнє обличчя — яничарське.
Здавалося б, у їхніх інтересах було посприяти похованню Патріарха на Видубичах, про що йшлося спершу. Перевезений у безлюдне місце, він ліг би в могилу, оточений не тисячами людей, а десятками, а невдовзі забулося б і саме це місце. Ідеальний ніби для них варіант, і щоб таку вкоїти дурницю — відмовитися! Потьмарення свідомості однієї людини можна ще раціонально пояснити, але як пояснити одностайне запаморочення чималого колективу можновладців?
У дияконнику Володимирського собору церковні функціонери уважно вслухались у слова Леоніда Кравчука. Він одержав певні відомості: фізичної сили не застосовуватимуть.
Про побиття людей під час похорону написано теж дуже багато. Про що тільки не заводять мову, аби це питання обминути, — теж рідкісне потьмарення!
Але цим незвичайність Патріаршої долі не вичерпується. Виявилося далі, що він не лише очевидним для усіх чином виразно діяв одразу по смерті, в день свого похорону — Святіший Патріарх Володимир забезпечив собі тривале існування в українській культурі глибиною своїх сокровенних думок про Бога, Україну й православ’я.
Особливістю його натури була виняткова увага до співрозмовника, налаштованість на його душу, тональність і рівень. У розмові з ним кожен одержував, як то кажуть, по своїй вірі. Патріарха відзначала виразна нехіть до дотримання протоколу, якоїсь бодай мінімальної дистанції у ставленні до людей. Він не мав визначених прийомних годин, — був настільки приступний, що побачитися з ним міг будьхто і будьколи. Цим дехто й зловживав. Так, приміром, заокеанський старець, що звідома хотів йому нашкодити, міг прослизнути повз келійника, перебігти довгий коридор до його покоїв, вдертися до спальні, де Святіший відпочивав, і, ввімкнувши свого диктофона, — тероризувати його запитаннями:
— Чому Ви вважаєте, що УПЦ КП повинна бути центром усіх православних Церков у світі?
А потім ще й хизуватися здобиччю — записаною касетою. А тоді — критикувати Патріарха на американських церковних перехрестях.
Натомість цікаво було спостерігати за Патріархом під час його тогорічної поїздки до Німеччини й Австрії, де його слухали інтелектуали зі знанням багатьох мов. Без картинних жестів, скромно й просто промовляв Святіший, буквально зачарувавши своїх німецьких духовних чад перейнятістю ортодоксальною містикою. Його слово зверталося не до розуму, не до еґо, як він казав, а до серця людини й лишалося там назавжди.
Надходило 9 травня. Одні замірялися святкувати ювілей перемоги, для інших це була річниця поразки. На зустрічі в нашому посольстві Патріарх сказав, а тоді ще раз повторив, що думати постарому означає продовжувати протистояння. Це не виведе на нові дороги. Він відслужив на могилах остарбайтерів, і про це писали газети.
Заговорили при ньому про становище окремих діячів — хто яке місце посідає в суспільних структурах.
— Важливо не це, — перебив він співрозмовників.
Усі примовкли. Святіший підніс руку догори й додав:
— Важливо, яке місце ми займемо там!
Він міг принагідно, але доречно зацитувати Бердяєва й Чернишевського, Достоєвського й багатьох інших мислителів. Сам характер цитування виявляв його очитаність і роздумування над прочитаним. Виглядало так, що ці цитати не відкладались на поличках пам’яті до слушного часу, а натуралізувалися в його мисленні, сплітаючись у вибагливу імпульсивну течію його думок, рухаючись далі разом із його власними думками, продовжуючи відтак жити й змінюватись.
Большевизм не дав йому змоги одержати формальну високу освіту, і диплому про закінчення якогось вишу Святіший не мав. На жаль, мало хто усвідомлює тепер, як це все відносно, — чи лежав колинебудь такий диплом у торбині Григорія Сковороди і чи закінчив гімназію Тарас Шевченко? Зрештою, перейшовши 19 років тюрем, таборів і заслання, Владика одержав найвищу освіту, яку тільки може дати життя, — він знав його досконало. Прагнучи окреслити характер Патріарха як мислителя, можна обмежитися тим очевидним і зрозумілим для нас визначенням, що він був мислителем сковородинського типу, завжди самотнім і завжди вільним шукачем істини. Відрізняє їх хіба лишень те, що Сковорода був відчайдушний, затятий єретик, невтомний опонент церковних законоположень, а Святіший Патріарх — сміливий реформатор зовнішніх церковних форм — був водночас вірним сином української Церкви й ніколи поза Церкву не виходив. Коли ж зазирнути ще глибше, їхня відмінність полягає у формах самовиявлення. Зовсім порізному ставилися Сковорода й Володимир до самих себе. Велика гординя опановувала одним, безмежна лагідність і сумирність переймала другого.
Святіший не любив адміністрування — просто жив зі своєю паствою, зі своїми дітьми. Це був тип старосвітського ченця, що в своїй соціальній ніші підносив до Господа ревну молитву за свій народ. Добрий і довірливий, він умів і розрадити, і розвеселити у скруті.
Як багато трималося в Церкві на його особистості, на його моральному авторитеті! Ось помер, і церковна інституція як від удару розбалансувалася.
Він не раз говорив, яку вагу має в Церкві харизма, і підкреслював, що в жодній із православних Церков України не має єпископів — в’язнів большевицької системи, а в Київському Патріархаті було їх троє. Було.
Багато хто знав, що Святіший працював над книжкою і надавав цій роботі великого значення. Коли його не стало, разом із його сином о. Тарасом ми шукали текст, який можна було б потрактувати як його заповіт. Він, ясно, не писав формального заповіту. Скільки розумію, зрештою, не існує автографа заповіту і його попередника — Патріарха Мстислава.
Фронтальний перегляд паперів дав змогу виявити і рукопис самої книжки, і розкидані по кутках обох Патріарших кімнат інші матеріали до неї. Кілька тижнів тривало вивчення цих матеріалів, виявлення їхньої структури, зіставлення текстів.
Зрештою, склався корпус Патріарших творів у порядку, продиктованому самим їхнім характером. Умовно їх можна поділити на три групи:
До першої належать його промови на єпископській хіротонії та Патріаршій інтронізації, його різдвяні й великодні послання. Аудиторія цих творів Святішого Патріарха — вся Україна, більше того — всі віряни українці в цілому світі.
Другу групу складають його проповіді. У них його глухуватий голос, такий пам’ятний усім, хто його знав, звучить камерніше. Тут Патріарх звертається уже до вужчого кола людей — до тих, хто слухає його у храмі.
Нарешті, третя група творів, де голос Патріарха звучить зовсім інтимно, звернений до однієї особи — його інтерв’юера. У цих розмовах короткі запитання й репліки журналістів визначають послідовність його думок, але по суті і тут бачимо його міркування над тими самими фундаментальними проблемами.
Узяті в своїй сукупності роздуми Патріарха і складають його заповіт живим — плід його важкої й страдницької мандрівки великим житейським морем.
Як найдорожчий скарб плекав Святіший Патріарх Володимир ідею духовності й містики Києва, яку не втомлювався прищеплювати своїм вірним. Він жив думкою про те, що ця ідея ляже в осердя української національної ідеології. Останній документ, над яким він почав працювати, випливав саме з цієї самонастанови. Це було звернення до українців діаспори, де частина людей, що вже відірвалися від українського життя, перейнялися бажанням податися під омофор константинопольського Патріарха Варфоломея. Поїздка буковинського митрополита Данила за океан, де американські єпископи Константин і Антоній відмовилися навіть служити з ним разом в одному храмі, розставила все на свої місця, переповнивши чашу Патріаршого терпіння. Його вражало, що навіть німці схиляються перед київськими святинями, а свої єдинокровні… Він чекав на повернення митрополита Данила, щоб розпитати його про всі подробиці зрадництва американських церковних політиків, і говорив:
— Звернутися треба до всієї еміґрації. Треба суворо і ясно сказати їм: вас обдурили й нас обдурили. Вони повинні отямитися!
Владика Данило потрапив до Києва щойно на похорон Патріарха…
Хочеться вірити, що Господь щедро воздасть йому за всі муки й терпіння, а Святіший ще й ще раз помолиться на тім світі за свій народ.
Патріарх Володимир був мучеником і страстотерпцем. Хочеться вірити, що Церква побачить у ньому і святого.

 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment