З краси і любові

Ніні Шмуріковій (Гаврилюк) — активній просвітянці, заступнику голови Хмельницького обласного об’єднання “Просвіти”, 4 листопада виповнилося 60. Редакція “Слова Просвіти” щиро вітає нашу колегу, письменницю з ювілеєм, бажає здоров’я, творчого натхнення, довгих років життя та подає добірку віршів авторки.

***
Крутіші стежини, і терни гостріші,
І глибші думки, і правдивіші вірші,
І дивляться в душу питальніше зорі,
І їм холодніше у їхнім просторі…

І осінню якось відчутніше вколе
В дворі клененя, незахищене, голе…
Зате вже і весни, як райські пенати,
Де серцю судилось прекрасне пізнати.

Як повінню, цвітом затопить минуле —
Даремне, смутне, нездійсненне, нечуле…
Мов з білого аркуша день розпочнеться,
І зримо поближчає віра до серця.

Дорога до храму
І вигасне печаль. І ріки стануть чисті.
І древнє джерело, як пташка, забринить.
Ти тільки доклади зусиль, снаги і хисту —
Невідворотна та пресвітлосиня мить.

А невагомість рік — навзаєм із душею.
Минулі сто зітхань пощезли, наче дим.
Так дивно відчувать все сутністю своєю
І почуватись знов, як вітер, молодим.

Смугастяться щораз то радість,
то тривоги,
Крізь них снуєм свої стежини і путі.
Та є єдиний шлях — до храму і до Бога,
І є ще почуття незайманосвяті.
І знаю я тепер: на те є Божа Воля,
Коли крізь терни йти, коли проблисне                     вись…
І тягнеться уверх сліпа стеблинадоля,
Щоб задумом святим здійснитися колись.

***
Сумує синь… Фіалкове мовчання.
Розтанула вечірня пастораль.
Ти не сказав ні слова на прощання,
Та не твоя це, а моя печаль…

Вербову ніжність висріблили ночі,
Стрілою —  річка у мінливу даль.
Сховала тьма за даллю твої очі,
Та не твоя це, а моя печаль…

Нас розвели завидники нарізно,
А ти не зрозумів того, на жаль…
Все вічним сумом пойняте наскрізно,
Та не твоя це, а моя печаль…

Батько
Іде, мов летить, мій батько,
Розмахує в такт руками —
До нас поспішає, до мами,
Аж сонях всміхнувся скрадьки.

І стільки від батька сонця —
Очей не відводить сонях,
Якого він звав очеяшником!
(Було те до нас, колись…)
Велосипед з багажником
Вичікує — блись та блись.

Як тільки батько підкріпиться,
Роздасть, що купивприніс,
То знов спалахне, засвітиться,
Погляне у бік коліс.
— Велосипедом скочу! –
Скаже усім. І ось
Мчить у свою Безимівку
Серед полівколось.
Там його рід над річкою,
Бо мама — не з того села.
Повернеться понад нічкою
І знов привезе тепла.

Не був королемправителем,
Хоч хист і енергію мав, —
Улюбленим був учителем
І все не ходив — літав!

І діток любив, і бджілок.
Залишив весні земній
Із пасікою причілок
І образ летючий свій!..

Забутий сад
Забутий сад… Немає тут нікого…
Забутий дім… І тінями тривога
Руйнує буйноти розкішний рай.
Дівчатковишня горнеться до стежки,
Немодні виставляючи сережки,
Сама себе розраджує: чекай!..

Та хто й коли провідає сирітство,
Підправить хвіртки немічне каліцтво,
Нахабних полякає будяків,
Які готують лави для полків?..

Було, сюди ходила баба Настя,
Бо і вона на світі одинока.
Підкову, що кріпилася на щастя,
Зняла, щоб не впадала в серце й око…

Давно не йде. Хоча й бувала рідко…
Та, видно, в інший рай пішла сусідка…

***
Ідуть плічопліч два числа —
Дев’яте березня й десяте.
На них печать добра і зла —
І кожне святістю пройняте…

Ці два числа — як Божий дар
І як печаль невідворотня.
В обіймах їх відбувсь Кобзар —
Так воля справдилась Господня!..

Зійшов на праведні круги
Крізь прірву мук душі і тіла…
Терпіння має береги?..
Їх стерти владникам кортіло.

Бо для ПРОЗРІННЯ дався нам.
Бо ДУХ ВКРАЇНСЬКИЙ возвеличив.
А виклик кинувши панам,
За кращу долю досі кличе!..

Коли окрадений народ
Безмовно терпить гніт, наругу,
Забувши щастя свого код,
І в безвість знов іде по кругу,

Могутній березню, гряди!
Верни Шевченка дужу силу!
Прозри незрячих, поведи
Порятувати землю милу.

Щоб нам єднатись і єднать,
Щоб нам посправжньому любити,
Щоб Божа ласка й благодать
Не спромоглись нас полишити!..

Хай сяє рідна мова
Щаслива я, що мовою батьків
І прадідів сьогодні розмовляю,
Що, витекши із далечі віків,
Чарує мова сяйвом водограю.

Вона шукала прихистку завжди
У наших українських щирих душах,
Від зайд пощади, відала, не жди,
Бо в хаті власній з радістю задушать.

Високий дух несе вона в собі,
На те для нас велика ласка Божа.
Хоч хилить часом голову в журбі,
Я вірю, що вона непереможна!

Прибій розіб’є скелі кам’яні,
Здолає мова чорні перешкоди,
Бо в серцевині мови — світлі дні
Любові, Волі, Єдності і Згоди.

Вирує мови море золоте,
Словечко рідне тулиться до слова.
Нехай у душах множиться святе
І хай там вічно сяє рідна мова!

м. Хмельницький

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment