«Просвіта» гартує патріотів України

Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка — єдина громадська організація, яку різні влади утискали, багато разів забороняли, ліквідовували, а вона відроджувалась. Розповім про значення “Просвіти” для мого рідного села Блищанка на терені Заліщицького повіту на Тернопіллі та конкретно для моєї родини.

Михайло СОПІВНИК

Моя мати Марія (1915 р. н.) і тато Панько (1909 р. н.) були просвітянами з юних літ. Вони брали участь у драматичному гуртку при товаристві “Просвіта”. Про діяльність “Просвіти” ще з малолітства чув з розповідей мами (батька забрали совіти на війну в травні 1944 року, коли мені було тільки 2 роки). З війни батько не повернувся — поліг 21 січня 1945 року і похоронений у братській могилі під Ригою. Мати відійшла у Вічність 1994 року, залишивши мені заповіт боронити Україну, свої розповіді і стрілецькі, повстанські та просвітянські пісні.
Мати розказувала, що уже в 2 рочки я їй підспівував “Щоб сонечко “Просвіти” за чорні хмари не зайшло…”, коли вона шила і співала.
Всі патріотичні заходи в селі тоді починалися з цієї пісні:
В члени читальні вписуймося, браття,
Щоб згуртувалось вже ціле село,
Щоб нам у неволі сонечко “Просвіти
За чорні хмари не зайшло.

Під наші низькі селянські стріхи
Берімо книжку, книжка нас навчить,
Що ми колись мали, чого постраждали,
Чому наш народ нині так терпить.

Книжка — це зброя, гей, зброю в руки!
Браття і сестри, всі до боротьби!
Най усміхнеться сонце, най не красить кровці,
Що ми в неволі гинем як раби.

“Просвіта” кличе, як рідна мати,
Всіх, хто хоче вчитися як жить.
Гей же браття, сестри, час нам піднятись,
Бо лиш “Просвіта” нас ущасливить.
Із розповідей мого вітчима Михайла Федорчука (1890 р. н.) знаю, що засновниками “Просвіти” у селі Блищанка були Василь Черник (війт), з ініціативи якого 1875 року в селі збудували школу, Микола Колопенюк (учитель), Микола Федорчук, батько Михайла, кошовий отаман “Січі” з 1903 року.
Василь Черник народився в селі Блищанка в заможній селянській родині, був грамотним, знав українську, польську і німецьку мови, був міцним ґаздою і добрим господарем, національно свідомим патріотом України, активним просвітянином, тому громада неодноразово обирала його війтом.
Микола Колопенюк народився в селі Блищанка. Малолітнім залишився сиротою і опікуном його став родич В. Черник, який віддав Миколу навчатися до Заліщицької школи. Потім закінчив Коломийську семінарію, отримав диплом учителя народних шкіл за сприяння
В. Черника, який був і референтом (наглядачем) школи, одержав посаду вчителя в с. Блищанка, а згодом і завідувача. Тут учителював 20 років і був справді народним учителем і великим патріотом. Крім шкільної програми навчав учнів щепити фруктові дерева і доглядати за тваринами, співати українських пісень, розказував їм історію України, був дорадником у товаристві “Січ”, керував “Просвітою”.
Микола Федорчук народився в сусідньому селі Лисичники, одружившись з донькою В. Черника, проживав у Блищанці. Прадід п. Миколи, Федір, прийшов у село Лисичники із Запоріжжя після розгрому Катериною ІІ Запорізької Січі і прозвали його Федорчуком.
У характері Миколи відчувалася буйна козацька вдача, твердість духу і сила волі. Ці риси успадкували і його діти Калина, Тетяна, Михайло, Тарас, Мирон та Василь. Усі були великими патріотами України. Сам Микола був здібним організатором, натхненником і беззмінним кошовим отаманом “Січі” в нашому селі. Після смерті дружини Калини оженився на молодиці з села Добровляни, що поряд із Заліщиками, куди і пере­йшов на поселення. Був обраний кошовим отаманом у Добровлянах. На його могилі встановлено козацький хрест із написом: “Кошовому отаману “Січі” Миколі Федорчуку, спочившому у Бозі, вдячна громада села”.
Як розповідав вітчим, у 1900-х роках у нашій “Просвіті” діяв чималий гурт селян. Збиралися у Кирила Друзика або Івана Борми, які мали великі хати, і проводили просвітянські заходи. Читали книжки, які видавала “Просвіта” у Львові, ставили вистави.
Важливою справою “Просвіти” було будівництво школи. У центрі села громада взяла у ґазди Писанюка половину городу, надавши йому взамін земельну ділянку за селом. Школу будували усім селом за зразком двокласних шкіл з житлом для вчителя, з гарним ґанком зі східцями, покрили білою бляхою. 1955 року добудували приміщення ще для одного класу. У кімнаті для вчителя розташували учительську, а в передпокої — піонерську кімнату. Ця будівля збереглася без змін і нині. В 1956—58 роках збудували нову двоповерхову восьмирічну школу.
При “Просвіті” з самого початку діяло “Товариство українок”. Активістками його були Марина Чорнобрива, Ганна Шкрабик, Долька Рибцуник, Докія Проданик, Текля Воробець. Збирались вони при школі, навчали дівчаток різним жіночим ручним роботам.
Просвітяни села відстоювали українську мову в шкільному навчанні у 1920-х
роках, коли в Галичину повернулася польська влада. Полонізація українців почалася із впровадженням навчання польською мовою. Це призвело до великого невдоволення населення Галичини. Першим спротивом була відмова військовозобов’язаних чоловіків іти до реєстрації і на службу у польське військо, другим — не давати дітей до школи. У село прислали польський каральний загін.
Врешті польський уряд змушений був прийняти український “Буквар” і запровадити навчання польською і українською мовами. Програма базувалася на 4-класному навчанні з дисциплін: польська, руська (українська) мови, рахункова (арифметика).
На початку ХХ століття “Просвіта” відігравала значну роль у житті громади села. 1912 року “Просвіта” направила на навчання в Чехію сина Миколи Федорчука Михайла. Працюючи в господаря, Михайло відвідував агрономічні курси при Празькому університеті. Там його застала Перша світова війна. Він був мобілізований в австрійську армію і направлений у чині капрала на італійський фронт. Після розвалу австро-угорської імперії повернувся в рідне село і очолював товариство “Рідна школа” при “Просвіті” до приходу “визволителів” 1939 року, а також вів гурток “Молодого хлібороба”.
По всій Галичині на початку 1920-х і особливо 1930-х років “Просвіта” дуже активно діяла по всіх селах і містах. У нашому селі при “Просвіті” діяли великі гуртки: драматичний (керівник Кирило Стадник), хоровий (керівники Михайло Площанський і Леон Гошовський), товариство “Луг” (керівник Віктор Ільчук) і при ньому духовий оркестр (диригент Омелян Белінський, учень Михайла Гайворонського, який до 1914 року керував духовим оркестром при “Січі” і хором при “Просвіті”). До речі, духові інструменти для оркестрантів придбала “Просвіта” і передала “Січі”. Діяло спортивне товариство “Сокіл” (керівник Микола Гошовський).
Головною метою було залучення молоді до активної роботи в усіх громадських заходах, патріотичне виховання. На всіх зібраннях велася роз’яснювальна робота про місце і роль України у світі, як треба боротися за самостійність України. У “Просвіту” в 1930-х роках була залучена вся молодь. Активними просвітянами у Блищанці були: Омелян Белінський, Тетяна Омелянівна Белінська (моя перша вчителька), Тетяна Горин, Ганна Рибцуник-Бачинська, Іван Рибцуник, Олекса Липка, Марія Ткачик (моя мама), Ганна Піхлик, Марія Друзик, Яків Воробець, Василь Федорчук, Мирон Федорчук (сини вітчима Михайла), Онуфрій Сопівник, Панько Сопівник (батько), Матей Покляцький, Ілько Рибцуник (зав. бібліотекою) та інші.
Дуже популярним був гурток під керівництвом Кирила Стадника. Уже в 1930-х роках його обрали головою “Просвіти”. Учасники гуртка грали у нашому селі і по сусідніх селах українські п’єси: “У неділю рано зілля копала” О. Кобилянської, “Дай серцю волю…” М. Кропивницького, “Назар Стодоля” Т. Шевченка, “Украдене щастя” І. Франка, “Мартин Боруля”, “Безталанна” та “Наймичка” Карпенка-Карого, п’єсу нашого односельця учителя Пилипа Гошовського “На широких степах України” та інші. Кожна вистава була подією в житті села.
Дуже популярні були фестини (фестивалі), які проводила “Просвіта”. У Блищанці вони відбувалися на толоці. Толоку прикрашали національними прапорами. Виступали з промовами провідники, співали хори, свій і з сусідніх сіл, виступали зі спортивними вправами хлопці з товариства “Сокіл”. Такі фестини були підсумковими святами-звітами усіх товариств і гуртків при “Просвіті”.
У ці роки в містах і селах Галичини масово будували читальні й народні доми “Просвіти”. “Просвіта”, організувавши кооперативи, уже мала власні кошти. Польська влада хоч і не сприяла українцям у їхньому культурно-громадському житті, але й не закривала товариства. Тому “Просвіта”, опираючись на власні кошти і пожертви громад, активно розбудовувалася.
1930 року в с. Блищанка постало питання про будівництво читальні “Просвіти”. На кошти, зароблені аматорським гуртком, яким керував Кирило Стадник, на вигідних умовах купили у дідичів-братів Яна і Казимира Якубовичів цегляний комин (димар) гуральні, яка була побудована за селом коло ставу і не працювала через банкрутство. Тоді всією галуззю виготовлення і продажу горілки відали євреї. Польські дідичі (пани) віддавали їм в оренду гуральні і ті у корчмах споювали людей. “Просвіта” закликала українців не ходити до корчми. Тоді корчмарі, не маючи прибутку, забирались із сіл до містечок і гуральні зупинялись.
Просвітяни розібрали димар гуральні, перевезли цеглу в село. Калина Липка подарувала “Просвіті” частину свого городу під будівництво читальні. Дідич села Лисичники пан Богоєвич дозволив брати камінь для фундаменту зі своєї каменоломні. І 1931 року просвітяни села почали будівництво Народного дому в центрі села. Ця споруда служить селу і сьогодні як клуб, бібліотека і кінозал.
На відкриття Народного дому 1934-го року приїхав Львівський театр “Заграва” (директор п. Гловацький). Артисти зіграли виставу “Назар Стодоля” Т. Шевченка. Глядацька зала не вміщала всіх присутніх, її дивились через вікна в сад, із дерев.
З побудовою Народного дому культурно-просвітницьке життя “Просвіти” розквітло. Під час вакацій при “Просвіті” навіть організовували дитячий садочок.
Активно працювали в товаристві вчителі пан Ландяк (директор) та Михайло Натуркач. Пана М. Колопенюка за постійну боротьбу з польською владою відсторонили від учительської роботи і він виїхав до Канади.
Велику роль у роботі товариства відіграла Греко-Католицька Церква (3 мільйони вірян). Пастирі прищеплювали парафіянам патріотичні українські традиції.
Учителі й священики були осердям ідейно-виховної роботи в “Просвітах”. Потім вони стали організаторами героїчної боротьбі ОУН—УПА з коричневими і червоними окупантами України. До таких подвижників у нашому селі належав отець Роман Воробкевич, уродженець Станіславщини (Івано-Франківщини). Багато сил і енергії віддавав він роботі на парафії трьох сіл: Блищанки, Угриньківці й Харитонівці. Він був духовним провідником у “Просвіті” цих сіл, дуже ретельно працював з учнями у школі.
Із приходом більшовицьких “визволителів” уся культурно-просвітницька і ідейно-національна робота була зруйнована.
Населення Галичини з надією зустрічало червоних “визволителів” від польського панування. “Просвіта” нашого села організувала урочисту зустріч радянському війську. Моя мати ще з двома дівчатами з драмгуртка в українських строях із хлібом і сіллю на рушниках з багатолюдною громадою на підході у село зустрічали воїнів. Фотографії цієї зустрічі були розміщені у газетах і красувались у Заліщиках на спецстенді. Ця подія потім врятувала нашу сім’ю від висилки у Сибір. У вітчима Михайла обоє синів Василь і Мирон та брат Василь були членами ОУН, донька Тетяна із зятем Іваном Рибцуником уже відбували покарання в Норильську і Воркуті за участь в ОУН. І ми першочергово підлягали висилці як родичі бандерівців. Бог милував. Виселили тільки Іванового батька Михайла. Його мамі Софії з малою донечкою Ганнусею вдалось утекти.
“Просвіта” як “буржуазно-націоналістична організація” була заборонена. Читальня розгромлена. У січні 1940 року керівників “Просвіти” заарештували. Кирило Стадник і Михайло Площанський пропали безвісти. Миколу Гошовського 1940 року закатували у Чортківській в’язниці. 4 січня 1941 року НКВС заарештував учителя Пилипа Гошовського, якого закатували у Львівській тюрмі на Лонцького.
Заборона на все українська діяла до втечі більшовиків у червні 1941 року. Їхня втеча з теренів Заліщанщини була криваво-жахливою. 6 липня в Чортківській тюрмі енкаведисти загнали до вагонів-телятників сотні людей, переважно молодь, забили дошками й пустили потяг у Дністер, підірвавши міст у Заліщиках. Очевидці розповідали: потім 3 дні вода в Дністрі була червоною від крові.
Після проголошення у Львові 30 червня 1941 року відновлення Самостійної України, 7 липня в день Святого Івана Хрестителя Блищанка святкувала відновлення Української держави. Зала в домі “Просвіти” була переповнена. Сцена прикрашена прапорами та квітами. Під звуки гімну “Ще не вмерла Україна” підняли національний жовто-блакитний прапор. Член районового проводу ОУН зачитав Акт відновлення Української Народної Республіки (УНР). До людей промовляв отець Роман Воробкевич та призначений станичним проводом ОУН сотник Омелян Белінський.
За участю “Просвіти” і мережі ОУН було насипано могилу-курган борцям за волю України. Молодь масово вступала в організацію українських націоналістів.
За німецької влади “Просвіта” спочатку не була заборонена, але й активної діяльності не було. У цей час уже активно діяла ОУН, членами якої переважно були просвітяни. З рядів “Просвіти” вийшли активні учасники збройної боротьби в лавах УПА.
Перший осередок ОУН у нашому селі був створений 1937 року з трьох хлопців: Івана Горина, Михайла Площанського і Томка Богачевського. Вони підібрали собі ще по двоє хлопців. Це Іван Рибцуник, Антон Йосипович, Томко Лазарук, Володимир Яніцький, Олекса Липка, Володимир Белінський. Створили строго засекречені трійки. 1942 року в Організацію українських націоналістів вступили: Текля Дорош (станична), Тетяна Лазарук, Левонія і Павліна Гошовські, Ганна Лозінська, Тетяна Воробець (моя сестра), Ганна Паньків, Євгенія Площанська, Ганна Проданик, Тетяна Шкрабик, Василина Друзик (донька моєї сестри).
В УПА 1943 року пішли юнаки нашого села Микола Базик (загинув 1948-го), Андрій Киверига, Леон Серкізевич (в селі Блищанка їх розстріляв енкаведист Хохлов), Мирон Федорчук (син вітчима Михайла). Після бою з німцями на хуторі Миколаївка повернувся додому, його забрали на війну, де й загинув. В УПА був Тарас Олещук. Його брата Богдана, вчителя нашої школи, закатували в Заліщицькій тюрмі на допитах. Їхню маму Цілуньку вивезли в Сибір. 1943 року загинув у бою з німцями провідник з ідеології з нашого села Зиновій Вербицький.
Коли совіти у квітні 1944 року повернулися, для села настали страшні часи. Почалися масові арешти і вбивства односельців — 25 травня 1947 року всіх чоловіків призовного віку забрали на фронт. У село не повернулось 96 чоловік. Не за Україну /, а за її ката / їм прийшлось умирати, — співалось в одній із УПІвських пісень.
У травні 1944-го були заарештовані Іван Рибцуник (відсидів 15 років), Томко Богачевський (25 р.), Томко Лазарук (загинув у таборі), Текля Дорош, Ганна Баран, Михайло Баран, Степан Кошеланик, провідник станичної мережі УПА (25 р.).
У лютому 1945 року була велика облава в Блищанці. Село оточило кільце червоних військ. Знайшли і знешкодили
2 криївки. В одній із них підірвались гранатою старшини УПА Сірий і Корч, які були у селі на лікуванні. Загинули ще два повстанці, імена яких невідомі.
67 мешканців Блищанки були за­арештовані за підозрою в належності до ОУН—УПА, зокрема Тетяна Воробець, Ганна Лозінська та Ганна Паньків, учасниці бою в урочищі Ярмівка під нашим селом у травні 1944 року. (Про цей бій у часописі “Слово Просвіти” до 70-ліття УПА була моя публікація). З них троє мешканців Блищанки були закатовані в Заліщицькій тюрмі: Богдан Олещук, Василь Киверига, Павліна Гошовська, мати трьох дітей. Решта, пройшовши через страшні тортури, були засуджені на 10-річний термін і 5-річну висилку “за зраду Батьківщини”. Якої? Адже вони повстали на боротьбу за звільнення своєї Батьківщини з лютим ворогом, який окупував її. Але більшовики вважали тих, хто став на боротьбу за свою землю, зрадниками й бандитами.
Арешти тривали. 1946 року заарештували 8 осіб, 1950-го — 7, зокрема Петра Масика, який після повернення 1990 року очолив у селі РУХівську організацію.
Із села до Сибіру вивезли багато сімей за підозрою у підтримці підпілля ОУН—УПА і родичів членів ОУН—УПА.
Уже в 1959—1960 роках почали повертатися із заслання наші односельці. Повернулись Іван Рибцуник з Тетяною і донечкою Ганнусею, яка виїхала до них на висилку 1955 року. До цього вона виховувалась у нашій сім’ї у дідуся Михайла, мого вітчима. Після повернення Ганнуся закінчила середню школу, Івано-Франківський інститут за фахом учитель історії, учителювала в м. Червонограді Львівської області зі своїм чоловіком Дмитром Горішним. Обоє активно працювали у РУСі, згодом Ганнуся відродила товариство “Просвіта”. У Блищанській школі організувала драматичний гурток. Гуртківці поставили п’єсу “Украдене щастя” І. Франка. На жаль, 2004 року Ганнусі не стало, просвітянська робота занепала. Про її подвижницьку роботу на просвітянській ниві я писав у “Слові Просвіти”. Нині осередок “Просвіти” в нашій школі діє (директор Краснюк-Мирончук Оксана Ярославівна).
“Просвіта” зродила знатних людей нашого села, патріотів і націоналістів, які служили Україні. Це — Томко Горин — старшина УПА, Тарас Федорчук — стрілець УСС, козак Петлюрівської армії, Отець Матей Черник — катехит народних шкіл Чортківської округи, Пилип Гошовський, Кирило Стадник, Микола Гошовський, Михайло Федорчук, Михайло Площанський, Микола Колопенюк, перший голова “Просвіти”. Це його вихованці стали в ряди Січового стрілецтва: Т. Федорчук, П. Гошовський, М. Гошовський, Аксентій Чорнобривий, Ілько Киверига, Ілько Черник, Василь Проданик. Ціла когорта оунівців і упівців виросли в лавах товариства “Просвіта”.
Після усіх потрясінь війни і післявоєнних років культурне життя в селі почало відроджуватися. Уже в першій половині 1950-х років у селі діяв драмгурток під керівництвом Ярослава Стадника — сина Кирила, голови “Просвіти”; хор під керівництвом учителя співів Михайла Джоги. У хорі співала моя перша учителька Тетяна Нагорняк (Белінська), донька Омеляна Белінського, керівника духового оркестру при “Просвіті”, донька Кирила Стадника Марія. Мої брати Омелян Сопівник з дружиною Ганнусею, Петро Глуховський, Омелян Гайворонський, родич Михайла Гайворонського, головного композитора і диригента в армії Українських Січових Стрільців, сестра Ольга Сопівник.
Працю дідів, боротьбу батьків продовжили їхні діти та онуки. “Просвіта” об’єднує навколо себе національно-демократичні організації України, зорганізовує українців в єдину українську сім’ю, гартує патріотів України для захисту української мови і державності.
145 років — це ще не вечір. З роси й води тобі, “Просвіто”! Будь завжди!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment