Легенда про ерцгерцога в українській вишиванці

5768
Таким у київському НКВС зафіксували
Василя Вишиваного перед смертю

Михайло КАМЕНЮК

На календарі 7 листопада. День петроградського більшовицького перевороту. Хоч би як ми ставилися до цієї події-дати, заперечити не можна одного: заколот у Петрограді фатально позначився і на українській історії ХХ століття, на перебігові й самій долі української революції, на подальшому формуванні самосвідомості та несвідомості українців.
Нещодавно мені довелося брати участь у роботі круглого столу керівників творчих спілок України. Від колеги зі Спілки кінематографістів почув нарікання: молоді кінорежисери зовсім не знають української книги, не цікавляться й історією, а відтак не знають, що та як знімати в кіно, чим рятувати наше кіномистецтво на світовій сцені. “Світовій” — це масштабно сказано, тут би на власному кіноринкові хоч яке собі місце здобути, повернути прихильну увагу рідномовного глядача.
Слухав я свого співрозмовника і пригадав історію-долю Василя Вишиваного. Та це ж не просто доля, а готовісінький сценарій багатосерійовика хоч для самого Голлівуду. Доля громадянина людства, австрійського походження, цісарської крові, який ішов до України, як до землі обітованої, наосліп, через невимовно тяжку всю першу половину минулого століття. Ішов через фронти двох світових воєн, братовбивчу громадянську війну, підпілля, криваві застінки НКВС. Там такий сценарій закрутило життя, що жоден письменник не придумає!
Чому і як ерцгерцог Вільгельм Габсбург, третій син імператорського і королівського флоту Австро-Угорщини Карла-Стефана Габсбурга, брата імператора Франца Йосипа, та доньки герцога Тосканського Марії-Терези, став палким українським патріотом Василем Вишиваним? Зробімо конспект можливого кіносценарію.
При цісарському австрійському дворі підлеглих карпатських українців презирливо вважали тубільним бидлом, між іншим, думку про це вміло сіяли польські шляхтичі, яких завжди не бракувало при усіх королівських чи імператорських столах Європи, не виключаючи і великоросійського, царського. Важко пояснити, чому юний ерцгерцог Вільгельм, племінник австрійського цісаря, якогось дня сам-один дременув у гори на полонину і — який жах! — волочився там кілька тижнів. Утікач повернувся до імператорських покоїв, уміючи розмовляти українською, знаючи українські звичаї, приказки та пісні, а головне, повернувся залюбленим у прекрасну душу народу з верховин. “Омужичення” ерцгерцога викликало справжнісінький шок у родині. Та це був лише перший подібний нешляхетний крок Вільгельма Габсбурга, який згодом став справжнісінькою “білою вороною”, нещастям цісарської сім’ї. А про його завзяте українолюбство всюди шепталися як про якусь злощасну хворобливу напасть.
А між тим під час Першої світової війни (на тій війні українці воювали по обидва боки: 3 мільйони в складі російського війська, 250 тисяч — в австрійських частинах) офіцеру Вільгельму Габсбургу дозволили 1915 року вербувати з українців на російсько-австрійському фронті окрему сотню в 13 піхотному полку. Отоді один із його підлеглих, тернополянин родом, привіз своєму командирові, що був улюбленцем усіх солдатів, розкішну вишиванку. І з тих пір під мундиром ерцгерцога завжди можна було угледіти барвисто вишитий комір сорочки. З нею він не розлучався ніде. Від неї ж і отримав своє легендарне ім’я: Василь Вишиваний. Точніше, з доброї власної волі був висвячений під цим ім’ям не менш легендарним, ніж сам, митрополитом Андреєм Шептицьким.
За версією мого доброго знайомого, київського історика Володимира Улянича, в антиросійському блоці Першої світової побутувала думка утворити після перемоги над росіянами Закарпатсько-галицьке королівство. І на роль короля, звісно, мітили його, Вільгельма Габсбурга. Може, так би й сталося, якби випала інша історична карта, якби не 7 листопада…
Але з української стежки Василь Вишиваний уже не звертав. За правління гетьмана Скоропадського, 1918 року, як командир Українських Січових Стрільців, Вільгельм Габсбург з їх регулярними частинами здійнює великий безкровний вояж степами південної України, швидше за все, як експерт, вивчаючи бойову спроможність численних українських повстанських армій: від махновських полків до загонів меншовартіснішої сили, веде переговори з їхніми лідерами.
Стрільці дають концерти по селах і містечках України, палаючої в горнилі безпощадної громадянської війни, а їхній командир дедалі більше подобається місцевим отаманам. Одного разу їхні представники навіть пропонують Вишиваному, опираючись на їхню підтримку, проголосити себе гетьманом всія України всупереч непопулярному Скоропадському. Але згоди на це не отримують. Василь Вишиваний так до кінця й не зрозумів, що завадило загалом величезній українській повстанській силі сконсолідуватися і поміж собою, і згодом із військом УНР, аби добитися жаданої національної свободи.
Згодом Вільгельм Габсбург, повернувшись в рідні європейські пенати, стане палким пропагандистом українства. Навіть поетом українським стане, написавши і видавши 1921 року збірку “Минають дні”, яка мала близько 20 віршів на 20 сторінках. Це елегійні спомини про своє першовідкриття України:
Покинув я село, дівчата,
Пішов до рідних верховин.
Зі мною вівці і ягнята
І воля полонин.
Мислення “по-українськи” дедалі більше віддаляло Вільгельма Габсбурга від “чистопородних” родичів. І вже зовсім наклало на нього гнівне родинне табу його одруження з колишньою повією у Парижі.
Перед Другою світовою війною до Вишиваного тягнуться лідери націоналістичних угруповань українців, яким для розбудови своїх організацій і нових повстанських загонів потрібні гроші. Мельниківці, бандерівці мали підпільні зустрічі з ним. Багатьом Вільгельм Габсбург писав рекомендаційні листи до знайомих можновладців у Англії, інших європейських країнах.
Прийшовши до влади, й гітлерівці всіляко домагалися від Василя Вишиваного згоди якщо не відверто допомагати їм у поході на Схід, то бути бодай консультантом. Живучи у Відні, в скромній найманій квартирі, ерцгерцог рішуче відмовив німецьким націонал-соціалістам. А сам симпатизував антифашистському підпіллю, допомагав коштами, продуктами, зробив свою квартиру для них явочною.
Після розгрому Гітлера віденська квартира, в якій проживав Василь Вишиваний, опинилась у секторі міста, підконтрольному американським військам. Одначе це не завадило оперативникам СМЕРШу таємно вивезти звідти колишнього командира Українських Січових Стрільців і відправити його на допити до Києва, до тих, КОМУ СЛІД. Тут і завершується остання серія нездійсненого поки що кіносеріалу про “короля України”. Важко хворіючи на туберкульоз, без жодної медичної допомоги, він згас тихо, немов свіча, в застінках НКВС 18 серпня 1948 року. Де його могила — невідомо.
Десь лежать в архівах стоси документів, зібраних слідчими, протоколи допитів. Це безцінний матеріал, як безцінна й детальна оповідь (у кіно, у дослідженні, у романі) про людину, яка сама у собі народила Україну всупереч родовому табу на саме це слово.
Цікаве зізнання про це самого Вільгельма Габсбурга, датоване 1921 роком: “…я не похвалюю всієї політики, яку супроти українського народу вела моя родина з постійною кривдою для того ж народу протягом століть. Мій батько піддався впливам поляків, роль яких не належить до благородної ані у відношенні до народів, які шукають свободи, ані у відношенні до тих, яким вони вічно на колінах присягали вірність”. Вражаюче! У роки Другої світової війни майже дослівно це повторить Уїнстон Черчіль…
Шкода, Василь Вишиваний поки що зостається за кадром нашого українського кіно, хоч бери й сам сідай за сценарій. А скільки таких людей, таких імен чекають на увагу митців! Чекає новий час, який, може, настане?

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment