Скільки села — стільки світа

Михайло КАМЕНЮК

Скільки сьогодні сіл у нашій Україні? За недавніми підрахунками, трохи більше 28,5 тис. А що тривожно-цікаво: понад 150 із них зовсім порожні. Не стало людей у них. Жодної людини!..
У селах живущих — третина нації. Урбанізація всепереможно поглинає ці острівці національної культури, моральності. Мас-культура, поп-культура — цей опіум, цей ерзац утіхи, ці пластмасові консерви свідомості раковою пухлиною заповзають у найдальші закутки, затуманюють молоді мізки і душі. І сп’яніла од них свідомість не знає, не бачить своїх берегів. Ніяких берегів!
А ось інша (протилежна!) дивовижа. Сотні, а може, вже й тисячі наших сіл мають написані й видані останніми роками окремими книгами-томами власні історії. Написані, надруковані вони народними академіками, невтомними пошукачами родових першовитоків, самодіяльними істориками й архівістами. Аматорами. Наклади цих видань скромні, як пенсії їхніх авторів. Але почасти саме з пенсій відкладаються на опублікування тих книг десятки, півсотні, сотні гривень.
Наяву — самопожертва заради торжества ПАМ’ЯТІ народу. Ці народні підручники визирають скромними, але напрочуд гарними, дивовижними квітами з-під наповзаючого космополітичного льодовика, якому байдуже, що поглинати.
Рубрика “Стежками”, яку я веду, вже має свої поштові повідомлення. Одне з них на моєму робочому столі — книжка “Село, моє рідне село…” вінничанина Станіслава Змерзлого, видрукувана в місцевому видавництві ПП “Прада Арт”. Коментуючи в передньому слові це видання, письменник, професор філології Анатолій Подолинний зауважує: “Нині такий жанр наукової літератури, як “історія села”, дістав поширення. Беручи до рук рукопис книжки Станіслава Змерзлого, я думав, що і він є такою ж історією села. Та помилився. Це не наукова праця… Скільки захоплених почуттів береже у своїй пам’яті автор! Потрібно віддати йому належне за чіпку пам’ять, він бо, згадуючи минуле, дивиться на нього не тільки очима сина і внука, а зором історика, фольклориста, етнографа, знавця рідної природи, мови, культури…”.
Станіслава Івановича Змерзлого я знаю давно як завзятого книголюба. Та й не тільки. Цей чоловік усе трудове життя віддав лісові, працюючи в лісовому господарстві — від простого лісівника до керівника підрозділів. Ліснича професія для нього потомствена, продовжив батькову справу.
Але Станіслав Змерзлий не просто професійний лісник. Це закоханий природолюб і природознавець. Його замальовки-спостереження про життя і побут рідної подільської природи друкувалися у пресі, у книжках і сприймалися як літературні твори.
А ще Станіслав Змерзлий зібрав, без перебільшення, одну з найбільших в Україні Шевченкіану. Він колекціонує усе, що торкається імені великого поета: книги, листівки, знімки, плакати, дослідження тощо. В його шевченківській книгозбірні є навіть книги з автографами Івана Франка. У бібліотеках краю влаштовуються виставки “З Шевченкіани Станіслава Змерзлого”.
І ось — друкована оповідь цього славного чоловіка про свій родовід, про свою Шуру Брацлавську, про яку зауважує спочатку: “Найбіднішого села на Поділ­лі, а можливо, і на всій Україні, знайти неможливо. Але ж воно моє рідне — батьківська пристань моя!..”.
Та почавши зі зрозумілої багатьом нам бідності матеріальної, поет рідного села Стані­слав Змерзлий розгортає далі перед читачем цілі сувої багатств, щедру скатертину-самобранку шуробрацлавського і всеподільського фольклору, звичаїв і неповторних обрядів. Про це в розділах “історії села” — “Як старшу світилку Зузю в наше село віддавали”, “Дідуньо Бенедко любив життя крепко”, “Бабусині придибенції-небилиці”, “Бабусине пісенне диво”, “Дідуневі “виходки” та оповідки”, “Ой, під калиною зранений партизан лежав”…
Із його книжкою багатющий матеріал знайдуть не лише патріоти Шури Брацлавської, що побіля знаменитої давньої столиці Поділля — містечка Брацлав, а й фольклористи, етнографи. Книжка ця проситься до особливого вивчення, а також до уважного читання і розповсюдження.
Ось тільки дві сторінки, пов’язані з бабусею автора на ймення Зузя з дівочим прізвищем Орловська-Підлісна-Раковська із села Побузького, що за селом Мачуха.
Перша сторінка — про вміння бабусі по-знахарськи зцілювати хвороби (“про її знахарство потрібно писати окрему книгу”, — зауважує автор-онук):
“Про лікування рожистого запалення — в народі прозваного бешихою (пристрітом) — пам’ятаю і коротенько напишу. Ця хвороба заразлива і найчастіше вражає в людини кінцівки, але може пошкодити й інші частини тіла. Найголовніше при цій хворобі — своєчасність лікування. Але ж це не з нашим мужицьким характером — “А, якось воно само пройде!…”. А воно не проходить і червоними виразними язиками і свербінням охоплює все більшу частину живого тіла. Я не раз чув, як бабуся картала хвору людину: “Ну де ж ти раніше була?”. Зауважу, що таке дійство-лікування відбувалося у вечірню пору, коли зоряниця небо покривала. Зносила з горища велику ринку (таку вмів робити наш дідуньо), брала із печі жар і засипала в цю посудину, якщо була пошкоджена нога, то покривала сукном із шинелі (тепер це можна робити клейонкою), під ногу клала навхрест два ножі. Роздмухувала жар із завчасно принесених лікарських трав, підтримуючи гарне жевріння, обкурювала ногу і просила, щоб людина терпіла пекучість жару.
На жаль, більшість трав я вже не знаю, але ті, які по запаху запам’ятав, то це материнка (богородська трава), любисток, татарське зілля, із мітлиння березові гілки з бруньками, дубова кора. На ногу стелила пасмо із клоччя, завиваючи вісімками, і спалювала його, читаючи молитву (тільки їй відому), при цьому в такт молитви погойдувалася всім своїм тілом.
Обов’язково після кожного сеансу обводила навколо верхній поріг — кільце запалення — настоянкою з бузини чорної чи дубових гал (листочкових горішків), щоб запалення не підіймалося вище.
Протягом двох-трьох днів хвора людина вдома сама лікувалася за її рецептом: у таку саму макітру чи ринку потрібно було засипати жар, а при нагоді вугілля (чомусь запам’яталося, що обов’язково з дубових дров, і розжарювати його перваком горілки аж до полум’я, підсипаючи пшеничний грис, обкурювати та “прожарювати” пошкоджену ногу. Через два тижні хворобу як рукою знімає. І людина зі сльозами вдячності на очах приносила “подяку” матеріальну, від якої бабуня завжди відмовлялася, кажучи при цьому: “Все від Бога”.
А бабусині придибенції-небилиці, яких у книжці чимало, це своєрідні ритмічно-віршовані інтермедії, які назавжди запали в пам’ять вдячному слухачеві.
Одна з цих інтермедій мала такий епіграф: “Сходить місяць, сходе ясний, Ще й вечірняя зоря. А кум до куми тоді ходе, Коли кума вдома нема”. І далі розгортався наступний сюжет:
“…Отож, коли сходила вечірня зоря, кум дивився на плотик — чи кума вдома нема. А на плотик поглядав не просто так, бо на кілку плотяному завжди був умовний знак. Умовним знаком ріжок служив, що його бугай у корови на пасовиську збив. Ось його-то кум з кумою на кілочку вмоцювали і такий собі договір склали: якщо ріжок загостреним кінцем повернутий до садиби кума — вхід вільний (чоловіка вдома нема), а якщо в протилежний бік — нема ходу-“параходу”. В один із вечорів знак попереджав — вхід вільний, куме, поспішай!
Приодівшись благенько, підточивши інструменти, кум мерщій поплентався хутенько.
І яка там тишина — кума дома нема!
Двері сінні з шумом відкриває і такої співає:
“Як до куми не ходить, Коли кума пишна, А у неї густий сад І червона вишня”.
А в цей час у хаті між господарями пробігли чорти пелехаті: господар вечерю справляє, а господиня з кужеля нитку сукає.
Коли кум двері відчинив, то й остовпів, не очікуючи господаря вдома і… Причесався, прилизався, В нові штани вбрався, А як зайшов до куми — На порозі………..
А жінка — це жінка: з неї завжди, як з гуски вода…”.
У цей час бабуня сидить за кужелем і монотонно, ніжкою торкаючи педаль верстата, виспівує за ту куму:
“Посіяла просо біля рути, Та й забула ріжок повернути, А ти, дурню, знай, що казати, — Прийшовши мішки позичати”.
І тут у кума скресла душа-дума:
— Добрий вечір господарям! А тобі звідкіль, кумо, знати, що я прийшов мішки позичати?
— А сорока на хвості принесла.
— Отож да: взавтра їду до млина, а мішків нема. То займіте…
А господар борщ наминає і про мішки нічого не знає…”.
Чимало мистецьких і господарських секретів — і не лише бабусиних — читаємо в цій цікавій книжці. Що випікали вдома хліб завжди на дубових дровах, і в цьому був певний резон: такий хліб довго не черствів. Що найбільшою лайкою в хвилю скорого гніву, яку чули діти вдома, була: “Побий тебе вареником до подушки”…
Село наше — скарб неперебутній. Гортаю книжку Станіслава Змерзлого, роздивляюся світлини. Ось бабуня Зузя в юності, перед весіллям. У центрі світлини вона, бідно вдягнута, бо з незаможної родини. А обіч неї, як розписні обереги, подружки — доньки багатших господарів, наче з якогось фільму чи вистави про давні княжі часи. Але в усіх трьох врода не позичена, в очах — море вогню любові й ласки до життя.
А ось і воли круторогі — найтихіший і найвантажопідйомніший транспорт минулого. Ще один раритет, музейна рідкість, що її торкалися пензлі митців, слова поетів.
Скільки села — стільки світа!.. (Саме “світа” — так мовлять мої улюблені подоляни, зберігаю цю особливість рідної вимови).

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment