Михайло РУДКОВСЬКИЙ
Переді мною книжка “Петрів у часи жорстокого століття” Михайла Гачинського, уродженця Покуття. Видання вражає і поліграфією, і змістом: правдою про надзвичайну жорстокість двох імперій у період світових катаклізмів у Галичині.
Про знущання над галичанами в період 1914—1918 рр. практично нічого не написано. А поневолювачів було чимало. Насамперед непрохані москалі, далі — гонведи (угорські вояки), потім — поляки, а далі й австріяки. Я почерпнув трохи інформації про цей період зі спогадів Миколи Лепкого та поезій Марійки Підгірянки. І ось на прикладі села Петрів подано історію тогочасної Галичини.
Як справедливо пише автор: “Розсатаніле польське, мадярське військо і жандарми вчиняли криваві терори до цивільного ні в чому не винного населення. Навіть польський посол Дашинський визнав, що 30 тисяч невинного населення Галичини загинуло на шибениці або під шаблями мадярських гонведів. Важко повірити в цю цифру. А десятки тисяч галичан із прифронтової смуги, які ніколи не чули, що таке москвофільство (але за нашіптуванням поляків), гнали до австрійських концентраційних таборів (майже за півстоліття до Гітлера)”. Вдумаймось у ці цифри, які волають до Господа. Через табір Ґмінд в Австрії пройшло 350 тисяч галичан, із них 30 тисяч відійшли в інший світ на чужій землі й будуть вічно прагнути додому. Серед них — 15 тисяч українських діточок. Як бачимо, для старих і малих табірні умови виявилися смертельними. Вони помирали з голоду, холоду й від інфекційних хвороб.
Кого тоді цікавили якісь там галицькі українці? Словом, бездержавний народ. І все тим сказано. Кожна воююча сторона карала місцеве населення “за зраду”. За чотири роки квітуча земля перетворилася на пустелю, зарослу бур’яном. Усі ненавиділи українців, але прагли заволодіти нашими землями. Про нечуваний злочин до Львівських ЗМІ писали Катря Гриневичева та Марійка Підгірянка. І ця інформація сколихнула світ. “За ті оповідання, — писав К. Гриневичевій Б. Лепкий, — коли б ми були державним народом, Вам, пані, належала би нагорода Нобеля в ділянці літератури”.
І лише Митрополит Андрей Шептицький відвідав 1 вересня 1917 р. табір Ґмінд і заступився за українців. У бараковому приміщенні “Просвіти” художній колектив під керівництвом Ворончака блискучим концертом привітав Митрополита. У Відні Андрей Шептицький добився аудієнції в імператора Австрії Карла І і дозволу на повернення виселенців до України. Ось що пише К. Гриневичева про одну з героїнь — Параску Гоголь: “Ех так мене двине, Господи, додому! Всю роботу в своїм краю поїла б! Десь там нивка банує за мнов, пчілки ждуть по лісови… Коби до хати! Земля у нас медом змащена, що не загадаю, все дасть… — Погоріло, кажете? — Нехай що так! А я лихій годині навкірки ще тонших мітків напряду, овечок, ще веселіших викохаю!”
Галичанка — незнищенна оптимістка. Вона переконана в тому, що буде краще лише тому, що їй цього дуже хочеться. Слава таким галичанкам, які хотіли й перетворили свій край знову на квітучий сад!
Ще кілька слів про всесвітньо відомого скульптора Григорія Крука, який народився 30 жовтня 1911 р. в родині гончара в селі Братишів на Тлумаччині. Він погодився безкоштовно вирізьбити з 15тонної гранітної глиби композицію “Втікачі”. І ось 26 вересня 1964 року відбулося урочисте відкриття й освячення великого гранітного пам’ятника в Ґмінді. Автором мармурового хреста на могилі українського провідника Степана Бандери є також Григорій Крук. До слова, більшість його скульптурних композицій розповідають про долю покутського люду!
Невеликими штрихами хотів я передати зміст першої частини книжки Михайла Гачинського “Депортація на захід”. Не менш захопливо описує автор і “Депортацію на схід”.
Правдива, емоційна книжка, безперечно, зацікавить інших дослідників болючої історії нашого народу. Запрошую шанувальників історії нашого краю до прочитання цієї талановито написаної книги. Зичимо Михайлу Гачинському творчого довголіття й чекаємо нових краєзнавчих та історичних досліджень.
