Чи частуватиме Кульчицький у Львові віденською кавою?

565
Фото Олександра Литвиненка

Степан ВОВКАНИЧ,
академік,
м. Львів

Скажу відразу — ні! Адже до “Віденської кави”, що в центрі міста Лева, вже давно закликає всіх на філіжанку смачного напою бравий солдат Швейк. А славного козака Юрія Кульчицького, що допоміг врятувати Європу від турецької неволі і за це дістав купу мішків трофейної кави, а відтак перший у Відні її приготував, напоїв нею австрійців та ще з молоком і цукром, — львів’яни фігурально вшанували лише щойно. Та й то чомусь місце фігуранту, що в задумі сидить на мішках, відвели біля Лялькового театру. Де ж йому, власне, і з ким кавувати? Близько немає жодної кав’ярні! Європейський король кави зостався з немеленими гіркими зернами — самотній. Бідолашний тужить, бо навряд чи скоро львів’яни побудують, як належиться, кав’ярню його імені, а зерна, за задумом скульптора, перетворяться у золоті монети. Чи відповідає покровителю кавоманів вибране місце біля управління пожежників, академії друкарства, коледжу харчових технологій, а особливо міських туалетів? Може, знайдеться якийсь олігарх і “виб’є” дозвіл на земельну ділянку для достойної Кульчицького кав’ярні. З цим великих проблем не мало б бути. Адже міський голова, що прибув на відкриття пам’ятника разом із голландськими спонсорами, пообіцяв підсобити і кавою, і потрібними дозвільними документами.
Зрозуміло, що це все не розпачливі вражіння від діянь не дуже вдалих. Вочевидь, кавова столиця України проковтне чергову пілюлю, а її мешканці звикнуть до чергової бездарності та й Юрій Кульчицький — не Мазох, пам’ятник якому стоїть у Львові вже давно, — пробачить. Адже пілюля не найгіркіша від того всього, що маємо від несерйозного і непатріотичного підходу сучасників до вшанування історії України та її героїв. Головне в іншому, в увазі та ставленні українців до творення власної національної семіотики як знакового засвідчення їхнього буття на своїй обітованій землі. Воно давно бажає кращого, але про це майже не пишеться і не говориться.
Хоч як парадоксально, Україна досі не має концептуального монумента борцям за її волю, який велично в камені чи в металі оспівав би звитяги національно-визвольних змагань корінного народу проти його поневолювачів. Особливо криваво-жорстоким для долі України було щойно минуле ХХ сторіччя, яке охоплює бої УНР проти російського більшовизму, українсько-польську війну 1918—1919 років, післявоєнну “пацифікацію”, німецько-нацистську та совіцьку окупацію часів Другої світової війни. Наскрізним і домінантним свідченням чужоземного свавілля і насилля над українською нацією була смертельна печать потрійної окупації, яку один агресор поперед другого спішив поставити на зраненому тілі України. Чи не найбільшою мірою потрійна окупація України і масовий національно-патріотичний рух опору притаманні добі боротьби УПА. Власне, ця доба найбільш концентровано відображає боротьбу України за свою Незалежність, у якій вже живемо, слава Богу, — 23-й рік. Вдячна громада міста Лева понад п’ятнадцять років тому вдало вибрала місце для пам’ятника борцям за волю України на вулиці Вітовського — напроти міського парку культури і відпочинку ім. Б. Хмельницького. Шкода, але знаковий, колись із пафосом поставлений камінь зараз покриває мох.

А камінь і понині там…
Численні мої публікації з цього приводу залишалися поза увагою можновладців, і, як мовиться, віз, перепрошую, камінь і нині там. Проте, щоб не вректи, останнім часом після залучення Конгресу української інтелігенції, громадських організацій, товариств політв’язнів до керівництва області і міста Львова, ситуація буцімто покращується: обласному відділу культури доручили готувати відповідні документи щодо створення оргкомітету, проведення конкурсу на проект монумента та інше. Це приємна новина, хоча якби за цю справу взялися раніше, сьогодні львів’яни були б із пам’ятником, стадіон “Львів-арена” не був би покараний Європейською футбольною федерацією, а Україна не мала б багатьох надуманих її недоброзичливцями міжнародних скандалів. Зрештою, не було б на “Інтері” телепередачі Шустера, в якій він 18 жовтня зволив собі цинічно поєднати те, що ідеологічно і морально не поєднується. Показ шовіністичних дій постімперських бунтарів на приміській московській овочевій базі в Бірюльово, що вимагали “Росії для росіян!”, з відзначенням на Покрову 71-ї
річниці від створення УПА, що очолила національно-визвольну боротьбу українського народу проти окупантів під гаслом “Свободу людині!”, “Свободу народам!”. Поясню чому.
Відкриття монумента, що відображає боротьбу українського народу проти потрійної окупації, — це не просто пошана загиблих за Україну, це не лише обов’язок сущих. Це символічний знак живим і ще ненародженим, які будують і будуватимуть соборну європейську Україну. Борець за волю України — поняття унікальне, котре, по-перше, не всі народи мають, а спадкоємці імперій — поготів. По-друге, його глибинна символічність та концептуально-соборний сенс, втілені та всенародно возвеличені в пам’ятнику боротьби проти потрійної окупації, можуть назавжди утихомирити закордонний, а відтак і внутрішній п’ятиколонний галас, що за помахом чиєїсь руки час від часу виникає на рівному місці, як це було, приміром, після присвоєння Бандері, Шухевичу звання “Герой України” чи напередодні 70-ї річниці трагічних подій на Волині.
Феномен всенародної боротьби за волю України, соборно втілений у Пам’ятнику, розширить до всеукраїнського виміру визвольну героїку нації проти потрійної окупації, намагань агресорів ізолювати Україну та її поділити. Ми, українці — єдиний народ, що ніколи не ділився і між собою не воював. Однак нас завжди намагалися роз’єднати, аби, ослабивши, по частинах поневолити, а опісля — і загарбати наші землі. Захисники України, починаючи від Холодного Яру й до Карпат, боролися за її волю, а не між собою. Це викликало і викликає найбільшу лють в українофобів. І в цьому, мабуть, відмінність справжніх націоналістів-патріотів від сьогоднішніх піарників та імітаторів боротьби за українську Ідею. Попри те, а де ж оспівані в славетному пам’ятнику безпосередні герої — ці юнаки та юнки, що добровільно йшли заради волі України на явну смерть? Чи нинішньому молодому поколінню можна показати прекрасний народний пам’ятник, який би комплексно віддзеркалював ідею: проти якого розмаїття ворожих сил боролися і борються зараз — ще живі і вже мертві герої — січові стрільці, крутяни, холодноярці, вояки УПА? Де той величний монумент, що його основним концептом і компонентом є дух патріотизму і завзяття молодих у боротьбі проти трьох хижих орлів за Незалежність України?

Боротьба проти потрійної окупації вимагає увіковічення
Незаперечний факт: патріоти України на рідній своїй землі захищали її від трьох імперських хижих орлів: німецького зі свастикою, російського з роздвоєною головою (хоча він тимчасово прикривався кривавою зіркою) і буцімто білого, але не менше кривавого — загарбницького польського з королівською короною. Усі загарбники програли, і Ангели на вершині побудованої незалежною Україною скульптурної композиції мають переможно трубити, розносячи по світу славу нескореним борцям. Я не знаю, як цю трагічну потрійну колонізацію України символічно виразити — за допомогою кровопивців-орлів чи трьох абстрактних кубів, модерних стел чи інших художніх засобів — це завдання митців, і не мені про це судити. Але твердо переконаний: семантичне навантаження поставленого величного монумента має бути таким, щоб кожному мешканцю і гостеві Львова було зрозуміло: а) не ми, а нас на нашій землі намагалися жорстоко поневолити (полонізувати, онімечити, зросійщити), себто позбавити національної автентичності і гордості; б) потрійна колонізація була тотальною і дуже нищівною з боку усіх згаданих суб’єктів і в усіх сферах життєдіяльності корінної титульної нації; в) і останнє, якщо такий пам’ятник був би зведений наперекір економічній, а ще більше — морально-духовній кризі в головах за добровільні пожертви українців, спроектований на громадських засадах творчими духовно-інтелектуальними скульпторами, архітекторами, інженерами, як це зробили лучани, спорудивши толокою пам’ятник Олені Пчілці, то нинішніх євроінтеграційних обструкцій Україні та внутрішньої п’ятиколонної українофобії перед Вільнюським самітом — просто, повторюся, не було б.
Це стосується не лише пам’ятника. Якби керівництво клубу “Карпат” раніше ввело в перелік офіційних атрибутів команди червоно-чорний прапор, кольори якого на футболках “Мілана”, то чи були б претензії міжнародних спортивних організацій до прапора прихильників українського футбольного клубу? Правда, я — людина такого віку, що добре пам’ятає лісових хлопців. Хоча ми були малим пастушками, але наші матері вже тоді передавали для них (пригадався Майдан) пиріжки, коли вони стояли літнім табором у Карпатах на межі сіл Мшанець і Галівка; заодно інформували, якщо нас питали, про пересування ворожих сил у селах. Але ніколи ні тоді в їхнім таборі, ні пізніше, крім нинішнього державного прапора, іншого — не бачив. За часів тоталітаризму, панування імперії зла напередодні травневих чи жовтневих комуністичних святкувань ніхто, протестуючи, таємно не вивішував на будинках сільських чи міських рад червоно-чорний прапор. Кагебісти знімали стяги кольору нинішнього — державного. Але якщо зараз комусь хочеться десоборнізувати Україну партійними прапорами (білими з червоним штучним серцем, голубими, червоними тощо), когось дуже кортить і він раптово, в пориві витягає руки перед собою, то він повинен принаймні пригадати, як комусь на початку 90-х дуже хотілося із запаленими смолоскипами помарширувати по львівській бруківці, знімаючи це все на відеокасету, аби відтак демонструвати і страшити Східну Україну (і не тільки її). Як депутат Львівської обласної ради І демократичного скликання, скажу: не все ми знаємо про наших уже покійних колег Бойчишина, Вітовича чи Чорновола. І навряд чи нащадки знатимуть більше. Однак наступні покоління повинні твердо втямити: Україна має один державний прапор — синьо-золотий. Він, Тризуб і Гімн — символи нашої Незалежності, Свободи, Соборності. Нам треба консолідувати націю, а не “декомпозицировать”, як планують російські політтехнологи, країну. Плюс до цього, самостійно “прапоризуючи” її чи то партійно, регіонально, чи то конфесійно. Пам’ятаймо: нові “гімнотворці” чи прапороносці не національних кольорів завжди заохочуватимуться не лише ззовні.

Проти України бузять не тільки бузини і бузики
У нас не лише видимі п’ятиколонники, а й глибоко законспіровані “старші” брати, яких Русь родила трішки пізніше, але апетити в них імперські. Тому звання “Борець за волю України” має стати всенародним, соборним. Соборність для українців не означає імперське “собирание земель”. Статус борця за волю винятково соціалізується з буттям соборної (націоцентичної), суверенної нації, ексклюзивного її права визначати своїх героїв трагічної і надзвичайно кривавої боротьби за волю своєї Батьківщини впродовж вельми тривалого історичного періоду, боротьби за екзистенцію титульного народу “на своїй — не чужій землі”. Українці ніколи не зазіхали на чуже, завжди прагнули запанувати “в своїй сторонці”, і не тільки на Волині. У нашій історії не було розділів “Присоединение Малороссии”, “Завоевание Кавказа” і в наших галереях не висить картина “Підкорення Сибіру Єрмаком”.
Час закреслити вислів “сходні креси”. Не фетишизуйте знак у Карпатах про мадярський перехід. Не спекулюйте на кістках: Голодомор 1932—1933 років був геноцидом чи ні; ми гноблена і ослаблена загарбниками нація чи ні; українська мова є зіставною з відповідними мовами окупантів чи вимагає червонокнижного захисту, як зникаючі види фавни і флори. Тоді перед нами не стоятиме дилема: нам далі потрібна залишкова гуманітарна політика чи нова соціогуманістична парадигма бінарного захисту людини і нації. Тобто двовалентна до вільної людини і вільної нації в адекватній співдружності народів Європи та світу, котрі не розмиватимуть нашу ідентичність, не доросійщуватимуть український інформаційний простір.
Україні потрібна рекультрегіоналізація як складний процес відродження українськості, особливо в тих регіонах, де наша мова, культура, традиції ледь животіють. Пора дивитися і на пам’ятники по-державницькому, патріотично, як утвердження національної ідентичності, гордості, історичної пам’яті і традицій українців. У нас національна семіотика як сегмент європейської традиційно нашої культури чи посттоталітарна як намагання п’ятої колони зберегти в Україні імперську семіотику, інформаційний простір та бажання застовпити українську землю знаками і словом колишніх колонізаторів, викликати зневіру до нашої історії. Імперська семіотика танків, сорокап’яток, полуторок себе вичерпала. Нині треба реагувати на спорудження не лише бюста Сталіну в Запоріжжі, а й пам’ятника Катерині ІІ в Одесі, білбордів в Мелітополі з просьбою до Миколи ІІ: “Прости нас, государь”, спонсорування Затуліним фігури “вражої баби” в Дніпропетровську. Така реакція вимагає волі не лише Президента України, а й усіх нас, наших з вами конкретних дій і пожертв. Скажіть, якби кожен львів’янин пожертвував хоча б десять гривень, то хіба ми вже давно не спорудили б монумент борцям за волю України? Хіба не маразмом є одягати фігуру отця Фёдора перед залізничним вокзалом Харкова у вишиванку та видавати це за велике досягнення опозиції? Чому досі опозиція не доб’ється, аби в Полтаві стояли пам’ятники не галушці, а й Мазепі, Петлюрі, що давно за власною ініціативою створили скульптори? Хіба в Україні орав, сіяв Кіров, добував вугілля чи руду Свердлов, будував дороги Дзержинський? Якщо ми проти цього не боремося, то це саме те, на що розрахована ідеологія компартійної пропаганди. Якби не були байдужими, пасивними, то захистили б від знищення і Андріївський узвіз у Києві, і в Львові парк Богдана Хмельницького. До речі, ще ніколи галявини львівських парків, особливо центральна алея парку
Б. Хмельницького, не були такими розритими нуворишами під фундаменти майбутніх вілл.
Це дуже прикро, бо з розумом і талантом центральну алею можна було б перетворити на Алею героїв України, де стоятимуть погруддя не лише гетьмана Богдана, а й Мазепи, Виговського, Сагайдачного, Петлюри, Коновальця та інших борців за національну ідею! Та і Юрія Кульчицького можна давно поставити біля “Віденської кави”. Чому не мислимо масштабно широко, намагаючись лише у Львові поставити погруддя М. Вербицькому, а не піднімаємо націю на вирішення соборно-глобального завдання: у Києві мають стояти не тільки слов’янські, а й українські Кирило і Мефодій — Павло Чубинський з текстом Гімну і з скрипкою Михайло Вербицький. Натомість у центрі Києва гордо стоїть …Паніковський і …відремонтований Ленін. Попри те, він не сам, а лише один із понад тисячі чотириста своїх двійників, що рясно окупували Україну. Водночас комусь у Києві дуже заважає фігура Малого Принца. На жаль, широкі панукраїнські проекти не виношуються так званою національною елітою. Звичайно, легше увіковічити в камені вареник, аніж трагізм виселення до Сибіру. І не тільки через велику кошторисність другого, а відсутність великого таланту, широти світогляду і високої вмотивованості. Тому більше турбуємося, аби заробити на спорудженні монумента на честь сторіччя Першої світової війни, аніж гідно відзначити двохсотлітній ювілей народження Тараса Шевченка. Бійки володарів імперій — це гейби дуже “важливо”, адже світові війни, особливо Другу, Україні намагаються втокмачити як Велику Вітчизняну. Що більше, сором’язливо замовчується факт, що, власне, почалася ця велика трагедія для нас, українців, з нападу сусідів угорців на Закарпатську республіку, яку очолював демократ отець Августин Волошин. І цей розбій було вчинено не лише зі згоди Гітлера, а й при мовчанні гонорової Польщі, на прапорах якої голосно розгойдувалося тодішнє гасло “від можа до можа”. Та й сьогодні Європа знову “в притул” не бачить політичну партію Румуне Маре (Велика Румунія), яка відкрито задивляється на українську Буковину, Молдову. Вільнюський саміт покаже, чи Європа бачить захищеною Україну.

Не привиди, а реальні загрози українськості
Правдою є те, що привиди неореваншистських ідей щодо України блукають не тільки Європою. Палким пропагандистом “Русского мира” виступають часті візитери Московської Православної Церкви. Політика торгових війн, протиставлення західних українців східним характерна для сусідських урядів і церков, як і принизлива характеристика українства їхніми ЗМІ, кінематографом. Мовляв, їхня ментальна домінанта — “моя хата скраю і я нічого не знаю”. Проте саме свідоме соборне почуття захисту своєї землі та свободи — “моя хата скраю і я перший ворога зустрічаю” – завжди було притаманне всім захисникам Вітчизни, особливо повстанцям — борцям за волю України. Ми не повинні далі байдуже споглядати на поставлений у Львові в минулому сторіччі знаковий камінь. Був час розкидати каміння — пора ставити на їхні місця обіцяні пам’ятники героям, політв’язням польських, більшовицьких і німецьких катівень. Ми не можемо далі програвати і знову встати перед світом, незважаючи на давні Франкові застереження, як “малі і неприготовані”. Він нас учив бути українцями: не буковинськими чи галичанськими, додам — не харківськими чи донецькими, а соборними. Коли нині в Харкові перед телекамерою варвари розбивають пам’ятну дошку, поставлену вченому Ю. Шевельову, то не тому, що він під час німецької окупації повернувся у свою квартиру, з якої його потіснили енкаведисти. А тому, що він виразно назвав трьох найбільших ворогів незалежності України: Москва, український провінціалізм і кочубейство. Іншого відомого харків’янина М. Хвильового довели до самогубства за те, що він чітко вказав Україні проєвроінтеграційний шлях — “Даєш інтелігенцію!”, “Геть від Москви!”, “Даєш Європу!”. В. Ющенка намагалися звести зі світу, а відтак зробили м’якотілим політиком саме за його тверду позицію щодо українофобів, імперативу відродження історичної пам’яті української нації, виведення її з імперського рабства на європейський цивілізований шлях розвитку. А чи усвідомило українство, що національного Президента знищили популісти, що фальшиво удавали перед народом січових стрільців та упівців. У їхній грі багато мас-медій, письменників, артистів, на жаль, інтелектом їм прислужували, а не віддано служили незалежності України, її націо­нальному ідеалу, аби підняти рівень інформованості, а, значить, національної свідомості суспільного загалу, вибору духовних цінностей.
Про громадську ініціативу львів’ян щодо встановлення згаданого концептуального пам’ятника справжнім борцям за Україну повинні інформувати журналісти, газетярі масштабно: не тільки через місцеві ЗМІ, а й на республіканському рівні, аби залучати до участі в конкурсі не лише львівських скульпторів, художників, а й якомога ширший творчий потенціал усієї України (і не тільки). Франція подарувала США статую Свободи. Мабуть, марне сподіватися, що провідна країна ЄС, яка двічі танками орали Україну, сусіди ближні (і не дуже), подарують проект монумента наших борців за Свободу і Незалежність. Польщі вдалося вирватися з дружніх обіймів країн Варшавського договору, керованого Москвою, тобто “імперією зла”, і сховатися під парасольку колективної оборони НАТО. Вона, мабуть, найбільше розуміє, чому Україна десь пригальмувала чи її пригальмували, затримали на розпутті. І далі не відпускають, міцно тримаючи на роздоріжжі та затягуючи до Митного союзу чи то “Русского міра”, чи інших імперських новоутворень. Світ забув застереження, що без України не буде Російської імперії, що без вільної України не буде вільної Польщі, без України важко уявити цілісну Європу. Отже, забув ціну вибору Україною європейського вектора інтеграції.
В українського вибору не тільки регіонально-ринкова ціна, а загальнонаціональна цінність у загальнолюдському вимірі. Пора зрозуміти всім, що ця ціна — економічно не є захмарною, але соціогуманістично — надзвичайно висока, вона доленосна для нації, що дала назву державі. Не можна допустити, щоб українськість та 46-ти мільйонний народ, його інформаційно-життєвий простір стали заручником маніакальних амбіцій однієї пані. Тут важлива не тільки економіка, обсяг ринку, хоча в ЄС він на порядок більший, ніж у Митному союзі, а й непроминальність духовно-культурних, моральних вартостей, національних ідентичностей, не втратити б українськість, головне, не спіткала б нас точка неповернення до своїх споконвічних витоків. Якщо держава неефективна, економіка переважно зумовлена неекономічними чинниками. Аксіологічні (ціннісні) аспекти вибору вектора інтеграції, національні вартості — визначають дух народу, напрям і мотивацію прориву. Євроінтеграція — це шанс, якого в сучасників може більше і не бути. Його втрату нащадки можуть нам не пробачити. На землі, в глобалізованому світі не все людське є людяним. Далі маємо імперське оточення, яке не мислить себе без України, однак ми повинні перманентно підвищувати свою людяність. Тому всі, опозиція і влада, громадські організації, мають стати лобістами євроінтеграції. Для нас стратегічним має стати гасло Великої національної ідеї “Вільна Україна — вільному світові, а демократична світова співдружність — самостійній українській соборній державі, гідній людини та нації”. Ця ідея — основа програми наших дій, дорожня карта нашого поступу. І альтернативи цьому немає.

Степан ВОВКАНИЧ,

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment