Сергій ФЕДАКА,
письменник, доктор історичних наук,
м. Ужгород
Новий роман Мирослава Дочинця “Горянин. Води Господніх русел” міг би ще зватися “Старий і Ріка”.
У письменника такий роман уже четвертий. І майже всі вони (а цей найбільше) сприймаються як розгорнуті притчі з одним героєм і однією ідеєю (яка щосторінки повертається якоюсь новою гранню). Недарма “Горянин” навіть відкривається епіграфом із Книги Йони — того, що у чреві кита.
Старий (йому принципово не дано імені, як і попереднім Вічнику чи Криничару) живе осібно на березі Ріки. Це й реальна Ріка, яка у Хусті впадає до Тиси, і водночас епічна чи навіть міфологічна Річка. За спиною велике життя, але хвилі починають підмивати берег, на якому дідове обійстя. Старий розгортає масштабні гідротехнічні роботи, аби відвернути русло в інший бік. Проте стає ще гірше: тиха вода під його берегом значно небезпечніша за бурхливу і ледве не призводить до його загибелі. І тут старий іде на дещо авантюрний крок, в успіхові якого, здається, і сам не певен. Але щоб зрозуміти його, треба знати все життя старого, його дві love-stories, одіссею його батька Йвана, “Іліаду” діда Микули, історію дядька Тимка, фольклор бабки Ружіки, нехитру біографію матері, вишивки білим по білому тітки Гафії, житіє отця Дам’яна, філософію життя винороба-бізнесмена Аркадія, вдачу односельців — коваля, поштарки, вівчарів, патлатого тележурналіста і заїжджого багатія (що хотів купити дідову хату під дачу), не кажучи вже про дідову доньку Василину-Василісу і онука Павла, які загубилися десь у Росії. Це все подається таким візерунчастим потоком у дідовій свідомості, що просто хмелієш, але у фіналі все збирається докупи і вистрілює таким флаєр-шоу, що зносить усі башти.
А до того маємо цілий жмуток вставних оповідей, без яких кінцівки просто не було б. Найбільша з них — історія батька, який, народившись калікою, прибився у найми до місцевих євреїв і разом з ними потрапляє спершу до Мукачівського гетто, а потім до Аушвіца. Такими концтабори у нас ще не описували. Вражаючий образ тамтешнього Бандьори (що став для Івана таким собі абатом Фаріа) — без пафосу, лапідарно, як щось не зовсім своє, але позитивне. Оскільки врешті-решт народився Старий, його батько мусив вижити, хоча і пройшов після гітлерівського табору потім ще сталінський.
Не менш напружена новела-бойовик про діда Микулу, який у Першу світову мусив воювати на боці сербів проти австрійців і турків. Війну показано очима нашого селянина, для якого головне — вижити (без жодних ідеологій і красивих слів), а для цього треба стати чимось на кшталт античного героя. Тоді Микула і не підозрював, що родова спадкова пам’ять про цей бій врятує через століття його онука.
Є багато оповідей про верховинських трударів, де чеснота під пером Мирослава Дочинця виступає спокусливішою за гріх. Є два розлогі еротичні епізоди — юнацький із майбутньою дружиною Калиною і зрілий із кухаркою-розлучницею Іленою. І несподіваний лист від онука, якого дід читає саме перед своїм “Великим Діянням”. Є своєрідний трактат про закарпатську духовність через образи отця Дам’яна і його наставника Іринея. Є мисливський трилер про ведмедицю.
Притча про те, як дід переміг стихію, припускає десятки інтерпретацій, то ж кожний знайде у цьому текстові щось своє. Але висновок один: ми люди тихі-сумирні, але якщо загроза рідній хаті, рознесемо все на друзки! На відміну від Криничара тут більшість героїв байдужа до грошей. Той, у принципі, теж був байдужий, але підсвідомо все одно притягував їх до себе. У цих жоден би Фрейд такого потягу не виявив. Дід також не палить, філософськи ставиться до алкоголю. Хоча з журналістами п’є — аж гай гуде. Ще більш діогенівське ставлення до жінок. Хоча знову-таки — див. ті два епізоди. Сказати, що любить роботу і природу, було б неточно. Бо хіба людина любить повітря? Це для неї просто життєво необхідно. Про це — на сторінках, коли Йван виривається з продимленої крематорієм атмосфери Аушвіца.
Узагалі, таких різноманітних ключів до історії Старого розкидано на кожній сторінці. Тому удруге читати книжку ще цікавіше, ніж уперше. А утретє — захопливіше, ніж удруге. Це як барокова чи ман’єристська гравюра з безліччю деталей, завитків, прихованих зображень — щораз виявляєш там щось нове. Може, і сам автор про те не підозрював, а воно є! Така специфіка всякого глибокого епосу.
Наприкінці чомусь згадався анекдот про Конєва та Сталіна. Під час війни маршал завів при законній дружині ще й похідно-польову (у випадку Мирослава аналогом ППЖ є натхнення, яке водить його пером). Колеги-полководці (котрі мали те саме) негайно заклали Івана Степановича перед Верховним. Той не відреагував. Коли ж наприкінці наради прозвучало пряме запитання: “То як будемо чинити з Конєвим?”, тиран після традиційної паузи відповів одним словом: “Заздрити…” Тож будемо і ми заздрити Мирославові (хто як уміє), вчитися у нього і чекати наступної книжки. Хоча якщо “Горянин” не сколихне стриману читаючу закарпатську публіку, то її не розбудить уже взагалі ніщо.
