Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ: «Це державна справа…»

9 листопада цього року на Житомирщині розпочинається вже XIV Міжнародний конкурс з української мови імені Петра Яцика. Така вже склалася традиція: щороку, в День української писемності та мови, врочисте дійство початку нового мовного марафону відбувається в іншій області України. Попередні відкривалися на Черкащині, Волині, Львівщині, Кіровоградщині, Запоріжжі, Чернігівщині, в Криму, Буковині, Закарпатті, Дніпропетровщині, Миколаївщині, Рівненщині.
Про вчора, сьогодні й завтра унікального конкурсу говоримо з головою його Координаційної ради, виконавчим директором Ліги українських меценатів Михайлом Слабошпицьким.

— 14 років тому в столичній філармонії відбулося урочисте відкриття конкурсу з української мови. Серед присутніх були ініціатор і меценат цього проекту Петро Яцик, Павло Загребельний, представники національнодемократичних сил, а також — “команда” партії влади на чолі з тодішнім президентом України Леонідом Кучмою. Усі вітали переможців мовного турніру й пророкували йому велике майбутнє. Це був справді небувалий успіх — уже перший мовний марафон ознаменували такими успіхами. Чим це зумовлено? Як усе починалося?
— Спершу — про Петра Яцика. Він вирізнявся винятковою самостійністю мислення, оригінальністю підходів до розв’язання проблем. Можливо, саме завдяки цьому досяг таких високих успіхів у бізнесі (приїхавши до Канади 1949 року з сімома доларами у кишені, став мультимільйонером). Яцик після здобуття нашої незалежності бував часто в Україні, чув дискусії з приводу стану і статусу української мови. Володіючи даром слухати й бачити, він виробив свою програму боротьби за мову. Яцик вважав, що у нас на генетичному рівні — часто нами навіть не усвідомлено — живе відчуття соціальної непрестижності української мови. Упродовж століть українська не була мовою культурних салонів Російської імперії, нею не послуговувався ні імперський, ні радянський істеблішмент, вона, за мізерними винятками, не була мовою науки. А ще нам постійно вкладали у голову, що все найвидатніше в культурі, мистецтві, літературі відбувається у Москві, і навіть озвучене воно російською, то українська мимоволі відсувалася десь аж за маргінес, де набувала ролі такого собі резерваційнодекоративного наріччя. Усі, хто прагнув життєвого успіху, хто поривався до культури, відгетьковували рідну мову, яка не допомагала кар’єрному зростанню й видавала у її носієві вихідця з колоніальної провінції — тобто істоту другого сорту, бо вже сама національність “русский” була підставою для культурної чи політичної беатифікації. Цим і спричинена масова втеча від української мови, а почасти й від української національності, коли наші люди так охоче “виписувалися” з українців і вписувалися в “росіян” (звернімо увагу на те, скільки відомих діячів різних сфер у Росії мають на закінченні прізвищ невиправне українське “ко”, але подають себе, що вони питомо “русские”).
Петро Яцик часто говорив про це у своїх інтерв’ю, наголошуючи на гносеології мовного питання. Не заперечуючи всіх інших методів боротьби за українську мову в Україні, він запропонував сценарій, у якому має підноситися сама престижність державної мови. Своєрідним рефреном його тодішніх виступів проходила думка про те, що в Україні є погана традиція недооцінювати досягнень переможців у спорті, науці, мистецтві, бо відзнаки за все те мають майже символічний характер. Тоді й визріла у Яцика ідея проводити мовні змагання школярів, і переможців у них відзначати серйозними грошовими преміями. Логіка його була така: одержавши немаленьку грошову суму, дитина скаже собі, що українська мова — не менш важлива річ, аніж, скажімо, англійська чи інформатика. Інакше за її добре знання ніхто грошей не давав би. Ось із такого алгоритму все і почалося.
— І не всі відразу сприйняли таку новацію. У Яцика в цьому було чимало опонентів. Чи чути їхні голоси сьогодні?
— Так, на початках конкурсу в пресі залунало: вчити рідну мову — патріотичний обов’язок юного покоління. Платити дітям за її знання — це святотатство. Яцик американізує втілення своєї ідеї і т. ін. Як на іншого, то він завагався, засумнівався б у доцільності саме такого сюжету винагородження конкурсантів, але Яцик належав до тих людей, які завжди наполягали на своєму. Якщо, звичайно, був упевнений у своїй правоті. У такому разі міг спокійно протистояти тисячам опонентів. Тому від усіх цих філіппік тільки жартівливо відмахувався. У нього була така логіка: ці гроші діти зароблять своїм інтелектом, своїми знаннями. У дітей буде особливе до них ставлення. Бо це не одержані від батьків кошти, не виграні в лотерею, а чесно здобуті знаннями. Він наголошував: це ще один аргумент на користь освіти загалом і вивчення державної мови зокрема. Характерно, що вже під час другого чи третього мовного турніру голосів Яцикових опонентів не стало чути. І так аж до сьогодні. Здається, всі остаточно погодилися: гроші в цій справі — і добре заохочення, і важливий стимул, і авторитетний еквівалент звання переможця чи призера престижного мовного турніру.
— Звідки взялася саме така конкурсна система?
— Яцик не зопалу задекларував свою ідею. Він любив дискутувати сам із собою, оглядати з усіх боків те, що спало на думку, апробовував його на тих людях, яких поважав. Тоді він обговорював доцільність такого заходу з експрезидентом Світового конгресу українців Юрієм Шимком, письменником із Торонто Степаном Горлачем, журналістом Леонідом Ліщиною і, звичайно ж, із президентом Ліги українських меценатів Володимиром Загорієм (що змінив на цьому посту Петра Яцика за Яциковим наполяганням). Вони підтримали ідею Яцика. Тоді він доручив виконавчому директору своєї Фундації Маркові Стеху та мені розробити сценарій такого заходу, який мав би принципову установку саме на масовість учасників. До речі, ця модель конкурсу діє і сьогодні. Незмінними залишилися й розміри грошових нагород. Звичайно, сім тисяч гривень, які одержували ті десяти й одинадцятикласники, які посіли перші місця вже на фінальному — національному — етапі змагань, і такі самі суми сьогодні — це вже не одне й те ж, оскільки агресивна інфляція дуже здешевила гроші, однак я не знаю вищих винагород в інших конкурсах, яких сьогодні немало в Україні.
— До речі, про інші конкурси. У пресі широко писали про те, що Табачник, опинившись у кріслі освітянського міністра, взявся торпедувати ваш конкурс, заснувавши альтернативний йому, нарікши його — не менше й не більше! — як конкурс ім. Шевченка…
— Так, Дмитра Табачника не звинуватиш у симпатії до конкурсу імені Яцика, як, зрештою, і в будьяких інших українських сентиментах. Гореконкурс, якому він надав ім’я Шевченка — це щось спекулятивноеклектичне, бо там у центрі не стоїть українська мова, українська ідея. У нього — своєрідна відрижка радянського інтернаціоналізму: там і мови національних меншин, і літератури, і поміж них — скромний український сегментик. Ніхто не заперечуватиме необхідності змагань із будьякої мови чи літератури національних меншин — це треба робити за окремими сценаріями й окремими сюжетами, але не можна плутати грішне з праведним. До того ж, Табачник дезінформував громадськість, стверджуючи: ми відмовляємося від конкурсу імені Яцика, бо не маємо коштів для проведення двох аналогічних турнірів; ізпоміж них вибираємо конкурс ім. Шевченка, який, порадившись сам із собою, Табачник запроваджує. Але, поперше, це зовсім не аналогічні конкурси, ніякого дублювання тут немає. Подруге (і головне в цій історії!), конкурс ім. Яцика проводиться за кошти меценатів. Ніколи жодної “живої” копійки Міносвіти на нього не витрачало. Хотілося б вірити, що Табачника підвели його інформатори, що він несвідомо вводить громадськість в оману — всетаки міністру, хоч би яким він був, просто не личить вдаватися до таких прийомів.
— Що допомогло відстояти конкурс імені Яцика, який так наполегливо “закопував” міністр Табачник?
— Конкурс імені Яцика оборонив передусім сам конкурс імені Яцика. Його брендовість. За всі роки свого існування він став популярним і престижним. Із цим унікальним патріотичним проектом, у якому беруть участь мільйони школярів і студентів — і то не тільки в Україні, а й у понад двох із половиною десятках країн — просто нічого порівняти. Мені незручно вихваляти наш мовний турнір, однак наголошу, що це  справді безпрецедентний захід, який несе у собі важливий україноцентричний потенціал.
Дуже багато значила позиція патріотичної української громадськості, яка підняла голос на захист конкурсу імені Яцика. Під її тиском Табачник швидко почав мікшувати свою позицію: взагаліто, мовляв, я й не проти цього проекту, хай собі його меценати проводять. Хоча сам добре розуміє: без відповідного розпорядження згори керівники управлінь освіти на місцях з усіх сил саботуватимуть конкурс імені Яцика, бо боятимуться, щоб міністр не звинуватив їх у самоуправстві та самодіяльності (а за це можна й місцем поплатитися!). Група відомих письменників і науковців апелювала до Президента, щоб не дати конкурс імені Яцика Табачникові на розправу. І тільки втручання президентської адміністрації в цю ситуацію змусило освітянського міністра подати команду на місця: ми не заперечуємо проти проведення конкурсу імені Яцика.
— Якусь допомогу Міністерство вам у цій справі надає?
— Раніше справді надавало велику допомогу. Скажімо, міністр Кремень кілька разів особисто виїздив в області на відкриття заходу в День української писемності та мови. Він же сформував спеціальну Координаційну раду конкурсу, ввівши до неї одного зі своїх заступників, групу відповідальних працівників Міністерства, й додав до них фахівців із Інституту інноваційних технологій і змісту освіти. А ще що важливо: персонально контролював і роботу Координаційної ради, і весь конкурс. Не маю жодних підстав для звинувачень у неувазі до конкурсу і таких різних поміж себе людей, як Станіслав Ніколаєнко й Іван Вакарчук, які також були міністрами і також сприяли успішному проходженню нашого марафону. Всі тривоги, інсинуації, двозначні колізії почалися саме з Дмитра Табачника, який не врахував, що він виступає не тільки проти організаторів конкурсу, а й проти всіх його активних учасників та їхніх батьків, і проти учителів, які взяли цю справу глибоко до серця, оскільки бачать у ній важливий національний чин. Здається, жодного зі своїх зобов’язань, зафіксованих у відповідних реєстраційних документах (усе було офіційно оформлено в Міністерстві юстиції) Міністерство не виконує, хоча ніхто не скасовував юридичного статусу співорганізатора Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика. Другий співорганізатор, згідно з юридичними документами, — Ліга українських меценатів, що тепер одноосібно проводить мовний марафон.
Хоча, якщо говорити відверто, то навіть маємо підстави подякувати Табачнику за… популяризацію конкурсу. Очевидно, немає сьогодні в Україні особи, одіознішої за нього (здається, до цього рівня не дотягують і такі закляті “друзі” українського народу, як Колесніченко та Ківалов!). Тож коли Табачник заповзявся нас “закопувати”, здійнявся шквал громадського обурення. Ми мали потужну підтримку навіть на якихось російських сайтах, про існування яких навіть не знали, і, здається мені, які не знали про Яциків конкурс. Той факт, що саме він, Табачник, виступив проти нашої справи, несподівано для них перетворив їх у наших союзників. Отакі бувають парадокси!
— У плані резонансності Табачників конкурс імені Шевченка не має навіть однієї сотої того, що має конкурс імені Яцика, хоча за ним стоїть потужний адмінресурс. Чому це так?
— Бо це мертвонароджене дитя, яке ніхто не сприймає серйозно. Й освітянські функціонери проводять його абияк. Це щось таке непомітне й неважливе, як, наприклад, районний чемпіонат із футболу.
— А Табачникове “Лукоморье”  — змагання з російської мови?
— Без коментарів. Це могло народитися тільки у його голові. Тільки в людини, яка найменшою мірою надається саме для міністра освіти й науки України. Може, в Росії на цій посаді він і був би на місці. Однак у нас він — курйоз, але не зі смішними, а зі зловісними наслідками.
— Нещодавно на сайті Міносвіти з’явився новий документ про те, що саме 9 листопада — в день відкриття Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика — Міністерство відкриває конкурс “Об’єднаймося ж, брати мої!” На Вашу думку, це випадковий збіг?
— Ні, не змігши “закопати” наш проект чи бодай змаргіналізувати його, Табачникова “команда” почала отак “наїжджати” на нього, спрямовуючи свій конкурс у той самий часовий коридор, і в такий спосіб антагонізуючи поміж себе ці заходи. Ну як, скажіть мені, одного дня в школі чи в районі проведеш урочисті відкриття обох конкурсів?! Освітян поставлено перед дилемою: або—або. При цьому врахуймо й те, що за одним із конкурсів стоїть уся міністерська “команда”. У попередні роки до нас доходили сигнали: зібрали школярів і студентів на черговий етап конкурсу імені Яцика, сидять вони в аудиторії, і приходить до них представник освітянського органу й ошелешує несподіванкою: будемо писати роботу конкурсу імені Шевченка або “Об’єднаймося ж, брати мої!” Ось у такий спосіб ведеться боротьба з нашим турніром. Коли ми протестували з цього приводу, нам повідомили: сталося прикре непорозуміння. Але таке “прикре непорозуміння” межує з мародерством. І проти нього не дуже протестують перестрашені вчителі, оскільки вони почуваються майже в статусі кріпаків. Керівні освітянські органи можуть розправитися з неслухняними їхній волі педагогами з інквізиторською безжальністю.
— Конкурс вимагає значних коштів. У котрійсь із присвячених йому публікацій я прочитав, що тільки преміальний його фонд становить майже півмільйона гривень. Як щастить вам щороку збирати необхідну суму?
— Тут я мав би подати список тих, хто виступає у ролі мецената проекту. І, звичайно ж, починати його треба з президента Ліги українських меценатів — голови Наглядової ради ПрАТ “Фармацевтична фірма “Дарниця” Володимира Загорія. Внесок “Дарниці” у бюджеті конкурсу найбільший. Він дорівнює сумі в 300—400 тис. грн. Підрахуймо, скільки це складе за 14 років. Ліга має надійних партнерів на австралійському континенті — це Союз українок Австралії (голова — Галина Касіян, секретар — Валентина Домазар) і в США — Фундація імені Івана Багряного (голова — Галина Воскобійник, скарбник — Олексій Коновал). Постійно підтримує наш проект ПАТ “Оболонь” (президент — Олександр Слободян). Упродовж років із нами “Експресбанк” (голова правління — Юрій Джус). У Торонто є людина, яка записала своє ім’я в історію вже 14 конкурсів, ставши меценатом кожного з них. Це — мій добрий приятель Леонід Ліщина. А поряд із ним треба назвати Романа Колісника, Олександра Харченка, Степана Горлача, Ліду Палій, Іллю Яремчука, Миколу Латишка, Василя Мойсяка, Андрія Коморовського, Василя Славича, Ігоря Мірецького, Василя Чупринду, Євгена Бочана (Канада), Олю та Юрія Татарків (США) та Крайову Управу Братства ветеранів Української дивізії “Галичина” (Австралія, голова — Теодор Андрушко). Регулярно підтримує мовний турнір Леся Ткач (у літературі вона знана як Леся Богуславець) — дочка світлої пам’яті Дмитра Нитченка. Мовби виконуючи батьків заповіт, вона й далі культивує благодійництво, що супроводжує життя цієї прекрасної родини на еміграції.
Ще при цій нагоді маю сказати вдячні слова на адресу пані Марії Коломієць зі Львова, яку ніхто не агітував за конкурс — вона сама взялася підтримувати його.
Окремо треба сказати про велику фінансову підтримку, що її надавала конкурсу Юлія Тимошенко. І мала вона не разовий характер, а кілька років підряд учителі й призери конкурсу зі школярів й студентів одержували її премії. Ось і при закритті 13 мовного марафону донька Юлії Тимошенко Євгенія вручала премії матері на сцені столичного театру імені Івана Франка, де традиційно відбуваються наші урочистості.
— Торік було чимало премій від народних депутатів. Чи передбачаються вони у 14 конкурсі?
— Торік депутати не вперше спробували себе в ролі меценатів конкурсу. І в попередні роки свої премії вручали Микола Кульчинський, Михайло Косів, Павло Мовчан. У 13му до них додалися Ірина Фаріон, Лілія Гриневич, Богдан Бенюк, Володимир Бондаренко, Олексій Кайда, Олег Канівець, Денис Дзендзерський, Ігор Васюник, Роман Ілик, Юрій Дерев’янко. Знову мав свою премію голова “Просвіти” Павло Мовчан. А Віктор Набруско вручив премію “Волинського Братства” (воно єдине з усіх земляцтв відгукнулося на нашу пропозицію встановити грошові нагороди для своїх земляків, які стануть призерами мовного змагання). Маємо сподіватися, що в 14 конкурсі кількість фундаторів премій серед депутатського корпусу, а також ізпоміж лідерів патріотичних організацій зросте. Хоча загалом, як зірко спостеріг Петро Яцик, наші люди не вельми охочі, мовлячи відомими словами Євгена Чикаленка, любити Україну і до глибини своєї кишені. Всю свою любов вони вкладають у патріотичну риторику. Тому талант мецената в нас зустрічається у сотні разів рідше, аніж будьякий інший талант. Незрідка Яцика атакували проханнями дати грошей на видання їхніх книжок ті люди, яким абсолютно посильно самим профінансувати себе, бо вони зовсім не належать до аж таких бідних. Зрештою, це вже тема для іншої розмови.
— Під “парасолькою” конкурсу зібрався потужний актив української громадськості. В інтерв’ю президента Ліги українських меценатів Володимира Загорія прозвучала думка про те, що в нас є чимало людей, які вже сьогодні вписані в історію конкурсу. Кого з них насамперед Ви можете назвати?
— Ярослав Яцків. Це з його легкої руки конкурс офіційно став міжнародним. Академік Яцків на той час був першим заступником міністра освіти й науки. Коли підготували Положення про конкурс, він рішуче вписав у нього, що конкурс є заходом міжнародним — і це стало не тільки окресленням його юридичного, а й фактичного статусу. Василь Кремень — той, хто проводив перший турнір у ранзі міністра. Вони обидва — члени Опікунської ради мовного марафону. А ще до неї входять Микола Жулинський, Павло Мовчан, Дмитро Іванов, Іван Корсак, а ще редактори газет “Літературна Україна” Сергій Козак і “Слово Просвіти” Любов Голота, які вже багато зробили для того, щоб конкурс так потужно розкрилився в Україні. Ці газети разом із Національною радіокомпанією України досі були головними інформаційними партнерами організаторів конкурсу. Чимало для популяризації турніру зробив голова його Наглядової ради Віктор Баранов. Тепер Наглядову раду очолила народний депутат Ірина Фаріон, вона причетна до конкурсу ще від перших його кроків. Дуже важливо і навіть посвоєму символічно, що журі конкурсу очолює саме директор Інституту української мови Павло Гриценко. Це теж сприяє його відповідній статусності та авторитетності. Я міг би тут називати й називати відомі імена всіх тих, хто працює разом із нами для піднесення національного престижу державної мови в Українській державі. Ми, організатори конкурсу, таки справді не самотні. Бо це — не приватна наша справа. Це таки справа державного значення. Бо сформована нація — це міцна держава. А формування нації навіть не уявляється без вирівняння мовної ситуації у державі.

Спілкувався
Сергій ГРИЦЕНКО

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment