Внутрішній та зовнішній світ мовного Ego сучасника

img_7986Напередодні Дня української писемності і мови назріла необхідність поміркувати над вимірами Ego (написання з великої літери пов’язане з інтерпретацією Ego як людської особистості), а тим паче Ego сучасника. Сьогодні, коли особливо важливим постає не тільки усвідомлення значущості мови в духовному поступі нації та держави, але і встановлення силового навантаження власного я в цьому, істотним є визначення доцентрових і відцентрових сил особистісного я.

Анатолій ЗАГНІТКО,
публіцист, м. Донецьк

Ego в його основних вимірах
Ego — так по-латинськи я в сенсі самодостатності та самовизначуваності. Ego означає та передає сукупно весь обсяг внутрішніх переживань та відчуттів.
Наш сучасник… Поняття містке й надзвичайно динамічне. Місткість пояснювана тим, що сучасник ніколи не постає однотипним — існують просто усталені моделі його розуміння, що аж ніяк не охоплюють усього розмаїття варіацій. Динамічність образу сучасника простежувана в тому, що кожна нова епоха окреслює відповідний його тип. І тут навіть кілька років є значущими, не кажучи вже про десятиліття. Якщо поєднати Ego та сучасника, то легко встановити, що його Ego — його внутрішній стан самості та осібності. Його ж мовне Ego виявляє ступінь самозаглиблення в мову та ступінь мовної самоідентифікації, вияв навантаження мови в самостановленні особистості. Самоідентифікації в сенсі сприйняття всього того мовного Коду, що містить пам’ять попередніх поколінь і відчуття себе самого в цьому мовному просторі не відчуженим, а органічним складником.

Сучасник вчора, сьогодні й завтра
Ще вчора стереотип сучасника витлумачувано як особистість, яка переймається тільки власними питаннями, а сьогодні сучасника розуміють як особистість із не зовсім сформованим національно-мовним чуттям. Особистість, для якої мова — тільки інструмент. Такій особистості легко можна нав’язати ті чи ті цінності. Подібне уявлення є далеким від правдивості та викінченості. В одному з творівроздумів учасниця ІІІ міжнародного мовнолітературного конкурсу Наталія Кирій (Донбаський державний педагогічний університет) досить переконливо резюмує: “Зараз часто дискутують з приводу того, яким шляхом повинна далі йти Україна, щоб стати успішною державою. Моя позиція така: ми маємо виховати молоде національно свідоме покоління. І це покоління повинне зрозуміти одну важливу істину: доля кожної окремої людини нерозривно пов’язана з долею Батьківщини, наші перемоги — це її злети, сходження на нові вершини, а наші невдачі — це тяжкий відбиток на вразливому серці ненькиУкраїни”. Авторська позиція цілком свідома та викінчена — вона пов’язана з рідним народом, державою та усвідомленою роллю сучасника сьогоднішнього. Розвій і розбудова духовної єдності Української Держави неможливі без посилення доцентрових сил національнодержавною мовою. Витворюючи ядро державного устрою, єдина державна мова проникає в усі складники управлінськозаконодавчих структур. Водночас кожний громадянин, кожний сучасник має право поряд із державною мовою володіти мовою/мовами національних меншин (регіональними мовами), що не заступають державну мову, а співіснують із нею, маючи функційне навантаження тільки в межах певної громади.
А вчорашній сучасник? Це і, власне, вчора (минуле десятиліття), це і минуле століття, і прадавність. Якщо брати минуле століття чи минулі століття, то вчорашній сучасник зробив усе можливе, аби зберегти національну своєрідність, однією з визначальних рис якої виступає мова, а сучасник із радянських просторів ішов на нечуваний спротив проти самої держави заради проголошення найвищої цінності — рідної мови. Сьогодні ніхто не сумнівається в тому, що мова береже пам’ять найдавніших періодів самобутності народу. Так, наприклад, нідерландські науковці встановили, що наші пращури почали розвивати мови орієнтовно 500 тисяч років тому, мешкаючи окремими групами. Мова кожної такої групи була у своїй іпостасі неповторною. І сьогодні кожна мова є неповторною не тільки у своєму звучанні, своїй глибинній історії розвитку, насиченні народу пам’яттю і створенням навколо нього аури, вихід з якої сигналізує поступове зникнення народу, а й у збереженні народу в цивілізаційному світопросторі.
Наш сучасник — дещо інший, аніж учорашній. Значна частина сучасників мають за основу свого становлення та існування фінансовоматеріальні зацікавлення як найвищий вимір життєдіяльності та самоствердження, що часто зумовлює формування пріоритетів внутрішнього облаштування держави. Такі зацікавлення завжди ґрунтуються не на загальнолюдській екзистенції з ядровим епіцентром Божого промислу, а на демонічному перезвуку металу (грошей). Тому відбувається видозміна силового поля мови в сучасника. І сьогодні важливим має поставати орієнтація життєвостверджувальних цінностей у руслі — думай не лише про себе, своє задоволення, а насамперед складай відповідальність про оцінку твоїх дій і вчинків іншими. Коли одна людина підпорядкована демонізму, її легко розпізнати, коли ж кількість таких носіїв починає становити більшість у народі — видозмінюється і весь народ. Тому такими важливими виступають міркування сьогоднішнього молодого покоління про непересічні цінності людськості в її цивілізаційному статусі. В одній із творчих робіт минулорічного конкурсу імені Тараса Шевченка наголошено:
“Нащо нас мати привела? На це питання мені відповісти буде трохи важче, бо моя мати померла, коли я була ще маленькою. Я не люблю засуджувати людей, вважаю, що просто не маю на це морального права, але право на власну думку маю, тому можу сказати: мені прикро не за те, що мої батько та матір померли, не виховавши мене, не за те, що я не знала материнської любові та батьківського тепла, ні.., а за те, що вони змарнували власні життя. Адже життя — це спроба, шанс. Шанс робити добро та допомагати слабким, шанс досягти чогось, довести насамперед собі, що ти — Людина! Що варта чогось, що спроможна виконати власні бажання та надихнути на виконання своїх бажань інших” Олена Огурцова (Донецький державний університет управління).
Напевне, в цьому й сенс завтрашнього сучасника, мовнодуховне опертя якого міститься в сьогоднішньому. І думки ці сформовані рідною мовою, вони і відтворюють мовне Ego сучасника — живи в єдності з самим собою та усвідомлюй необхідність збереження пам’яті про минуле.

Українська мова та Ego сучасника
Хто задумувався над тим, що на 22му році існування Української Держави такою необхідною буде щоденна копітка праця на утвердження та розширення силового навантаження українськодержавного слова як основиоснов збереження українськості, її знаковості в сучасному слов’янському просторі. І тут одним із провідних начал постає мотивація українськості. Свого часу Андре Мартіне констатував: “…мова перемагає своїх суперників не через якісь внутрішні якості, а тому, що її носії войовничіші, фанатичніші, культурніші, заповзятливіші” (Мартине А. Распространение языков и структурная лингвистика // Новое в лингвистике. — М.: Издво иностранной литры, 1972. — Вып. 6. — С. 81—82). Можливо, й справді українській мові не вистачає войовничості, наступальності, але водночас у цьому її сила. У неї не було ані войовничосилової підтримки, ані державнозаконодавчого забезпечення, навпаки — її забороняли, не пускали на поріг освіти і науки, висміювали та кепкували, а вона заяскравіла повноцінно і стильово, і жанрово, й енциклопедично, й інтелектуально. Завдяки тим сучасникам, перелік імен яких годі вмістити в короткому огляді.
У Михайла Кочергана є цікаві думки щодо суспільної мотивації знання певної мови: “У газетах не раз доводилося читати, а ще частіше чути у публічних виступах і в приватних бесідах, що людям потрібно розповідати про красу української мови, її милозвучність, і тоді вони заговорять нею. Спостерігаючи за млявим процесом переходу викладання на українську мову, я прийшов до висновку, що українізувати зрусифікованих українців на основі пропаганди краси української мови — безперспективна справа. Людина оволодіває іншою мовою не через те, що вона красива, а тому, що вона їй практично необхідна. Отже, тут на першому місці є мотивація” (Кочерган М. Про час, про себе і людей: спогади / Михайло Кочерган. — К.: ВЦ “Академія”, 2012. — С. 209—210).
Промовистим є твердження одного з Невідомих, хто відгукнувся на статтю Андрія Скуміна “Місію не виконано” (“Український тиждень”. — 2013. — № 31). Влучно і характерно прокоментовано напрями пристосуванства до влади в українському адміністративноуправлінському просторі, внаслідок чого розмивається підґрунтя національної ідентичності: “…таке угодовництво не залежить від області України: достатньо… прийти на богослужіння у неділю в Дрогобич у новозбудовану церкву Іллі, де колись і 100 віруючих не було, а зараз там уся місцева еліта з сім’ями. Складно сказати, скільки тут позірного, але якщо додати до цього перехід на спілкування в сім’ях цих нових православних на російську, роки Януковича і “регіонів” залишать важкий слід на справі утвердження європейської України” (“Український тиждень”. — 2013. — № 32). Вельми промовистий факт. А якщо додати до цього ще одну важливу думку, що постійно виникає, — у Західній Україні не вистачило тільки одного покоління для повтору ситуації в усій іншій Україні. Досить важливою і показовою постає часова стиснутість упровадження єдиного мовного простору в цілісній тодішній радянській імперії: якщо на приєднаних 1654 року землях для загального мовного утвердження необхідними були 263 роки російського імперіалізму та 74 роки радянського “добровільного” мовного єднаннянівелювання, то в Західній Україні — це тільки 52 (!) роки з мінусом чотирирічного періоду Другої світової війни. Вельми показовий факт пришвидшеного мовного уніфікування особистісного мовного Ego.
Мовний простір державного слова збережено, та, на превеликий жаль, цей простір постійно намагаються звузити, обмежити, витіснивши регіональними мовами (термін із нового закону України “Про засади державної мовної політики”). Регіональні мови співіснують з державною, але аж ніяк не заступають її.
Іван Дзюба надзвичайно колоритно зобразив втрату Атлантиди Української Донеччини… Вона постає зримоспоглядальною за вдумливого прочитання його останньої книги спогадів “Життя не окремо взятої людини”. Показово, що розмивання українського мовного пласту в Донеччині відбувалося поступово. Спочатку чітко виявлювані осередки української мовної стихії не зачіпали, даючи можливість їм саморозвиватись. Цілком свідомо покладалися на невблаганний щоденний вплив російськомовного донецького міста, сила якого зростала завдяки відкриттю численних копалень не лише у великих містах на кшталт Донецька, Макіївки, Горлівки, а й у Красноармійську, Димитровому, Шахтарську, Торезі та багатьох інших. На нововідкриті копальні приїжджав народ звідусіль, що уможливлювало активізацію тези про посилення російської мови, адже вона гарантувала рівноправне спілкування усіх. Водночас ніхто не вивчав (навіть уявити щось подібне важко) ані національний склад, ані мовнокультурні потреби. Усе вмотивовувалось щонайшвидшим освоєнням того чи того рудника. Тому українська мова свідомо витіснялася з більшості сфер промисловості, науки, управління тощо. Попри всі крутизни, українська мова в Донеччині живе. Щоправда, перебуває не в тому силовому навантаженні, в якому має бути, та й не настільки духовно навантажена в усьому просторі, який мав би бути для державної мови.
Певною мірою подібна ситуація відбиває сучасний стан суспільства з його домінаційним компонентом уречевлення та огрошовлення (=все має ціну), що в культурнодуховному та державнорозбудовному аспектах веде в нікуди. Тому промовистими є міркування Маргарити Книш (ДонНУ) щодо сценаріїв людського життя, один із яких учасниця конкурсу кваліфікує як золотий: “Сьогодні багато людей стоять у черзі за життям, де влада, гроші, популярність — головні пріоритети. Любов, чесність, доброта виступають другорядними, хоч і не завжди, але найчастіше. Не торкатимуся проблеми: гарні чи погані багатії. Не мені судити. Історія знає і тих, і інших. Після цих людей на життєвій сцені залишається багато речей для тих, хто виступатиме наступним”.
Зовсім іншим є сіренький шлях, коли люди “часто скаржаться на своє життя. А чого скаржитися? Дуже поширеною вже кілька років є фраза: “Не ми такі — життя таке”. Шановні, а хто ж винен, як не ми?! Хто створює наше майбутнє? Бог? Але релігія нам говорить, що не дається людині той хрест, який вона не зможе нести. Можливо, епоха ренесансу занадто на мене вплинула зі своєю ідеєю про всесилля людини. Погоджуюся, що наше життя в наших руках. “Сила волі змінює реальність”, — казав Стів Джобс. Зважаючи на досягнення цієї людини, вважаю, що їй вірити можна”. Справді, сила волі змінює реальність, змінює Ego. Невеликі зусилля: президент Таджикистану закликав громадян самоідентифікувати себе з попереднім періодом розвитку нації та зберегти тяглість традиції — відмовитись від суфікса ов у прізвищах: не Рахмонов, а Рахмон. Такій традиції він надав сили президентського указу.
Ще один сценарій розвитку людини, на думку Маргарити Книш, — сонячний, за яким люди мають “любити життя! Бути відкритим світові, людям, собі! Розвиватися, досягати поставленої мети! А ви запитаєте: “А яку мету? Якось ви все дуже абстрактно описали!” Точно відповісти я не зможу. А хто зможе? Усі люди різні, і бажання вони мають різні. Як можна для такої кількості особистостей винайти єдину формулу життя?
Відпустіть себе, і відповідь прийде сама. Доки ми обмежуємо свій розум, уяву словами “неможливо”, “нереально”, не напишемо потрібного сценарію. Бути самим собою, робити те, що каже серце, і з чим погоджується розум — означає жити. Усе інше — існування”. Справді, що може бути природнішим, ніж віднайти себе в духовномовному просторі свого народу, своєї нації. Часто творча особистість переосмислює себе як органічну частину усіх духовних надбань попередників, пропускає через власне творче Я пам’ять поколінь і приходить до джерел українськості як визначальних. Підтвердженням цього постає творче кредо талановитого прозаїка, драматурга Анатолія Наумова. Нещодавно видана книга чудових українських комедій засвідчила оригінальність творчого почерку цього майстра. У телефонній розмові з автором цих рядків він наголосив: “Не забувайте про ще одну категорію творчих особистостей: тих, хто перейшов з російськомовного простору в українськомовний. І не думає повертатись назад”.

Ego у мові та мова в Ego
Можна, безперечно, зводити сутність мови, її навантаження до комунікативності, до коду (системи знаків). Та в цьому разі поза осмисленням залишається один із наріжних каменів людської цивілізації, її поступу — трансформація духовності, усіх її пластів з одного покоління в інше. Мова й справді Код, але Код із великої літери, що уособлює в собі, уміщує все розмаїття, багатошаровість пам’яті з усім набутком пізнаного та усвідомленого. Власне, кожна людська особистість ословлює та омовлює пізнане. Вона активною постає в цих процесах і дійствах. Пізнати велич духу народу допомагають відбиті у пам’ятках за допомогою слова ті чи ті події.
Здебільшого ніхто з пересічних громадян не замислюється над мовою, її статусним навантаженням у його долі. Останнє приходить тоді, коли мовне оточення зникає через певні життєві обставини. Так, за твердженням Сальваторе Дель Ґаудіо, в сучасній Італії протягом останніх десяти років українська діаспора “організувала школи, дитячі садочки, асоціації для підтримки та розвитку української мови. Такі ініціативи особливо є корисними для другого покоління українців, які не завжди мають умови й можливості вивчати з дитинства українську культуру і чути рідну мову. У таких школах зазвичай українські вчителі працюють на громадських засадах” (Дель Ґаудіо Сальваторе. Мова українських мігрантів в Італії: соціальні та лінгвістичні характеристики. — К., 2012. — С. 11). Показово, що навіть за кордоном, зокрема в Італії, українці послуговуються рідною мовою, коли спілкуються між собою, російську ж мову вони використовують у спілкуванні з російськомовними українцями та росіянами, в усіх інших випадках — застосовують тільки державну мову країни, де перебувають (Дель Ґаудіо Сальваторе).
Отже, мовне Ego українця є активним, але активноособистісним, виявлюваним максимально тільки за екстремальних умов втрати власної національномовної ідентичності. Водночас мовне Ego українця виступає толерантним, у ньому відсутнє агресивнонаступальне начало. Попри чітко виявлювану на всіх рівнях толерантність наявне прагнення зберегти свою мовну ідентичність у всіх сферах суспільного життя — законодавчодержавному, управлінськоадміністративному, обороннопромисловому, науковоосвітянському та інших. Недостатнім виступає принцип згуртованості в обстоюванні власного права на розширення вияву і простору мовного Ego, внаслідок чого цілі шари державноінформаційного тла звужують самоусвідомлення та національну настроєвість українця (можна говорити про більшість громадян Української Держави): FMрадіоканали, телеканали з очевидним домінуванням не національного продукту (навіть не українськомовного, а чужого виробництва з яскравим втіленням чужих цінностей). Донеччина є своєрідним мовним краєм, зберегти у якому мовну поліфонію — це навіть не право, а обов’язок не тільки управлінськовладних структур, а кожного мешканця краю. Національномовне облаштування та розбудова України загалом, а Донеччини зокрема, не можуть і не повинні вирішуватись мітингово, а продуманими заходами гармонізації розширення сфери функціонування української як державної мови та мов регіональних. Українська мова заявила себе на всьому просторі Української Держави як об’єднувальновизначальна сила, тому завдання сьогодні не лише зберегти, а й посилити цей статус. Українська писемність і мова вмонтовані в історичні шари українського народу, його самоутвердження та самовизначення. Вони становлять підвалини української Державності та української національної ідеї.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment