Немов на хліб, замішується круто в природі…

677-2Михайло КАМЕНЮК,
письменник

Ходімо стежкою в листопад! Навряд чи є хто байдужий до листопадової пори. До кольорових пожеж лісів і парків, до пахощів опалого листу — цих палких записок від неба — землі, до музики туманів і перших приморозків. Ходімо ж!..

…пора жоржин останніх, айстр і глоду, і пахощів, довершених уже, коли втрачає далечінь свободу в тумані, а ніхто не стереже… пора зітхання, слухання і млості, під листом ґрунт — борт корабля в іржі. Оголюють ліси старечі кості — стирчать в холодну безвість, як ножі. Немов на хліб, замішується круто в природі, й невідомо, чий почин… Посіяно. Поорано. Забуто. Перепочинь…

У моїй могилів-подільській Григорівці, на самому краєчкові України (далі вже — Бессарабія) листопад позначав себе по горах жовтогарячими мазками виноградників, які були схожими на хвости рудих лисиць, гнаних вітром. У лісі ми пакували в мішки грабове листя — зимові лакітки для овець узимку. Учнівськими трудовими десантами збирали жолуді для годівлі живності у шкільному свинарнику. Із природолюбних публікацій у газеті вінничанина, поета подільських дібров Станіслава Змерзлого я дізнався, що збирачеві жолудів у лісі треба постаратися знайти мишачі схрони. Якщо пощастить, легко набереш до пуда добірних, щонайкращих жолудів. Миша запасає на зиму не абищо, а першосортне.
Тоді була хороша “мода”: аби учнівська громада влітку й до пізньої осені якомога більше могла настарати продукції для шкільної їдальні, щоб мати що варити на гарячі безкоштовні сніданки та обіди. У мою Григорівську середню школу ходили навчатися учні з кількох сусідніх сіл, тож проживали до вихідних у шкільному гуртожитку. Сіяли, обробляли та збирали на десяткові учнівських гектарів кукурудзу, вирощували кролів і шовкопрядів, мали свій виноградник при школі… А з атестатом зрілості отримували професійні документи “механізатора широкого профілю”. І осінь у листопаді достойно завершала кожну трудову учнівську чверть.
От я думаю собі: були дуже важкі часи в селі, багато чого не вистачало, як на нинішні мірки й потреби, були кукурудзяні хрущовські роки, а от спогадується головним чином світле, хороше, намріяне. Крилаті поривання, романтика, дуже глибокі й світлі пісні. Мабуть, завжди людина бачить у житті те, що хоче бачити, до чого дуже прагне. Тут мені спадає на думку просто-таки чудова книга Івана Дзюби “Спогади і роздуми на фінішній прямій”. Його поколінню, значно старшому за нас, було ще важче, а скільки сонячних спогадів виносить письменник на теперішній берег із моря пережитого!
Пригадую обов’язкове, школярсько-хрестоматійне: “У теплі дні збирання винограду”. А перо пише таке:

…у теплі дні збирання кукурудзи я ностальгійно згадую Хрущова, якого присилав щоразу Кремль ланковим виробничої бригади у наш простецький григорівський клас… я згадую сільську бібліотеку, в якій пізнав глибини світові, і свят усіх оркестри духові, і місячні стежки велосипедні, й морозний ліс, що звався Снігорев, і очі всіх дівчат — в одних очах… чом, чом гризе залізними зубами, як золотого жовтня кукурудзу, моє минуле невситимий пес, чужий, безродний, жадібний і змерзлий? чом не дано мені вже повертатись у теплі дні простецького життя? …я тихо й ніжно думаю про це у теплі дні збирання кукурудзи.

Крізь чарівний листопадовий серпанок споглядаю ті минулі роки…
Йду-бреду через свої листопади. На вогні далеких сіл. По темних хустках ще не припорошених снігом і ще мусянжових долин. Листопади мають свою особливу музику. Вони по-особливому обрамлюють любов, щось підказують-нашіптують їй. Які ж вони, їй-Богу, кінематографічні!

…смутку річки осінньої, не жури, не жури. Пісні золото-синьої хтось насипав згори. Сохне квітка по гомоні, по далеких пташках. Ой, чого це, чого мені ноша серця тяжка?.. Що не зв’яжу до вузлика швидкоплину хвилин, що зів’яла вже музика небувалих картин, що ще вчора — замолоду — ти у серці була, що далеко до холоду, а немає тепла…

Із багатьох моїх колекцій є колекція слово-етюдів про осінь, про листопад із улюблених книг. У дивовижному романі-притчі “Політ співочого каміння” (щиро рекомендую для прочитання усім!) мого задушевного друга Дмитра Кешелі, якого я вважаю ужгородським Маркесом, надибав нещодавно на таке:
“Під ранок долиною пробігся молоденький морозець, і повітря стало свіжим і смачним, як морозиво. Я по-особливому люблю цю пізню осінню пору. Це не та рання, криклива, як базарна тітка, і розмальована, і розцяцькована, як молода циганка, осінь. Це прозоро-мудра пора: із оголеними до сором’язливості деревами, із глибокими і синіми очима криниць і річок, із пахучими, як спогади про перше кохання, димами багать з опалого листя, із щемливими, як церковні пісні, сумовито-сонячними, але короткими днями. Це осінь, як мила бабуся. Із ледь печальною посмішкою, але добрим серцем і зморшкуватим, проте дуже привітним і рідним лицем”.
Може, й бабуся, дорогий Дмитре! А може, й ні…
…ах, листопаде — мій самотній саде, з якого облітає дивний щем! …Присядь — і хтось такий, як я, присяде, і тихо тебе вкутає плащем. Засвітишся, немов калина вільна. Він поцілує очі крадькома. І вас помчить тачанка божевільна. Й вас обстріляє краплями зима.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment