Шедеври повертаються

Після Опішного, що на Полтавщині, де в січні цього року відкрили музей родини Кричевських, естафету святкування 140-річчя Василя Кричевського, одного з найталановитіших українських митців кінця ХІХ—початку ХХ століття — архітектора, живописця, майстра книжкової графіки, художника театру й кіно, дизайнера, дослідника народної творчості, основоположника архітектурного стилю — український модерн, підхопив Київ. Нині в Національному художньому музеї відкрито виставку (“Між авангардом і традицією”) його живописних робіт, акварелей, зразків книжкової графіки, екслібрисів, яка сформована винятково з фондів цього найголовнішого культурномистецького закладу України. Загалом в експозиції представлено близько 70 робіт. А 1940 року, коли відбулася остання прижиттєва виставка Кричевського в Києві, було представлено величезний творчий доробок художника — 1050 творів! Утім, навіть нинішня експозиція дає достатньо повне уявлення про могутність багатогранного таланту й творчої особистості митця.

Микола ЦИМБАЛЮК

Домінанта виставки — великоформатне полотно (111х315 см) “Ніч. Ханський палац у Бахчисараї” (1901 р.), яке ще недавно вважали втраченим. Валентина Рубан, відомий мистецтвознавець, дослідниця творчості Кричевського, навіть у монографії “Кричевські і українська художня культура ХХ ст. Василь Кричевський” (видво “Криниця”, 2004 р.) зазначала, що ця картина безслідно зникла. Насправді доля “Ханського палацу” виявилася, на відміну від більшості інших робіт автора, щасливішою.
— Ця робота була в музеї з 1920х років, — розповів куратор виставки Данило Нікітін. — Потім наші музейники на якийсь час передали її на збереження у Київський будинок учених, що розташовувався тоді на розі Пушкінської і Прорізної. Зараз там сквер, бо та будівля 1941го згоріла під час пожежі на Хрещатику. Це й стало підставою для мистецтвознавців вважати картину втраченою. Але так сталося, що напередодні війни, 1940 р. її знову перевезли в музей на велику виставку творів Василя Кричевського, яку влаштували з нагоди присвоєння йому звання “Народний художник”. Тоді розгорнули велику експозицію в більш ніж п’яти залах, що заледве вмістили понад тисячу експонатів. Після того картина остаточно залишилася за місцем постійної прописки. Таким чином вона була врятована. Згодом, коли родина Кричевського 1943 р. емігрувала, згадувати не лише його твори, а й ім’я художника не можна було — більшовицька влада записала Василя Кричевського до “ворогів народу”.
Полотно великого майстра 70 років пролежало в забутті серед інших фондових збережень НХМУ. В музейних інвентарних документах воно було нібито записане як пейзаж невідомого автора. Коли нарешті розмотали (великі полотна зберігаються намотаними на спеціальному валу), то побачили характерну монограму Кричевського. Сумнівів не було — це його робота. А потім була копітка праця музейних реставраторів, які почистили її, усунули кілька проривів полотна, натягнули на підрамник. Тепер вона — окраса нинішньої виставки.
За більш ніж півстолітнє творче життя Василь Кричевський створив близько двох тисяч картин і етюдів. Більшість із величезного спадку митця вважають втраченим. 1918го, коли більшовики штурмували Київ, загорівся будинок М. Грушевського на вул. Паньківській, де мешкав і Кричевський. Там загинула вся мистецька збірка художника і його етнографічні роботи. Чимало полотен і етюдів (дві великі валізи) зникло безвісти під час перетину кордону під час Другої світової. Численні втрати були й серед тих, що зберігалися у приватних колекціях. Роботи автора, куплені й подаровані ним, мали у приватних збірках багато відомих діячів культури, мистецтва, науки: Михайло Коцюбинський, Христя й Іван Алчевські, Микола Садовський і Марія Заньковецька, Михайло Грушевський і родина Антоновичів тощо. Чимало робіт розпорошено й залишаються невідомими для нас у Західній Європі, зокрема у Франції, Венесуелі, США. Нині, за підрахунками мистецтвознавців, збереглося трохи більше трьохсот.
В Україні крім Національного художнього музею (найбільша збірка) твори й ескізи Василя Кричевського зберігаються в художніх музеях Харкова, Полтави, Сум, Одеси, Львова, у шевченківських музеях Києва і Канева, опішнянському — родини Кричевських.
До НХМУ твори Кричевського надходили упродовж усього ХХ ст., починаючи з 1900х років. Таким чином тут зібралася цікава колекція його малярських робіт, починаючи з ранніх етюдів ще кінця ХІХ століття, коли він жив і працював у Харкові. У представленій експозиції є його ранні спроби олійного живопису та багато акварелей. Зрештою, тут є все, чим він займався впродовж усього свого творчого життя, крім зразків архітектури, звичайно. Навіть є твори, зроблені ним в еміграції, після того як він виїхав з України до Франції, а потім — до Венесуели. Із 2002 року родичі Кричевського — донька, онуки, правнуки передавали його твори в Україну, розподіляючи їх між різними музеями. Деякі з них потрапили і до Києва. Киянам будуть найцікавіші, напевно, урбаністичні пейзажі, написані століття тому з натури в їхньому рідному місті.
Покінчивши з роботою над будинком Полтавського земства (перлина архітектури, неперевершений зразок українського модерну!), 1906 року Кричевський перебрався до Києва, куди попередньо виїхала його родина. Відтоді він почав більше працювати в інших галузях мистецтва, зокрема як художник. У цей час він багато пише київських пейзажів, у яких бачимо чимало характерних рис Харківської пейзажної школи. На виставці, наприклад, представлені його “Вулиця Прорізна” (1929), “Київ. Поштова станція на Подолі” (1931), “Поділ”, “Дихання осені” (1943) тощо. Вони цікаві не лише тим, що закарбували не спотворене нинішніми поколіннями обличчя рідного міста, а насамперед імпресіоністичним стилем із власним художнім мовленням, до якого він вдається у передачі дійсності. У цих картинах вражає колористична чистота, тонке відчуття освітлення, часто, як писав Вадим Павловський, “з помітним нахилом до узагальнення образу, опрощенням і стилізацією його”.
Кричевський, будучи насамперед архітектором, мав пристрасть, на відміну від інших пейзажистівсучасників, до змальовування оригінальних зразків народного будівництва, церков і соборів. Привертають увагу чотири етюди київських сакральних споруд і, особливо, — “Церква в Ходорові” (1917). Річ у тім, що автор змалював шедевр дерев’яного сакрального зодчества — одну з найстародавніших козацьких церков у Середньому Подніпров’ї. На превеликий жаль, її вже нема. 70 років тому, 1943го, під час звільнення Києва, вона опинилася в центрі сумнозвісного Букринського плацдарму та була знищена вогнем наступаючих совєтських військ. Зображена з боку Дніпра, вона ніби стрімко злітає всіма своїми п’ятьма банями разом із шатровою дзвіницею, що стоїть осторонь, у небо (бо стояли на високій дніпровій кручі). А на задньому плані мріютьголубіють, ніжно зеленіють недалекі пагорби…
Щось невловиме близьке, світле та щемливорадісне, а водночас величне є в цьому маленькому етюді, як, зрештою, в усій творчій спадщині Василя Кричевського. Тієї збереженої невеликої частки, що стала великим наріжним каменем українського національного мистецтва.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment