Масовий терор як засіб державного управління

Нова книжка “Масовий терор як засіб державного управління в СРСР 1917—1941, т. 2” відомого вченого, доктора історичних наук Сергія БІЛОКОНЯ продовжує його дослідження історії большевицького терору. Її провідна тема — втрати культурної спадщини під час акцій большевизму проти самостійної України (1917—1921 рр.) і згодом у період Розстріляного відродження. Перший том одержав схвалення наукової громадськості, його відзначили Національною премією України ім. Т. Шевченка. Тоді йшлося про механізм терору, що застосовувався до людей. У другому томі йдеться про нищення і грабунок матеріальних цінностей, насамперед про грабунок їхнього головного еквівалента — золота. Про зміст книжки, яка вийшла у дрогобицькому видавництві “Коло”, розмовляємо з автором.

— Ваша нова книжка велика за обсягом — 1066 сторінок. Якщо коротко — який її головний зміст і головні висновки?
— Втрати культурної спадщини України у міжвоєнні роки ХХ ст. — вияв боротьби проти Української народної республіки/Української держави, яку провадила проти її людності та державності большевицька Росія в 1917—1921 роках, а також у період Розстріляного відродження. Я відштовхувався від організаційних форм науки й культури (Українська державна академія мистецтв, Київський археологічний інститут та Українська академія наук), створених у часи Центральної Ради та гетьманату. Большевики опанували всі ці інституції відповідно до своїх загальних проектів. Від гасла світової революції вони перейшли до ідеї побудови соціалізму в одній окремо взятій країні. При цьому завжди переслідували ту саму мету — формування майбутніх будівників комунізму та ліквідацію тієї частини населення, що до цього не надавалася.
Моя книжка, як і перший її том, — це джерелознавче дослідження. Але раз за разом на перший план виступав історіографічний аспект. Наприклад, опанування гуманітарних наук, державний терор і тероризм розглядаються у такій послідовності — видання самостійної України (1918—1921), видання, що з’явились за кордоном СРСР у міжвоєнні роки та за часів німецької окупації, далі совєтські видання (1918—1945), повоєнні закордонні видання (1945—1991) тощо. Окремо представлено історіографію мистецтвознавства з найдавніших часів до 1991 р.
Історія розвитку української гуманітарної науки в період большевиків неминуче розпочинається з історіографічного екскурсу у сферу державного терору й тероризму. Історичне пізнання дається через джерела, що бувають трьох типів — рукописні, друковані й аудіовізуальні, їм відповідають три типи сховищ: архіви, бібліотеки й музеї. Большевики послідовно опанували їх усі. Першим підпало під їхній контроль Центральне архівне управління (діяло під різними назвами) 1920 року після смерті першого голови В. Модзалевського. 1938 року совєтська архівна система з відання ЦВК СРСР безпосередньо перейшла у відання НКВД.
— У якій ситуації опинилася культурна спадщина?
— Матеріальна культурна спадщина — це сукупність нерухомих (передусім пам’ятки архітектури) і рухомих (передусім архівні, музейні експонати й книжки) пам’яток культури. Їхні втрати вивчаються через факти нищення пам’яток, їхнього псування й переміщення.
Антропоцентричний метод дослідження підказував провадити паралелі соціальних явищ: голод 1921—1922 років — і вилучення церковних цінностей, Голодомор 1932—1933 років — і діяльність “Торгсин’ів” тощо. Наслідком цих зіставлень стало висвітлення проблеми “Большевизм і українська культурна спадщина” паралельної до всієї історії УСРР/УРСР.
Довоєнний період поділено на дві частини: “Ленінський червоний терор” і “Сталінський терор”. Руйнування пам’яток культури простудійовано на прикладі пам’яток Золотоверхого Києва, грабування музеїв органами Госторгу, бібліотек — органами “Международной книги”, нищення архівів. На матеріалах окремих архівнослідчих справ простежено процес фізичної ліквідації музейників.
— Коли відбувся перехід від старих, органічних форм культури, до нових?
— У 1920х роках, коли ще діяла постсамостійницька інерція, на чолі музейних сховищ стояли: Київський національний музей (давніше — міський, потім — Всеукраїнський ім. Шевченка) — академік УАН Микола Біляшівський, Катеринославський — теж зрештою обраний на академіка УАН Дмитро Яворницький, київський ім. Ханенків — Микола Макаренко, Херсонський — Віктор Гошкевич, Одеський — Сергій Дложевський, Полтавський — Михайло Рудинський. Цю мережу зруйнували 1925 року, відтак музей за музеєм — переглянуто перебіг арештів українських музейників.
— А що відбулося з книжками?
— Окремий розділ праці складає вивчення шкоди, заподіяної книжковій культурі, — розглянуто історію видань, заборонених на стадії верстки або наклади яких знищили. Серед них основоположні для культури видання: журнал “Наше минуле” (1919), “Повне зібрання творів Тараса Шевченка, т. 3, 4, 8” (1927—1932), “Українські народні думи, т. 1—2” К. Грушевської (1927—1931), “Нарбутівський збірник” (1933), “Біографічний словник діячів українського народу й української землі” (1933—1934), “Українська радянська енциклопедія” (1934), праці В. Антоновича, М. Грушевського тощо. Здебільшого це видавничі проекти Української академії наук.
— Вивчати невидані книжки, мабуть, непросто, тим більше, що й архіви були заборонені?
— Дослідників не може не цікавити, що говорила пам’ять землі, коли були закриті архіви, тож за матеріалами Биківні й Вінниці простудійовано кардинальні проблеми некрополезнавства.
— За умов закритості архівів хто міг розпочати історичні дослідження? Невже начальство?
— У ролі істориків, що вперше в історіографії одержали доступ до слідчих справ, виступили Володимир Затонський (“Національнокультурне будівництво і боротьба проти націоналізму”, 1934), дружина Постишева Тетяна Постоловська (“Особливості класової боротьби на Україні в період між XVI і XVIІ партз’їздами, розгром контрреволюційних організацій і роль органів юстиції в розгромі”, 1934), Ємельян Ярославський (“Від опозиції до контрреволюції”, 1935). На численних витягах із протоколів допитів не відбились ані зовнішня, ані внутрішня критика джерел, вони лише ілюструють точку зору партії. У період, коли доступ істориків до архівів був закритий, історичне пізнання було ускладнене і вкрай загальмоване, оскільки могло йти лише через дослідження некрополів (Биківня й Вінниця).
— Коли історики дісталися до втрат культурної спадщини, що вони встановили?
— За експертною оцінкою видатного вченого — історика мистецтва Федора Ернста, найкращі зразки бароко в Києві — величезні муровані церкви, споруджені коштами гетьмана Мазепи: військовий Микільський собор на Печерську і головна церква Братського монастиря на Подолі. Їх збудував у 1690х рр. російський майстер Осип Старцев за вказівками гетьмана. Обидва храми були зруйновані. Вплив діяльності гетьмана Мазепи на мистецьку культуру Наддніпрянщини кінця XVII—поч. XVIIІ ст. відзначили й мистецтвознавці Микола Голубець і Дмитро Антонович.
Нищення нерухомих пам’яток культури, передусім архітектурних, завжди викликало посилений інтерес дослідників. 1992 року А. Анісімов склав мартиролог втрачених у Києві культових церковних споруд, серед них церков, побудованих у часи Київської Русі. Тут 150 позицій.
— Що можна сказати про наші скарбницімузеї у період до 1917 року?
— Напередодні Першої світової війни пам’ятки історії та культури складали в Києві доволі розгалужену мережу. До відкритих, публічних сховищ, де зберігалися рухомі пам’ятки, належали передусім музеї — міський (згодом Національний, пізніше Всеукраїнський історичний ім. Т. Шевченка), Церковноархеологічний при Київській духовній академії, університетські (красних мистецтв, старожитностей і нумізматичний кабінет), Педагогічний ім. цісаревича Алексея, Військовоісторичний, а також товарознавства при Комерційному інституті. Серед сховищ закритих, крім ризниць, вирізнялися також Арсенал, банки (київська контора Державного банку, київське відділення державного дворянського земельного банку, київське відділення Селянського поземельного банку, відділення Комерційного банку у Варшаві тощо), ломбарди (київський міський, київський приватний і київське відділення петроградського столичного), а також приватні збірки — Богдана і Варвари Ханенків, членів родини Терещенків, Турвонта Кибальчича, Оскара Ганзена та ін. Усі вони за большевиків зазнали більших чи менших втрат. У Всеукраїнському музейному містечку було ліквідовано Музей діячів, Музей України тощо. Паралельно з ліквідацією сховищ ув’язнили, а часом і розстріляли багато вчених — працівників архівів, музеїв, бібліотек.
— Очевидно, процес ішов поступово?
— Загальновідомо, що однією з перших акцій нової влади було оволодіння банківськими сейфами. Це відбувалось не тільки в Петрограді, де в большевиків могли виникнути тимчасові фінансові труднощі й бракувало готівки. Їм до рук впало майже все, що було в імперії. Сейфами, що були приватною власністю громадян, вони намагались заволодіти по всіх містах. Докотившись на початку 1918 року до Одеси, муравйовці надрукували наказ свого “наркома фінансів” Л. Рузера: “Володарі сейфів указаних нижче №№ів повинні з’явитися з ключами о 10й ранку в нижче наведені терміни. […] Сейфи тих, хто не з’явився й не прислав пояснень, будуть зламані, і їхній вміст конфісковано” (Ревизия сейфов // Известия Одесского совета рабочих депутатов. 1918. 3 марта / 18 февраля. № 257. С. 4.)
— Історики називали ці події ленінським періодом нашої історії. Варто почати з нього.
— Уже акції Муравйова (1918) були спрямовані і проти нерухомих пам’яток, і проти рухомих. Федір Ернст склав акти, у які саме київські храми влучили їхні набої й скільки їх було. На підставі цих актів він написав окрему студію, надруковану в журналі “Куранты” й окремим виданням, що мала широкий резонанс.
Голова армійського комітету 1ї революційної армії С. Мойсеєв, що знав Муравйова зблизька, згадував київську епопею: “Коли на місце розстрілів приїхав Муравйов і побачив, що його оточує натовп озвірілих червоногвардійців з награбованим майном, то він нічого не сказав про те, щоб не грабували, а навпаки, почав закликати розстрілювати далі, мотивуючи тим, що нині головне бути безпощадним”. Ленін називав їх “доблесними героями звільнення Києва” (Ленин В. И. Полное собрание сочинений. Т. 50. М., 1965. С. 365).
Доктор В. Марк, що служив лікарем у червоній армії й виїхав за кордон за кілька літ, наприкінці 1921 року, описав свою зустріч на Курському вокзалі в Москві з ад’ютантом М. Муравйова (1918): “Усі пальці ад’ютанта були у дорогоцінних брильянтових перснях, з верхньої кишені тужурки звисав дорогий, важкий золотий ланцюжок і з кишені рейтуз виглядало запхане туди намисто зі справжніх перлин. Коли я зацікавився цим і запитав “ад’ютанта”, звідки в нього всі ці речі, він цілком серйозно пояснив, що всі ці дорогоцінності привіз із Києва, де “вони детально оглянули буржуазію та її магазини”. Згодом грабунки пробували упорядкувати. У 1918—1919 роках офіційна біографія Станіслава Реденса містила такий епізод: “Учасник боїв з гайдамаками, відряджений ЦК КП(б)У із цінностями до Москви” (Шаповал Юрій, Пристайко Володимир, Золотарьов Вадим. ЧКҐПУНКВД в Україні: Особи, факти, документи. К.: Абрис, 1997. С. 538). Що це були за цінності й де конкретно Реденс їх узяв, його біографи чомусь не повідомили. Як відомо, Реденс і Сталін були одружені з сестрами. 1919 року в Києві заснували “Комісію з приймання — відправки коштовностей, віднятих у буржуазії” (голова Аркадій Асков, 1897—1937).
— Але ж і в найтяжчі часи існували охоронці пам’яток. Як їм велося?
— Пам’яткоохоронці 1920х років виступали з ініціативами, що випереджали руйнівні дії влади. У лютому 1918го, себто відразу після муравйовщини, архімандрит і намісник КиєвоПечерської лаври             о. Климентій Жеретієнко ініціював створення в Лаврі спеціального Церковноархеологічного музею. Поруч зі священиками діяли пам’яткоохоронці, які вирішили обороняти КиєвоПечерську лавру своїми специфічними засобами. До новоствореного Музею культів і побуту було перенесено з Подолу найкоштовніші речі Церковноархеологічного музею при КДА. Почали конструювати структури спеціального заповідника — Всеукраїнського Музейного містечка, — зокрема й антирелігійні. Духовний собор Лаври доручив детальну розробку проекту Лаврській господарчобудівельній комісії за участю послушника економічного відомства інженератехнолога В’ячеслава Іванова, а також запросив до складу комісії відомого вченого, професора Київської духовної академії протоієрея Ф. І. Титова. Від держави справу її організації узяв на себе Департамент охорони пам’яток старовини і мистецтва Міністерства освіти УНР. Звертаючись до Духовного собору Департамент просив допустити свого уповноваженого Г. Ф. Красицького з помічниками до всіх монастирських ризниць, скарбниць і схованок на території монастиря з метою реєстрації, описування і фотографування пам’яток старовини й мистецтва.
— З іншого боку барикад стояла влада зі своїми силовими структурами, очевидно, вона теж розробила мережу своїх організацій?
— Як встановила дослідниця виробів із металу (дзвони, ювелірні вироби) Жанна Арустамян, мародерська кампанія систематичного розпродажу речей художнього й історичного значення розпочалась в УСРР з 1921 року, тобто відразу після закінчення воєнних дій. 29 вересня того року Українська економічна рада ухвалила, щоб усі господарські організації передавали уповноваженому Державної імпортноекспортної торговельної контори (Держторгу) т. зв. надлишкові запаси музейних коштовностей. Структуру “Внешторга” було організовано через мережу осередків — в Одесі, Києві та інших містах. 1925 року по СРСР у штаті Ґосторґу працювало 10 938 осіб.
Київський осередок “Внешторга” відразу почав проводити різко агресивну політику. 7/20 грудня 1921 року ГоловаПрезидент ВУАН акад. Микола Василенко записав у щоденнику: “Надійшло розпорядження про вилучення надлишків з музеїв для “Внешторга” (зовнішньої торгівлі). Отже, будуть розпродавати художні цінності за кордон. Бідна, бідна країна”. У протоколі № 8 музейного комітету Музею ВУАН від 17 грудня 1921 року знаходимо такий запис: “Заслухано доклад директора Музею М. О. Макаренка про утворення Вн(е)шторгом Комісії для продажу деяких речей (“зайвих”) музеїв. Постановлено: доручити проф. М. О. Макаренку слідкувати за розвитком і діяльністю цієї Комісії і докласти Комітету, коли це буде потрібно”.
Крамниця Укрвнешторга (Київ, Хрещатик, 30, ріг Хрещатика й Прорізної) публікувала у пресі оголошення про те, що купувала килими, хутра, картини, бронзу, порцеляну, кришталь, фаянс, мережива, тюль, кустарномистецькі вироби, вироби зі срібла й золота: “Купуються лише речі, що мають худож[ню] чи особливо високу цінність” (Искусство. К., 1922. 22—28 апреля. № 4. С. 4).
— Були, мабуть, і потужніші структури?
— Заходи влади, призначені для грабунку матеріальних цінностей, організовані порядком ідеологічної кампанії, мали характерне прикриття, забезпечене довголітньою пропагандою. Це була боротьба проти Церкви, необхідністю такої боротьби дурили нещасних людей. Цікаво, що лист Леніна до Молотова й членів Політбюро РКП від 10 лютого 1922 року не містить жодного натяку на необхідність підтримати голодних людей за рахунок церковних цінностей. Провідна його тема — погром “рабовласників, реакційного духівництва”. Головний клопіт вождя — використати момент, коли можна розраховувати на цілковиту перемогу над супротивником. Зіставлення текстів показало, що ідея ленінського листа походить із Н. Макіявеллі (Макиавелли Николай. Государь / Пер. с ит. под ред. Н. Курочкина. СПб., 1869. С. 40).
— Чи протестували українські гуманітарії?
— Академіки Агатангел Кримський, Сергій Єфремов і Федір Шміт, музейники Микола Макаренко, Данило Щербаківський, Федір Ернст та інші 26 квітня 1922 року звернулись до Раднаркому УСРР із протестом проти вилучень із музеїв: “Твір мистецтва, загинувши, не може бути відновлений. Зрозуміло, що хрест Богдана Хмельницького, вилучений із Музею Культу й Побуту КиєвоПечерської Лаври, або подарунок Мазепи — царські ворота, вилучені з Чернігівського собору — не зможуть бути зроблені заново. Зрозуміло, що візантійський браслет, узятий із Чернігівського музею, у тисячу разів дорожчий за те срібло, з якого він зроблений. Сплавити у злитки чи продати ці речі за кордон було б тяжким злочином перед народом, який темною плямою ляже на імена діячів, які допустили подібний факт”. Автори цього звернення одержали відповіді кожен персонально. Федір Шміт, Микола Макаренко і Федір Ернст були розстріляні. Агатангел Кримський і Сергій Єфремов померли в ув’язненні. Данило Щербаківський наклав на себе руки.
— Чи існують якісь документи про це — з того, іншого боку?
— Рішенням Оргбюро ЦК КПУ № 34 від 15 квітня 1921 чекіст Михаїл Серафімов був призначений завідувати національним відділом НКВД УСРР. Саме він керував брутальним вилученням коштовностей у КиєвоПечерській лаврі. 23 березня 1922 року він писав на бланку НКВД голові Київського губвиконкому А. Іванову: “Дорогий Андрію Васильовичу[!]. Мої справи наближаються до блискучого завершення[,] — як я й думав, ніщо з цінностей не вивезене[,] — у грубих цифрах цінності досягають 900 млн рублів золотом. Завтра за угодою з митрополитами обох церков проводжу разом з Михайликом офіційне вилучення, по закінченню його усе погружу в банківський вагон і перевезу до Харкова. Загалом уся робота коштує у довоєнних рублях 1000 р[.,] — а надбання на 900 млн”.
8 квітня 1922 року представники київських музеїв Данило Щербаківський, Федір Ернст та Федір Морозов з одного боку, і влади М. Серафімов і М. Михайлик з другого, склали акт про переговори: “Складено цей акт у тім, що Комісія з вилучення церковних цінностей на користь голодуючих, під час своєї роботи в Лаврі, оглянувши Музей Культу і Побуту КиєвоПечерської Лаври, приступила до вилучення речей з Музею, незважаючи на те, що представники Губкопису подали письмову заяву зборів представників усіх музеїв м. Києва про неправочинність Комісії для такого вилучення, яке проводить Комісія всупереч інструкції, і незважаючи на повторний рішучий протест представників Губкопису, які заявили, що поступляться тільки силі, — таке вилучення усе ж було проведено, причому представники Комісії заявили, що ніяких подальших виїмок з Музею проведено більше не буде. Вказані предмети, незважаючи на виняткову художню та історичну цінність, пов’язані з іменами Богдана Хмельницького, Мазепи, Анни Іоанівни, Катерини ІІ, РумянцеваЗадунайського, були вилучені через те, що зроблені з золота і дорогоцінних каменів”.
28 квітня 1922 року член Ради церковної громади КиєвоПечерської лаври А. Стефановський доповідав: “Близько полудня 27/IV Лавру очепили з усіх сторін Радянські війська, які не впускали й не випускали через її ворота нікого без особливого дозволу Начальника охорони. Незабаром до Лаври прибула Комісія з вилучення цінностей на чолі із Зам[ісником] Н.К.В.Д., т. Серафимовим. Останній, приїхавши, заявив, що він, отримавши категоричну настанову влади, прибув узяти ризу з ікони Успіння, не заходячи в переговори про її викуп, і запропонував о. Наміснику добровільно зняти ризу, додавши, що в разі відмови, сама Комісія її зніме”.
— Як добилися закладення заповідників, що мали нашу спадщину оберегти?
— Боротьбу за Музейне містечко розпочали ще 1923 року. У протоколі засідання Комітету охорони пам’яток мистецтва і старовини від 24 лютого 1923 року (були присутні акад. Олекса Новицький, Федір Шміт, Микола Біляшівський, Данило Щербаківський, Федір Ернст, Валерія Козловська та інші) зазначено: слухали — “Про передачу старовинних будівель Лаври під Музейне Містечко”. Ухвалили: “Оскільки перед центром уже порушено прохання, доручити т. Эрнсту скласти точний список усіх будинків і будівель, які підлягають передачі Губполітпросвіту”. Влада опиралася цій справі скільки сили — понад три роки. Лише 29 вересня 1926 року ВЦВК і РНК УСРР визнали КиєвоПечерську лавру Історичнокультурним державним заповідником, перетворивши її на “Всеукраїнське музейне містечко”. Його співробітники виробили чітку й дієву схему рятування коштовностей із церков, які підлягали закриттю. У цьому напрямі діяв “уповноважений у справах вилучення художніх цінностей по церквах” Василь Іщенко (той самий, що в червні 1927 року під сходами на дзвіницю Троїцької церкви на Великій Васильківській вул. виявив знамениту картину “Адам і Єва” Лукаса Кранаха, продану згодом за кордон за 30 000 крб) В. Іщенко приймав на зберігання речі з тих храмів, які большевики закривали, а також передавав речі до музеїв заповідника.
На початку 1920х рр. до Чернігівського історичного музею ім. Василя Тарновського надійшли десятки прекрасних вишивок золотом, сріблом і шовком. Музейні набутки закінчуються на 1924—1925 роках під час злиття чернігівських музеїв в один: пізніших надходжень немає. Виникає питання: коли закривали сотні й сотні храмів, куди потрапляли розкішні церковні ризи? Виявляється, існував циркуляр НКВД, щоб такі речі обов’язково передавати утилізаційному заводу на “вижигу”. Владу чудові орнаменти, шиття золотом, сріблом і шовком не цікавили, їй ішлося тільки про кульку металу, про золото.

Далі буде.

Спілкувалася
Надія КИР’ЯН

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment