Громадська опозиція музейній експозиції

dsc_9723Ще 23 жовтня ц. р. у Національному музеї Тараса Шевченка відбулася нарада з відкритого обговорення нового тематико-експозиційного плану (ТЕП) з науковцями і фахівцями-музейниками. Науково-методична рада музею потому розглянула зауваження і пропозиції, висловлені учасниками обговорення і рецензентами, зокрема О. Толочком (член-кореспондент НАНУ, доктор історичних наук, завсектору Інституту історії України), П. Кралюком (доктором філософських наук), О. Сліпушко (доктором філологічних наук, зав­кафедри української літератури та шевченкознавства КНУ ім. Т. Шевченка) та іншими.
А 8 листопада підбили підсумки громадського обговорення концепції оновленої експозиції музею, яку готують до 200-ліття Кобзаря. Тому Дмитро Стус, генеральний директор НМТШ, одразу заявив учасникам, представникам громадськості, що ніякого початку обговорення, на що вони сподівалися, не буде — воно вже відбулося, без їхньої, зрозуміло, участі. Очевидно, з цієї причини на сайті музею не виставили й матеріалів, які мали б розглядати. І хоча на попередній нараді громадськість запевняли, що буде широке обговорення, натомість спланована акція надала обговоренню сумбурного характеру…

Дмитро Стус повідомив, що отримав близько сотні звернень, дзвінків, електронних листів, були й зустрічі, виступи у пресі. Діапазон обговорення коливався від цілковитого сприйняття до повного заперечення того, що відбувається в музеї:
— Підкреслюю, що вже не буде можливості відтворити стару експозицію, адже вона не була розрахована на демонстрацію оригіналів творів Тараса Шевченка. Найголовніше завдання музею — збереження колекції і її показ. Адже нелогічно не показувати оригінали творів Тараса Шевченка, які зберігаються в музеї. Тому в новій експозиції демонструватимуться акварелі, графіка, рисунки. Вирішимо ще одне проблемне питання — формат. У тій кількості залів, що була донедавна, екскурсоводи намагалися вирішити проблему проведення 45—60-хвилинної екскурсії. Такої можливості не було, а тепер буде.

Тетяна Калініна, завідувач науково-дослідного відділу “Життя та творчість Тараса Шевченка”, представила учасникам проект оновленої експозиції.
— У музеї працюю близько 30 років. Я прийшла тоді, коли експозицію оформляв Анатолій Гайдамака. Експозиція, яку нещодавно демонтували, дуже близька до експозиції 1989 року, що отримала Шевченківську державну премію. Експозиція 2006 року споріднена з експозицією 1949-го. Тобто вона була в такому стані, з якою відкрився музей 1949 року, коли з евакуації повернулися малярські роботи і вирішили створити музей у цій будівлі. 2006 року, коли ми змушені були під керівництвом тодішнього директора Наталії Клименко дотримуватися того ж самого принципу — біографічного, хронологічного, тематичного, в експозиції 2006 р. основну увагу зосередили на біографії  та творчості Шевченка. Нині, у зв’язку з початком ремонтно-реставраційних робіт у будинку і з тим, що тут буде часткове перепланування, змінюється і кількість експозиційних залів.
Тепер ми змушені вибудовувати експозицію як окремі блоки. Відеоряд “Життя і творчість Шевченка” починається з метричної книги і закінчується свідоцтвом про смерть, меморіальними речами і матеріалами про перепоховання. Коли ведеш екскурсію і розповідаєш про складні перипетії життя Шевченка, коли зобов’язаний охарактеризувати всі малярські твори, які експонуються, і треба обов’язково сказати про значення поезії на кожному окремому етапі, то це дуже ускладнює сприйняття інформації. Тому після тривалих обговорень і сумнівів ми вирішили вдатися до змін і оновлення.
Щодо самої концепції експозиції. Другий поверх ділиться на дві частини. Перша, з 1-го по 7-й зал — біографія Шевченка. Синтетичне висвітлення, монографічний показ зберігається. Зберігаються головні документи, малярські твори, видання. Тут домінує Шевченко-поет, бо Шевченко-художник перемагає чи відтісняє увагу глядача порівняно з Шевченком-поетом, прозаїком. Та частина малюнків, яка не має безпосереднього стосунку до Шевченка, переноситься в другу частину експозиції. Отже, 8-й зал — малярські роботи, матеріали про поховання і перепоховання поета.
Друга частина експозиції мистецька. Вона ділиться на блоки. Вирішили  не показувати в хронологічній послідовності малюнки Шевченка, а розбити їх на блоки, які розрізняються за технікою виконання, жанрами, тематикою. Наприклад, 9-й зал — зал Катерини (цю ідею намагалися втілити музейні працівники-попередники), 10-й — акварельні портрети, 11-й — краєвиди періоду заслання, 12-й — українські краєвиди, 13-й і 14-й — Шевченко-офортист (він же академік гравірування). І останній зал, де представлені жанрові малюнки Шевченка, від картин  до Притчі про блудного сина.
У кожному з цих залів можна буде аргументовано говорити про здобутки Шевченка у відповідному жанрі. Там не буде такого обсягу, як в експозиції 2006 року. Зате буде мікроклімат, необхідний для зберігання оригіналів.
На першому поверсі — зал історії колекції Шевченка. Наступний зал присвячений будинкові Миколи Терещенка, у якому наш музей перебуває. Нам здається, що цей зал необхідний, як і зал Кирило-Мефодіївського братства. У нас є матеріали, архівна справа і достатньо інших документів і фотографій, щоб показати і розкрити цю тему.

Євген Сверстюк, письменник:
— Цей музей був заснований зовсім не для того, щоб ми полюбили Шевченка, а для того, щоб ми за допомогою Шевченка полюбили совєтський режим і тому він мав дуже добру концепцію. Тому я б запропонував не виставляти російських назв на залах. Скажімо, “Призвание и ничего больше”. Років 30 тому про це не можна було й говорити. Тоді можна було перекладати українською Пушкіна, Беранже й усіх, тільки не Шевченка. Шевченко залізно мусив бути зафіксований у тій мові, якою він написав щоденник. Я думаю, що це не музейна, а принципова справа. У музеї має бути нормальний мовний режим нашої держави. І це не порушення. Хочете дати якийсь документ в оригіналі російською мовою — дайте  фотокопію.
Має бути якась концептуальна річ у показі портретів. Ми звикли давати портрети вождів, у всіх музеях — Катерина. Треба визначити їм місце. Миколу І разом із його жандармами, Дубельтом, Орловим, треба було б давати в рядочок. Немає потреби виставляти їх разом з порядними діячами епохи.
А представлення тритомника Кирило-Мефодіївського братства? Ми 50 років чекали на його публікацію. А фактично, що таке Кирило-Мефодіївське братство? За матеріалами експозиції — то фікція. Ми маємо про це братство уявлення тільки з жандармських матеріалів. Кожен зал повинен давати уявлення про поета і дух того часу. А той час був нашпигований жандармською пильністю. Зважаймо на це.
А що таке “Чутки в Петербурзі”? Головна з них — чутка Бєлінського: “Будь я на месте государя, я дал бы ему не меньше”. Не треба дискримінувати товаріща Бєлінського.
І кілька слів про повернення Шевченка. Дата 22 травня в’їлася в нашу історію, в нашу плоть і кров та історію життя багатьох людей, переслідуваних за цю дату. Це надзвичайно важлива дата. Вона затіняє все інше. Гадаю, що це незручно і невигідно будь-кому. Бо поставити в цей ряд будь-кого, це, по суті, підміна теми. Нам дуже важливо показати того Шевченка, якого поховали в Петербурзі, його дуже достойно поховали — дай Боже такі похорони і класикам російським. Треба показати це. І треба показати перепоховання, але це вже було нове життя. І оце нове життя Шевченка після смерті, після виконання Заповіту — окрема сторінка. Її не треба змішувати ні з чим іншим. Звичайно, можна дати в якійсь електронній формі, можна дати аналог з іншими і нагадати, зокрема, і про неперепохованого Довженка, і про Стуса, і про інших. Але це треба дати широким планом, більшим порівняно з тим, що дозволялося в совєтські часи. Свого часу мене викликали куди треба і запитували: “Навіщо вам це здалося, що ви носитеся з 22 травня?” І коли я пояснив, сказали: “Не буде цього!” Вони дуже добре відчували, що це таке — друге народження Шевченка. Іншого Шевченка, вже безцензурного. Тому я пропоную подумати добре про учасників Кирило-Мефодіївського братства. Не треба засмічувати три великі постаті, які увійшли в нашу історію: Шевченко, Костомаров, Куліш.
Ігор Ліховий, колишній генеральний директор Шевченківського національного заповідника в Каневі:
— Проблеми, які нас сьогодні зібрали, відображають системну кризу гуманітарних наук в Україні і значною мірою в шевченкознавстві, особливо в його практичній складовій — музеях. Нам ніби пропонують детально проаналізувати документ — концепцію нової експозиції, і внести свої критичні зауваження (хоча насправді, як з’ясовується, все вже обговорено). Я почав би з іншого. Бо насправді те, що відбувається з музеєм Тараса Шевченка, готувалося не один рік і не одне десятиліття, про що говорив п. Сверстюк. Ніхто не створював музею Шевченка, щоб знати Тараса Шевченка. І ніхто сьогодні, жоден із указів президента, жодні розпорядження Кабміну не ставили за мету зробити Шевченка справді доступним для українців. Ювілейне, повне зібрання творів Тараса Шевченка має наклад 7 тисяч на 45 мільйонів українців. Жоден із вас не купить це зібрання, як і Шевченківську енциклопедію.
Згідно із Законом “Про музей і музейну справу”, музей — наукова і культурно-освітня інституція. Тобто музей виробляє певний науковий продукт: монографії, альбоми, концепції. А продукт не може не мати авторства, як це є у випадку з концепцією експозиції Національного музею Тараса Шевченка.
Із наданих матеріалів дуже важко розібратися по суті справи, бо нас відправляють не до того цілісного явища, яким є Націо­нальний музей Тараса Шевченка з його двома філіями. Яка місія цього музею? Вона не сформульована. Усі музеї світу мають чітко сформульовану місію, яку винесено на сайти і на кожен офіційний документ. Люди повинні розуміти, яке ви маєте завдання. Показати Шевченка, як ви пропонуєте, франтом, представником петербурзької богеми? Чи показуватимемо його, як у попередній експозиції, ідея якої не набагато відрізняється і від 1949 року, від 1989-го: там Шевченко був атеїстом, богоборцем, там Шевченко був співцем інтернаціоналізму, борцем з буржуазним націоналізмом і виразником класових інтересів…
200-річчя Шевченка — це єдина дата, яку українці за кордоном і на материзні відзначатимуть спільно. Ви ж, Дмитре Васильовичу, мовчите, не проявляєте себе як лідер, вдумливий керівник, який може чітко сформулювати позицію науковця і патріота.

Павло Мовчан: Передовсім хотів би сказати про те, що нас може очікувати, як сказав Кириленко, 9 березня. Те, що ми мали в Каневі. І коли зовсім недавно відбулося виїзне засідання колегії Мінкультури, я знову наважився пройти по тих залах. Куди вгатили гроші? Враження ті ж: зробили вокзал, повісили банери…
Індульгенції Ваші, Дмитре Васильовичу, з Ларисою Павлівною разом — на оці пріоритети, які ви собі визначили, закінчилися. Одеса показала, чумацька хата показала, що по руках вас будуть бити довго. Що вас очікує? Якщо ви не дослухаєтеся, не створите громадської ради, не враховуватимете думки Інституту, де ви працювали і з яким ви  консультуєтеся… Ви вважаєте, що ви вирішили, і так буде! Либонь ви як голова русскоязичних пісатєлєй Украіни, а Л. П. — ваш заступник, вважаєте, що російська мова для Шевченка — це природно. І тепер хочете цей електрод вживити. Припиніть! На що ви розраховуєте? Хіба ви не знаєте, що це святе не лише для українців? Шевченко — це протидія всьому сатанинському, не руйнуйте святая святих.
Сьогодні треба радитися з громадськістю, оприлюднювати, куди кожна копійка пішла, а не сподіватися на те, що ви самі домовилися, склали  концепцію і кошторис і пішли до Президента, щоб його переконати. Доцільність нашого зібрання в тому, щоб не було двох чи трьох громадських комітетів — зробіть один, як і належить бути. Це ж центральний музей № 1! Якщо ви не прислухаєтеся до того, що сьогодні пишуть і говорять, повториться історія десятирічної давності із зверненнями працівників музею, народних депутатів, членів творчих спілок, інтелігенції та громадськості до уряду… Зупинили ми тоді вал. Якщо думаєте, що й тепер не зупиниться — зупиниться! Є багато небайдужих українців… Дослухайтеся до тих людей, що прийшли сьогодні. Треба зробити справді національний музей Шевченка, музей № 1 в Україні.

Микола Жулинський: Ми справді готувалися до обговорення тематико-експозиційного плану. Тут присутня заввідділу Шевченкознавства Валерія Смілянська, яка писала рецензію, готувалася виступити, тут мій молодший колега Олександр Боронь. Інститут літератури постійно намагається ефективно співпрацювати з музеєм Шевченка. Тому що це наше рідне  — ще 1926 р., коли в Харкові був утворений Інститут Тараса Шевченка, це було єдине ціле. І живописна спадщина, і громадянська, і поетична спадщина зібрана в єдине ціле тодішніми співробітниками Інституту Тараса Шевченка. Це вже потім відбувся поділ і в нас зберігається літературна спадщина, а тут — малярська спадщина. Але ми співпрацюємо, готуємо разом Шевченківську енциклопедію, вийшло уже 2 томи, до кінця року вийдуть 3 і 4, наступного року ще 2. Працюємо над ПЗТ Шевченка, і я вдячний колегам із Національного музею Шевченка за їхню працю.
Микола Біляшівський, член Головної ради Українського товариства охорони пам’яток історії і культури:
— Ні, не радянська влада створила музей Тараса Шевченка. Тарновський створив, Стара громада, Лазаревський, мій дід ходив збирав гроші, щоб ці стіни стали музеєм. А гроші дали Терещенки на відділ Шевченка міському музею. Я бачу, як усміхаються мої доброзичливці. Плюнули в душу і на гріб цих людей.
Тепер про головне. По-перше, відбувається підміна понять. Ми обговорюємо документ, якого ніхто не читав. Я так і знав, що Інститут літератури прочитає, ви виправите те, що вивісили на сайті музею, і в результаті ми пошиємося у дурні. Бо ж ми протестуватимемо проти того, що ви уже виправили! Як правило, до громадських слухань дається те, що треба обговорити. Місяць тому  ми говорили на цю тему з Кириленком, на жаль, Комітет не працює належним чином із цього питання. Міністр культури дав нам відповідь, що ніякого дозволу у музею Шевченка на будь-які роботи в цьому будинку немає. На реставрацію ви не брали дозвіл. Може бути указ президента і розпрядження прем’єра, але поки експертна рада з реставрації нашого ж департаменту охорони культурної спадщини не дасть своєї згоди, ніхто не має права приступати до будь-яких робіт.
По-друге, щодо експозиції. Цей будинок — історична пам’ятка. Портрет Алферова, власника будинку, передали до Харкова з Москви ще 1939 р. Чому у вас у плані цього нема? Наступні власники, Терещенки, зрозуміло, є. Вони ж дали гроші на відділ Шевченка в міському музеї. А в ньому директор музею створив відділ уродженців нашого краю в Національному художньому музеї. Це було за царя Миколи ІІ, а не за совєтської влади. І вміли люди тоді, коли було заборонено, в Думі сказати, що треба, щоб усе українською мовою було: медицина, школа, наука. Щодо концепції. Концепцію написали, але якби написали її правильно, то ми зараз не бігали б по залах. Концепція, на мою думку, хибна. Я маю іншу думку, ніж Інститут літератури. Що таке місія?  Мав рацію Ігор Ліховий. Місія музею Шевченка, на відміну від історичного, інша. Тут треба показати особистість, яка змінює історію. Ви цю історію розтягли на чотири частини. Причому вона не цілісна. Зрозуміло, що діє не твір мистецтва на людей, а людський чинник. Тарас Шевченко підняв і повів мільйони людей, котрі не бачили його творчості. Ті люди, які йшли за труною у Курську, не прочитали й рядка Шевченка, вони були неписьменні. “Вони читати ще не вміли”, — сказав Грабович. Вони тільки чутку знали, як у Пекарях, що він по воді ходить. На відміну від інтелігенції.
Що таке перша частина, монографічна? Це — біографія Шевченка. Це як цілісна людина. Там має бути наголос на поезії. У другій частині будуть твори мистецтва. А мистецтво живе своїм життям окремо  від автора. Це не картинна галерея, у вас — музей Тараса Шевченка. Ваші екскурсоводи погано володіють цим питанням. Мені не раз доводилося чути, що Шевченкова “Катерина” — не покритка. У вас наголос в одному — на поезії, в другому — на живопису, а де ж громадська діяльність? Ви взяли епізод Кирило-Мефодіївського братства і зробили четвертий відділ. Такий зал потрібен, але чому ви його витягли з біографії Шевченка, розчленувавши цим єдність? Ще Дубельт знав, що Шевченко за самостійну Україну. А не всі братчики були за це. Може, це потрібно?
Шевченківський рух — це стрижень національного руху, який довів до незалежності України. Чому у вас цього немає? Чому немає Академії наук? Вона що, цього не заслужила? Чому нема гетьмана Скоропадського, який закуповував його картини, а тільки Терещенки. Це говорить про те, що ці зв’язки ніхто не тямить і не знає, як це зробити. Або інше — може хтось і тямить, але не зробив. І тому в концепції нема авторства. Бо за цим відповідальність. Експозиція мусить показувати людину, а не якісь історії. Це добре в музеї історії. А навіщо це тут? Показуйте через оточення Шевченка. Там мусять бути Вишневецькі. Тільки чому ж у вас Ярема, а не Дмитро, що заснував Запорозьку Січ? А де ви поділи село, з якого він вийшов? Воно ж було чумацьке, ремісниче. Ви усунули село, бо за цим стоїть чужа концепція, що Шевченка, мовляв, навчив і вивів у світ Петербург, а нічого від себе, від рідної хати, від батьків не приніс. А де образ кобзаря?  Де прижиттєві види Києва? Ви не працювали над цим.
Я не за те, щоб зберегти все з попередньої експозиції. Але ці 18 залів можна зробити як захопливий фільм, надзвичайний, прекрасний, з усіма несподіванками, трагедіями і злетами Шевченкового життя. Хто вам заважає це зробити? Принижувати Шевченка — святотатство.

Лист Оксани ЗАБУЖКО (озвучила письменниця Людмила Таран):
“Оприлюднена в ЗМІ інформація про поспішно, у традиціях радянського “датського” авралу, замислену й проваджену реконструкцію Національного музею Шевченка залишає враження, наче за цим проектом стоїть група людей, котрі з незрозумілих причин вирішили вчинити найгучніше і найефектніше в історії незалежної України громадське та політичне самогубство. Бо ані брак компетенції, ані як завгодно запалені амбіції не можуть пояснити й виправдати тої обставини, що радикальна зміна всієї КОНЦЕПЦІЇ Музею, який сьогодні є не тільки єдиною беззаперечною національно-об’єднавчою цінністю для всіх українців, а й головним культурним маркером України в світі, планується так безсоромно-кулуарно — поза спиною і без відома міжнародної експертної спільноти шевченкознавців та музеєзнавців, без проведення попередніх наукових досліджень із якнайширшим фаховим та громадським обговоренням, без загальнонаціональних дискусій, тендерів, поетапних публічних звітів, — словом, без усього того, що незмінно супроводить проекти такого рівня іміджевої престижности в усіх цивілізованих країнах (пор. історію Музею Моцарта у Відні, Національного Музею Ґете у Веймарі та ін.). А головне — взагалі без розуміння, що йдеться не про шкільний музей, не про куточок у заводському чи армійському клубі, а про загальнонаціональне надбання, ба більше — про символічне культурне обличчя країни, що в нього будь-яке КОНЦЕПТУАЛЬНЕ втручання можливе лише після тривалої й копіткої підготовчої роботи в умовах абсолютної прозорости й досягнутого суспільного консенсусу.
Інакше як скандальним такий підхід не назвеш — і, якщо його метою справді є всеукраїнський (і міжнародний!) скандал із непередбачуваними наслідками, то автори проекту на добрій дорозі. Якщо ж у їхніх планах було здійснити давно й насущно потрібне впорядкування Музею, інспіроване наближенням ювілейної дати, то єдиним розсудливим виходом із ситуації мені бачиться перенесення всіх мегаломанських планів із “перезавантаження” Музею на довготермінову перспективу (із запланованими дослідженнями, створенням Наглядової Ради з числа міжнародних експертів і т. ін.) — і зосередження, наразі, на питаннях технічної реставрації, що має забезпечити якомога надійнішу КОНСЕРВАЦІЮ музейних фондів і чинної експозиції”.

Микола ЦИМБАЛЮК
Фото Олександра ЛИТВИНЕНКА

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment