Масовий терор як засіб державного управління

[schema type=”book” url=”http://slovoprosvity.org/” name=”Масовий терор” publisher=”Слово Просвіти” ebook=”yes” ] 1935_ruin Закінчення.
Поч. у ч. 44 за 2013 р.

— Що було, коли закінчився ленінський період?
— Якісна відмінність сталінського періоду стосовно попереднього зводиться лише до упорядкування терору. Оперативний наказ наркома внутрішніх справ СРСР Н. І. Єжова № 00447 “Про операцію з репресій колишніх кулаків, кримінальників та ін. антирадянських елементів” (липень 1937 р.) у параграфі “Порядок проведення операції” визначав: “Обов’язково вилучаються боєприпаси, військове спорядження, вибухові речовини, отруйні речовини, контрреволюційна література, дорогоцінні метали у монетах, злитках і виробах, іноземна валюта, розмножувальні прибори і листування”. Насправді під контрреволюційною літературою насамперед мали на увазі совєцькі видання, які згодом заборонила цензура.
Архівнослідчі справи й додатки до них містять також документи про вилучені рукописи. 1937 року під час трусу вилучено: у священика с. Мар’янівки Гребінківського повіту Сави Бідношиї щоденник і рукописний “Апостол”, у архієпископа Костянтина Малюшкевича — альбом із фотокартками, у священика Івана ПавлюкаКордона — чотири метричні книги й невідому кількість “різних релігійних рукописів”, у єпископа Миколи Карабіневича — архів церковноокружної ради (12 тек), у митрополита Василя Липківського — “чемодан з різн[ою] переп[искою]”. Не збереглося жодного документа, жодного акта, що містив би опис цієї коштовної валізи.
Звільнений 1933 року історик Володимир Пархоменко клопотався про повернення йому монографії “Русь і Степ”, рукопис якої у нього вилучили під час арешту в Дніпропетровську 30 вересня 1929 року. Дослідники терору, розв’язаного проти церкви, й автори праць, присвячених репресованим науковцям, ніколи не виявляли в архівах рукописів, що були названі як вилучені під час арештів.
Крім заборонених видань і рукописів, у церковних діячів і всіх репресованих громадян під час трусу вилучали коштовності й навіть не передбачені наказом Єжова облігації. Після арешту митрополита Константина (Дьякова) 9 квітня 1938 року до начальника IV відділу УГБ НКВД УССР надійшов рапорт: “У арештованого Дьякова Константина Григоровича, який помер у тюрмі, при обшуку в момент арешту було вилучено різні золоті й срібні вироби близько 18 кілограмів, троє золотих годинників і 4500 р. радянськими знаками […]”.
— Силові структури грабували не лише окремих осіб, а й українські музеї?
— Агенти Внешторга/Госторга, фахівціантиквари знаходили коштовності по всіх музеях СРСР, починаючи з ленінградського Ермітажу. Визначальний був попит, ринкова кон’юнктура. Речі, які могли придбати на Заході, оголошували експортними й вилучали незалежно від того, де вони на той час перебували — у фондах чи в експозиції. Оскільки українське мистецтво (умовно кажучи, твори Миколи Пимоненка чи П. Левченка) на Заході не котувалось, вся увага влади була сконцентрована на західноєвропейській класиці, що мала високий попит, і тих провінційних музеях, що акумулювали коштовніші пам’ятки культурної спадщини, передусім пам’ятки старшинськогетьманської державності. У Києві це був Всеукраїнський Історичний музей ім. Т. Шевченка та Музей мистецтв ВУАН (кол. Ханенків). Вилучили й спродали за кордон багато безцінних творів мистецтва, зокрема з Музею мистецтв ВУАН картину Юбера Робера (1733—1808), гобелен 1512 року, меблі, ювелірні вироби тощо.
У 1929—1932 роках вартість мистецького експорту СРСР на Захід становила приблизно 20—22 млн крб, тобто складала менш ніж 1 % прибутку від загального щорічного експорту. Інакше кажучи, точнісінько того самого чи й значно більшого фінансового ефекту можна було досягти, збільшивши в 1,5 рази поставки якогось жмиху чи іншої сировини. Це виявляє антинародний характер тодішнього керівництва, яке завзято нищило культурний потенціал країни.
— Пам’яткоохоронці також потрапляли під репресії…
— 1926 року заснували Київську крайову інспектуру охорони пам’яток культури й природи. Навесні 1929го під час обговорення звіту Софійської комісії при ВУАН інспектор охорони пам’яток культури Федір Ернст проголосив заповідником садибу Софійського собору, себто територію колишнього Софійського монастиря, — вона мала увійти до складу комплексу “Київський Акрополь”. Експозицію музею “Київський Акрополь”, який також прагнули зберегти, передбачалося розташувати у Десятинній церкві.
Ініціативу київських науковців навесні 1929 року не міг не схвалити один із керівників Наркомосу часів Олександра Шумського й Миколи Скрипника завідувач Упрнауки Юрій Озерський, який погодився оголосити заповідним насамперед Софійський собор. Наркомос виділив на заповідник певні кошти, але добитися на урядовому рівні створення в Києві другого заповідника у масштабі Музейного містечка було вже неможливо, отож численні нерухомі пам’ятки культури загинули.
На плані урядового центру, що його вибрала урядова комісія, ми не бачимо не тільки Михайлівського Золотоверхого, а й Софії, не бачимо пам’ятника Богданові Хмельницькому й навіть Присутствених місць. На території Акрополя, як він уявлявся українським патріотам Ф. Ернстові та його соратникам, загинули Михайлівський Золотоверхий собор, Трьохсвятительська, Георгіївська, Десятинна та Стрітенська церкви.
Хоч це й дещо парадоксально, але Святу Софію врятував український большевицький уряд. Здійснивши Голодомор, маріонеткові функціонери Косіор, Постишев, Панас Любченко, Шелехес, Затонський, Хвиля та інші відвідали історичну святиню України, яку вони ледве не зруйнували. За спогадом першого директора Софійського заповідника Івана Скуленка, вони пересвідчилися, що рятувати Софію треба негайно. Голова Раднаркому Любченко одразу дав розпорядження виділити кошти з резервного фонду Раднаркому. Цікаво, що і Любченко, і Хвиля були колишні боротьбисти, і партійнонаціональні інтереси їх зближували. Любченко відстоював Хвилю й після його арешту.
Опинившись на еміграції, археолог та історик археологічної науки Михайло Міллер зробив важливе узагальнення: “Під час згаданих вище реорганізацій археологічних установ та музеїв було репресовано також всіх без винятку інспекторів охорони пам’яток історії, культури та мистецтва. […] Большевики всіма засобами нищили всі пам’ятки давньої архітектури та культури, бо ці пам’ятки демонстрували молодим поколінням стару високу українську культуру. В порівнянні з ними совєтське будівництво та культура робили жалюгідне враження. Отже, ті національні пам’ятки ніби провадили мовчазну пропаганду проти совєтської культури. Треба було зробити так, щоб молоді покоління тих пам’яток вже не бачили й не знали; тому їх нищили. Інспектори ж усіма силами обороняли пам’ятки і тим гальмували соцбудівництво й ішли проти інтересів партії”.
Ледве не перше зведення імен репресованих і загиблих українських гуманітаріїв з’явилось 1953 року в мюнхенському журналі “Воля: Ежемесячник Союза бывших политических заключенных СССР” (редактор — В. В. Поздняков). Стаття має назву “Уничтожение интеллигенции на Украине” (автор щойно процитований М. Міллер).
Ще раніше, 1948 року в німецьких таборах ДіПі (для переміщених осіб) літературознавець Юрій Лавріненко розпочав збирати матеріали до біографічного словника репресованих. Його ініціативу підтримало Наукове товариство ім. Т. Шевченка в Європі (1950), виділивши невеликі кошти на поштові й друкарські витрати. Після його переїзду до Америки проект підтримало Демократичне об’єднання колишніх репресованих українців у Совєтському Союзі (ДОБРУС), у якому Лавріненко очолив комісію збирання й обробки матеріалів про совєтський терор (видані 2005 р.).
Ця праця зупинилася, коли вийшов у світ 173й том “Записок” НТШ, що містив статті Наталі ПолонськоїВасиленко, Михайла Міллера, Марії Овчаренко, Григорія Костюка, Богдана Кравціва, Юрія Шевельова, Мирона Дольницького й Миколи Величківського (1962). В умовах еміграції перевершити це видання було неможливо. Особливо насичена тут перша стаття, що належала Н. Д. ПолонськійВасиленко. Думаю, в листуванні, що зберігається в її архівному фонді в УВАН (НьюЙорк), на майбутніх істориків чекає величезна інформація. Зараз, на жаль, цей фонд закрито.
— Що відомо про нищення ікон?
— Для нищення предметів культу організували показовий культпохід по Барвінківському району на Слобожанщині, у якому брали участь Микола Хвильовий, що скінчив життя самогубством 1933 року, заарештований невдовзі Остап Вишня і розстріляні Юрій Вухналь та Іван Маловічко. У с. Курульки зібрали 4700 ікон, із них 3500 “виділили” на опалення школи і сельбуду. Внаслідок вчинених дій у ті дні із 788 дворів цього села до колгоспу вступило 506. Людей можна зрозуміти.
— Відомо, що в давніх монастирях зберігалися коштовні книжки й рукописи, ікони та безліч дорогоцінних речей.
— За приклад нищення монастирських сховищ я взяв Межигірський монастир. Перебираючись на Кубань, запорожці вивезли з собою рештки книгозбірні Межигірського монастиря та церковні речі січової церкви Св. Покрови. А 24 січня 1931 року Київська міська рада ухвалила “вилучити монастир із користування віруючих”. На засіданні секретаріату ВУЦВК 22 березня 1931 року вирішили: “Закрити 2 церкви — СпасоПреображенську та Іосафівську — в с. Межигір’я НовоПетрівської сільради на терені Київської міськради, приміщення передати під культосвітні установи”.
На Великдень директор Межигірського [мистецькокерамічного] інституту В. Міллер спільно з партосередком вирішив “ліквідувати контрреволюцію на території інституту”. Знищили дорогоцінні барокові іконостаси початку XVII сторіччя роботи архітектора Андрія Меленського, знищили розписи італійського художника А. Скотті, дзвони побили, все дощенту розорили. Довідавшись про акт вандалізму, на початку червня Міжгір’я відвідав нарком освіти Микола Скрипник. Переконавшись у заподіяному лихові, він виступив перед адміністрацією, викладачами та студентським комітетом. Міллера зняли з посади й заарештували. Федір Ернст разом із Василем Седляром врятували з Межигір’я три стародавні портрети — Андрія Боголюбського, Іродіона (Жураковського) і патріарха Іоакима (Савьолова), а наступного, 1932 року до Лаврської реставраційної майстерні передали полотно для реставрації (дублювання) межигірських портретів.
— У Вашій книжці наведено багато документів про коштовності, які продавали за кордон.
— Діяльність влади у музеях та бібліотеках простежується передусім у продажу експонатів за кордон через структурні підрозділи “Госторга”, “Внешторга” та “Международной книги”. Загальні масштаби музейної вакханалії за весь совєтський період велетенські. Збереглись акти, складені представниками “Укргосторга” та “Всеукраїнського музею ім. Шевченка” про вилучення для дальшого продажу за кордон ювелірних виробів XVII—XIX ст. Зазначу для об’єктивності, що науково значущі видання ХІХ—початку ХХ ст., потрапляючи до закордонних книгозбірень, доповнювали фактографічну базу, що здавна там формувалася для систематичних студій з історії СРСР. Те, що історія України в Америці, Великобританії, Франції та інших країнах як слід не розроблялася, було вже наслідком прагматичної політики цих країн.
Пряме вилучення золота в населення розпочалось у середині 1931 року й тривало під час Голодомору, який приніс большевикам великі матеріальні прибутки. Сподіваючись на них, улітку 1930 року при Наркоматі зовнішньої торгівлі большевики організували Всесоюзну контору для торгівлі з іноземцями. У серпні 1931 року відкрилася харківська контора, а на початку січня 1932го магазини “Торгсину” діяли вже в Одесі, Києві, Маріуполі, Херсоні, Миколаєві, Вінниці, Шепетівці, Бердичеві, Житомирі та Бердянську — тобто скрізь, де невдовзі шаленів голод.
В обіжнику НКВД УСРР “Про реалізацію культмайна з молитовень, що закриваються”, від 6 березня 1930 року, зазначалося, що всі позолочені речі, зокрема ікони та іконостаси, належало здавати до Московського утильзаводу ОҐПУ, з дорогоцінних металів — до фінансових органів, із кольорових — до Рудметалторгу, речі культового характеру (ризи, корогви тощо) — до Держторгу, щоденного вжитку — до державного фонду матеріальних ресурсів. Коли кількість “нічийних” риз перевищувала 20 пудів, по них виїздив агент Ґосторґу. Якщо риз було менше, дбати про їх відправлення до центру мали самі місцеві органи. Чіткий, добре продуманий механізм.
У документах експертів наркомату “робсельінспекції” виявлено політикоекономічне обґрунтування всієї системи “Торгсину”, де наголошувалося на вилученні у населення “побутового золота, яке після революції втратило своє побутове значення як предмет прикрас (обручки, сережки, браслети, хрести і т.д.) […] проте свою цінність зберегло, […] його необхідно зібрати за допомогою системи “Торгсину” і направити на службу інтересам пролетарської держави”. Щодо вилучення у населення золота на систему “Торгсину” було покладено конкретні планові завдання.
Історик Василь Марочко подає відомості, наведені у виданні “Голод 1932—1933 років в Україні: причини та наслідки” (К.: Наукова думка, 2003. С. 463): 1932 року до держави надійшло золота — 21,0 тонна, срібла — 18,5 тонн; 1933го золота — 44,9 тонн, срібла — 1420,5 тонн.
— Яка була ситуація з книговиданням та бібліотеками?
— Як заявили Віктор Даниленко, Г. Касьянов і С. Кульчицький, одним із найпослідовніших супротивників свободи друку був Ленін (Даниленко В. М., Касьянов Г. В., Кульчицький С. В. Сталінізм на Україні: 20—30ті роки. К.: Либідь, 1991. С. 176), який вважав, що вона означала б “свободу политической организации буржуазии”, отже, запровадити в країні таку свободу — це те саме, що “помогать классовому врагу” (Ленин В. И. ПСС, Том 44. М., 1982. С. 79).
Від поліграфії була відчужена Церква. Дозволяли друкувати свої памфлети тільки представникам опозиційних до Руської та Української православних Церков розколів, що їх сама влада й створила. 1922 року київське Управління друку містилося при губвиконкомі, до його відання входили всі питання, що стосувались і видавництва, і книгарства. 27 листопада 1922 року з’явився його наказ “Про порядок отримання дозволу на друкування творів”, 10 березня 1923 року — “Про торгівлю творами друку”, 22 березня — “Про урегулювання книжкової торгівлі”, 8 серпня — “Про порядок одкриття підприємств друку” тощо. Цензурну практику вегетаріанських часів непу відбив київський цензор С. Якубовський, який підленько схарактеризував окремі типи авторів, чиї твори вже не проходили друкарський верстат: графомани, шарлатани, церковні письменники (Якубовский С. Пройдохи и графоманы: Из сорной корзины гублита и реперткома.К.: Культура, 1929. 95 с.). Так почала наростати нова література. З 20 листопада 1922 року до 1 жовтня 1923 року на попередній розгляд до київського Управління друку надійшло 493 рукописи, не рахуючи дрібних видань (летючок, відозв тощо).
Враховуючи історію сховищ, не можна обійти питання про обов’язковий примірник національних бібліотек, себто всі видання, що виходили на території тієї чи іншої держави. 1780 року Польський сейм ухвалив постанову про обов’язковий примірник для Литовського князівства, а 1803 року таку саму постанову ухвалив Віленський університет. Невдовзі його запровадили в Імператорській публічній бібліотеці та Бібліотеці Петербурзької академії наук. Указ про обов’язковий примірник для Бібліотеки Петербурзької академії наук датується 23 лютого 1783 року (Полное собрание законов Росийской империи. Т. ХХІ. № 15671).
В Україні із середини ХІХ ст. обов’язковий примірник надходив лише до Одеської міської бібліотеки. Явочним порядком у Києві практично всі видання т. зв. ПівденноЗахідного краю надходили до Київської міської бібліотеки, де відкладались у відділі Юзефовича (носила ім’я ВКП(б), потім — КПРС). Після несамовитих передвоєнних чисток і війни ця книгозбірня згоріла під час Другої світової війни. Після того її фонди збирали наново. З часу заснування Книжкової палати (1918), все, що виходило з друкарень на території УСРР, було представлено у ній та Всенародній бібліотеці України (тепер НБУ ім. В. І. Вернадського).
Напередодні евакуації 1941 року, “щоб не потрапив до рук ворога”, спецфонд академічної бібліотеки спалили на внутрішньому бібліотечному подвір’ї. Вважають, що тоді знищили близько 100 тисяч томів. Це число було назване в “Краківських вістях” (1942. 25 січня. Ч. 14 (461). С. 2) і прищепилось у літературі (Литературная газета. 1991. 2 октября. № 39 (5365). С. 13). Перший запис в інвентарній книзі нового спецфонду (його можна назвати ще другим спецфондом Публічної бібліотеки) від січня 1945 року. Наскільки мені відомо, зараз у НБУ ім. В. І. Вернадського довоєнних спецфондівських інвентарів немає.
Державний науковометодологічний комітет Наркомосу спеціально рекомендував для вжитку в школах соцвиху та профосу, а також у політосвітніх установах та установах лікнепу періодичні видання ДВУ. Поширювалися книжки тодішніх письменників і вчених, діячів Розстріляного відродження. Їх друкували величезними накладами, але в сучасних бібліотеках розшукати їх майже неможливо. Після арештів видання вилучали. “Червоний шлях” і “Життя й революція” рекомендували для бібліотек, семирічних шкіл, політосвітніх установ і кущових педоб’єднань. Нині у фондах Національної бібліотеки ім. Вернадського комплекти “Життя й революції” відсутні. У 20х роках щомісячний єврейський журнал “Ді ройте велт” рекомендували для єврейських шкіл і бібліотек нацклубів. Згодом вони перестали існувати, а самі бібліотеки знищили.
— Втрати культурної спадщини — це одне. А втрати людей? У першому томі “Масового терору” Ви розповіли, що спочатку був індивідуальний терор, задуманий для того, щоб приголомшити людей, залякати. А потім відбувалися вже відомі процеси.
— Застосовуючи масові убивства, влада користалася теорією превентивного (попереднього) терору, призначеного передусім для того, щоб приголомшити людей, зламати їх назавжди, — як писав Ленін, — “чтобы они не забыли этого в течение нескольких десятилетий” (Известия ЦК КПСС. 1990. Апрель. № 4 (303). С. 191—192).
В історії України процес “Спілки Визволення України”, що відбувся 1930 року в тодішній столиці УСРР Харкові, має ключове значення. Від усіх інших большевицьких процесів він відрізняється масштабом та історичною роллю, оскільки у зв’язку з ним репресували безліч представників традиційної, органічної української інтелігенції. Така велика кількість українського етнічного елементу в інших процесах так компактно не проходила. Це порушило всю інфраструктуру нації, ґрунтовно перервало національну традицію й сам зв’язок часів у її існуванні.
Протягом багатьох років обмірковування проблем, пов’язаних із “СВУ”, будувалось як похідне від протиставлення: чи існувала така організація, чи її не було? Нагромадження великої кількості різнорідних матеріалів ставить питання інакше: чи існувала в 1920х роках в Україні політична опозиція? На це питання історична наука вже дала відповідь. Політична опозиція не просто існувала, а виявилась навіть у формах великомасштабної селянської війни. Зпоміж інших гучних большевицьких справ 1930х років чи не найяскравіший спеціально антиукраїнський характер мала справа “Спілки Визволення України”. Вона була спрямована і проти українства, і проти культури. У жодній іншій справі (Шахтинська та ін.) український етнічнокультурний елемент не проходив так цілісно. Засудження діячів української культури, що йшли за процесом “СВУ” 1930 року, а також їхня реабілітація 1989 року були наслідком політичних рішень державної адміністрації. Вони виходили з магістральних течій внутрішньодержавної політики СРСР у кожну з цих епох. У першому випадку йшлося про підготовку до масового терору, у другому — до розвалу СРСР. Історична наука досі не має жодної монографії, присвяченої “СВУ” — ні наукової, ні будьякої іншої. Здається, немає й жодної дисертаційної праці на цю тему. Відтак окремим розділом книжки став матеріал про “Спілку Визволення України”.
— Назвіть якийсь окремо взятий науковий висновок із того, що Ви розповіли. Що може потрапити до підручників?
— Один із головних висновків, який зробили з аналізу матеріалу, — це уточнення періодизації історії України ХХ ст. Як очевидно з наведеного, совєтський період нашої історії почався не 1917 року, а після періоду державної самостійності (1917—1921 рр.). Вони мають якісні відмінності.
Ще один підсумок роботи. Матеріали систематизовано у вигляді багатотомника “Джерела наукового українознавства, 1615—1933: Студії, музеї, архіви, бібліотеки в персоналіях”. Концепцію цієї праці підготовлено у рамках літери “А”. Як розумієте, готувати одну літеру словника окремо від інших неможливо. Отже, опрацьовано й інші літери, тільки ж здавати їх до друку поки що зарано. У Центрі культурологічних студій науковий співробітник лише один. Робити більше я просто фізично не в силі. Концепція “Джерел наукового українознавства” одержала підтримку в Інституті енциклопедичних досліджень НАНУ.