Отака ще недавня історія!

20 років від часу встановлення пам’ятника Т. Шевченку в Козовій

Ядвіга ФЕДИК,
член “Просвіти”, лауреат обласної премії ім. Іванни Блажкевич,
Тернопільська обл.

Незважаючи на жорстокий режим комуністичної влади, дехто з мешканців нашого селища брав активну участь у різних національно-культурних заходах, що тут відбувались, у деяких селах і за межами району, наприклад, святкуванні 100-річчя В. Гнатюка у Велесневі Монастирського району, 150-річчя просвітителя, талановитого організатора й диригента селянського хору в с. Денисові й 135-річчя письменника
Т. Бордуляка в Ходачкові, ювілеях Іванни Блажкевич у Денисові, І. Франка в Нагуєвичах і в ін. Пишу про це тому, що масової участі громадян, скутих страхом, ще не було.
Треба було згуртувати їх, пробудити національну свідомість, об’єднати навколо доброї спільної справи. Нею стала діяльність навколо спорудження пам’ятника Тарасові Шевченку в Козовій. Завдяки горбачовській перебудові влада за національні вияви вже не арештовувала, не карала.
Восени 1987 р. вчитель середньої школи № 2 Дмитро Павлович Федик звернувся до секретаря райкому КПУ С. Антощука з проханням дати дозвіл на зведення пам’ятника у райцентрі. Той відмовив, мотивуючи тим, що “справа складна”, так “просто не вирішується на місці”, а він не уповноважений її санкціонувати, а лише Верховна Рада УРСР.
1989 р. прохання щодо пам’ят­ника повторили. На засіданні осередку Товариства української мови ім. Т. Шевченка, яке вже було створене 5.ІІ.1989 р., постановили просити дозволу в секретаря РК КПУ І. Шнуровського. Наступного дня члени ТУМ Дмитро Федик — голова, Г. Сім’я і В. Ждан і вчитель музичної школи З. Гнатейко пішли до райкому. Дехто з членів осередку не з’явився (маю на увазі тих, що напередодні погодилися, а один заявив, що коли піде, то це зашкодить кар’єрі його дружини, яка займала значну партійну посаду).
Секретар райкому схвалив ініціативу членів Товариства і дозволив збирати кошти на пам’ятник. У газеті “Радянське слово” (тепер “Вільне слово”) надруковано звернення до мешканців району жертвувати гроші на цю справу. У банку відкрито рахунок відділу культури, на який можна вносити кошти (Товариство свого рахунку не мало). Перші внески надійшли восени того ж року.
Осередок ТУМ був уже районним об’єднанням і його правління збиралось у бібліотеці для дорослих (Козова, вул. Гвардійська), директором якої була Марія Ляшко. Від 14 листопада 1987 р. діяла літературно-мистецька вітальня “Берегиня”. За діяльністю “Вітальні” слідкували КДБ і райком партії, учасниками засідань були деякі працівники цієї установи. Слід згадати добрим словом бібліотекарів, які працювали творчо, з душею, як директор Марія Василівна Ляшко (від 1962 до 1993 р.), Надія Власівна Гузій, Марія Яківна Штокало, Надія Пилипівна Івашків, Ольга Павлівна Пойда, Любов Миколаївна Сказко, Галина Левківна Липна. У роботі Бібліотеки брали участь деякі школярі й найактивніші учителі середніх шкіл і музичної школи.
Кінець 90-х і перші роки незалежності України були дуже тяжкими: відсутність товарів першої необхідності, заробітних плат, пенсій, що видавались один раз на 6—8 місяців — і все ж на пам’ятник надходили пожертвування. У будинку культури 27—28 січня 1990 р. провели свято української мови, на якому продавали плакати, надруковані за моїм зразком, образи святих, рукоділля — діяла лотерея, кав’ярня українських страв. Було зібрано 1300 рублів, які передали до банку на пам’ятник Генієві України. Влаштовували концерти, на яких теж здавали гроші, хто скільки міг: робітники, селяни, інтелігенція, діти, пенсіонери, колядники, церковні громади, підприємства, установи, райком КПУ, районна адміністрація, селищна рада. Колишній мешканець Козови Ярослав Колодій із США пожертвував 100 доларів — за курсом 1993 року це 290 тисяч крб. Петро Кавка — полковник, що походив із Козови— 500 крб, П. Боднарчук, П. Баран, Д. Федик — по 100 крб, письменник Є. Дудар — 200, Володимир і Леся Павлишини — 1000 купонів. Учителі й учні СШ № 1 — 1372, СШ № 2 — 918 крб.
Велику допомогу будівельними матеріалами і транспортом подали: районне шляхове ремонтно-будівельне управління (начальник П. Літковець), цукровий завод (директор О. Андрощук), колгосп “Правда” (голова І. Диня), селянська спілка “Поділля”, райагробуд (керівник Я. Лішнянський), підприємство з переробки яловичини (директор Б. Жмуд). На впорядкуванні площі працювали добровільно окремі громадяни. Усе це свідчило про велику любов і пошану до Шевченка. Згадую про багатьох, щоб показати, як можна робити добру справу, аби було бажання — це головне. До всіх названих і не названих людей звертався голова районного об’єднання ТУМ Д. Федик, їздив по селах, просив, переконував. У газеті друкувались списки пожертвувань (“Вільне слово”). Монумент створив скульптор Іван Сонсядло, до речі, учень школи № 2, учасник гуртка малювання, який я вела 20 років.
Настала неділя 23 травня 1993 р. — день відкриття пам’ятника. Право зняти покривало з монумента надає голова селищної ради І. Боднарчук голові РО Товариства української мови Дмитру Федику і тим, хто ще 1989 року разом із ним домагалися дозволу: Валентині Ждан, Григорію Сім’ї і Зеновію Гнатейку. Спадає полотнище — і перед людьми на площі постає велична постать Кобзаря. Задумливий погляд спрямований на присутніх, ледь нахилена голова, руки схрещені на грудях: права вільно лежить на серці, а ліва стиснута в кулак. Мимоволі на думку спадають слова:
Я так її, я так  люблю,
Мою Україну убогу,
Що проклену самого Бога,
За неї душу погублю.
Освятив монумент священик УГКЦ отець Дмитро (Долішняк). Голова ТУМ-“Просвіта” Д. Федик привітав усіх присутніх із цією знаменною подією, коротко розказав про світову велич Т. Шевченка і його значення для українського народу. Лунає пісня “Соколи, соколи…”, і до пам’ятника чітким кроком прямує загін пластунів під керівництвом Павла Федика і загін “Сокола” на чолі з учителем Ст. Твердуном. — “Бог! Україна! Нація!” — лунає гасло. — “Віра і вірність!” — відповідь юних.
Поява нашої молодої зміни, яка вишикувалась у почесній варті біля монумента, схвилювала присутніх, лунають оплески.
Виступили з промовами Г. Сім’я, В. Литвинчук, заступник представника Президента в області, народний депутат К. Завадська, делегації від “Просвіти” зі Зборова і з Бережан та жінки-трудівниці Я. Волощук і Т. Бузяк прочитали свої вірші, присвячені Кобзареві.
Відбувся великий концерт, у якому взяли участь учителі музичної школи та 1 і 2-ї середніх шкіл.
На жаль, ні голови сільрад, ні вчителі не забезпечили великої участі людей із навколишніх сіл і шкіл.
Вшановано пам’ять патріота, борця за волю України Євгена Коновальця, минуло 55 років від дня його загибелі (виступив В. Райтер — політв’язень, член ОУН і УПА).
Раніше на цій площі, де встановлений пам’ятник Т. Шевченку, стояв Ленін. 27 серпня 1991 р. за постановою селищної ради члени Руху і Товариства української мови — “Просвіта” підйомним краном зняли комуністичного ідола і завезли на подвір’я комунального підприємства, де лежить досі. Тоді ж демонтували символи комуністичної влади: трактор і гармату, що стояли на околиці. Отже, площа звільнилася, встановили пам’ятник Кобзареві. Отака ще недавня історія!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment