Володимир Войтенко,
професор
Фашизм — це стадія, що наступає після того,
як комунізм виявився ілюзією.
Пітер Друкер, економіст і публіцист (США)
Росія може бути наддержавою, політичною потугою першої величини лише разом з Україною. Без неї вона автоматично переходить до другої політичної ліги. Здається, вже не лишилося засобів, за допомогою яких північна сусідка ще не намагалася заманити Вкраїну в свої візантійські обійми. З огляду на підготований одним із московських каналів телепроект “Развод по-украински” (п’ять разів на тиждень), легко прогнозувати розмови ще про низку проблем, які чекають Україну після підписання угоди у Вільнюсі. Цей чинник довгостроковий, і в ньому багато складових — від привласнення нашої історії до експлуатації радянських міфологем. У Москві набирають актуальності розмови про приналежність Криму і віднайдених русинів у Закарпатті. Базікання про русинів (і взагалі “соотечественников”, що постійно живуть поміж нас) наштовхує на роздуми про те, що свого часу відбувалося довкола німецькомовного населення Чехословаччини (хоч мешканці Судет ніколи не жили в складі німецької держави). У лютому 1938 р. Гітлер звернувся до рейхстагу із закликом “звернути увагу на жахливі умови життя наших німецьких братів у Судетах”. Далі були Мюнхен і війна.
1.
Ситуація у сьогоднішній Росії є плодом зусиль влади й суспільства (а не результатом насильства узурпатора). Консенсусу досягнуто на основі соціокультурної єдності. Влада й суспільство позиціонуються, відкидаючи інтелектуальні ускладнення, ціннісні пошуки, рефлексію і роздуми над майбутнім. День пройшов — і добре. Московський історик і публіцист Д. Шушарін, трактуючи проблему, пов’язану із заворушеннями в Бірюльово, підіймається до узагальнень щодо “російської матриці”, якою вважає стабільну сукупність державницьких і етнопсихологічних орієнтацій (День, № 192, 2013). Немає відмінності між добром і злом, є лише зіставлення невдах і переможців. Для Росії це пряме продовження табірних традицій, з поділом людей на фраєрів (лохів) та блатних (власне людей). А принцип “день пройшов — і добре” формулюється по-іншому: помри ти сьогодні, а я завтра. В зовнішньому світі це означає, що тим своїм сусідам, яких Росія вважає “генетично близькими” і “малими росіянами”, нав’язується певна модель державної влади й тип політичної культури. Перше — розрив тих, хто вважає себе опозицією, з традиціями російського демократичного і правозахисного руху. Друге — конвергенція влади і опозиції, влади і суспільства в найважливішій сфері — ціннісній. І це не лишає місця опозиції демократичній, модернізаційній. Влада і суспільство тепер (не вперше) змагатимуться в дикості, в більшому чи меншому варварстві.
Так уже було, але зараз культура ця позбулася демократичних цінностей, витіснених націоналізмом і шовінізмом, пише Д. Шушарін. Деградація йде скаженими темпами. Погроми здійснюються кількома сотнями організованих бойовиків, але преса висвітлює це як народне обурення. Влада бореться не з погромами, а з мігрантами. Цитую: “Російська інтелігенція припустилася помилки, яку не можна пробачити. Вона почала пошуки причин ірраціональної ненависті в предметі ненависті, а не в особливостях того, хто ненавидить. Російська інтелігенція дозріла для моральної підтримки російського нацизму. Саме підтримка інтелігенції і середнього класу зіграла вирішальну роль у приході Гітлера до влади”. Зупинити це неможливо. Це органічний процес. Одним із його парадоксів є те, що на зміну нинішній еліті прийде та молодь, яка нині в опозиції. Роль путінюгенда ще нещодавно відводилася молодіжним рухам, що створювалися Кремлем. Однак вони виявилися штучними. Справжнє політичне загартування пройшла нинішня молодь епохи Бірюльово. Це ті, на кого з надією дивилася демократична опозиція. Проте саме вони будуватимуть Росію за планом Путіна”. Додам: хоч ніколи не переберуть на себе назву “чорна сотня”, саме чорносотенним традиціям відповідає і відповідатиме їхня роль.
Маю в архіві вирізку з “Известий” під назвою “За что не любят русских” (1999, № 54) Її автор, московський інженер Г. Кузнєцов, пише просто: “Сьогодні русские щиро не розуміють, за що їх не люблять ті, до кого вони ставилися зверхньо і називали “жиды”, “чурки”, “черные” “хохлы”, “чухонцы”, “чучмеки”… Та за колишнє національне приниження, за шовінізм і не люблять! Про це мусять пам’ятати всі, хто рве на грудях сорочку, кричавши про русофобію”. Neс plus ultra, казали давні римляни, додати нічого не можна. Проте — ким є 148 начебто українських народних депутатів, які звернулися до польського Сейму з проханням визнати події, пов’язані з Волинською трагедією, актом геноциду. Сейм зробити це відмовився, але ким насправді є ті 148? Про таких можна багато дізнатися, взявши до рук книгу “Украинское движение”, вперше видану під псевдо
А. Ц. у середині 20-х років минулого століття. Коментар до цього опусу під назвою “Украинский и белорусский сепаратизм” написав російський філософ Ніколай Лосскій 1958 р. Філософських поглядів його не торкатимемося, а про свою національну самоідентифікацію він розповідає так: “Я сам белорус, родившийся в Двинском уезде Витебской губернии. Сознание того, что белорус есть русский, мне хорошо знакомо. Называние себя белорусом имеет географическое значение, а этнографически для белоруса естественно сознавать себя русским”. Амінь.
Повертаючись до твору А.Ц., закликаю шановних читачів підготуватися до зустрічі зі злісним невігласом, брехуном і провокатором, але — до зустрічі корисної: маємо можливість дізнатися все про “російську матрицю” та її адептів. Почнемо з невеликого фрагмента: “Украинцы — это особый вид людей; украинец не чувствует себя русским, отрицает свою русскость, ненавидит русское. Обыкновенно это семинаристы (слухачі вчительських семінарій, що готували викладачів для початкової школи — В. В.), народные учителя, кооператоры и подобные представители сельской полуинтеллигенции, распропагандированные из Галиции. Как же понять, что русские ненавидят свою русскость как что-то чуждое и отвратительное? Это странное явление может быть объяснено только из учения о расах”. Поняття про раси є невід’ємним розділом антропології та антропогенетики, проте це не стосується расистських (шовіністських, нацистських збочень), один із зразків яких демонструє А.Ц., у цій царині не поступаючись Гітлерові та його вченій челяді. Читайте, товариство (не хочу таку маячню перекладати на українську — хай зберігає натуральний сморід).
“Население Южной России в расовом отношении представляется смешанным. Русское в своей основе, оно впитало кровь племен тюркского происхождения. Хазары, печенеги, такие народцы, как торки, берендеи, ковцы, половцы, татары, черкесы — все эти племена оставили след в физических и психических особенностях южнорусского населения. Знакомясь с деятелями украинского движения, начиная с 1875 года, мы вынесли впечатление, что “украинцы” — это особи, уклонившиеся от общерусского типа в сторону предков тюркской крови, стоявших в культурном отношении значительно ниже русской расы. Среди наблюдавшихся нами “украинцев” такие типы составляли подавляющее большинство. По новейшим исследованиям немецкого антрополога Бурге-Вафиддингена, в низших расах воплощаются духи низших душевных качеств; понятно, почему “украинцы” отличаются тупостью ума, узостью кругозора, глупым упрямством, крайней нетерпимостью, гайдамацким зверством и нравственной распущенностью. Такие свойства низшего духа присущи украинскому святому и пророку Тарасу Шевченко. Поэзия его действует на души не возвышающим, а понижающим образом. Она не смягчает их, не облагораживает, не вызывает нежных чувств, а напротив, огрубляет, развращает, озверивает”.
Винятково талановита “русская раса” — це комічно, коли йдеться про академічний підхід до проблеми. Проте “пивний путч” Гітлера 1923 р. теж був як фарс; через 10 років провідні актори тієї вистави стали до влади. Свого часу Юрій Мєшков у Криму дуже нагадував клоуна, проте втрата півострова Україною поступово набирала відтінок реальності. Ігор Марков та його “Родіна” не сприймалися як щось, варте уваги, але хіба за десять років їхньої діяльності дотепна і розкута “канонічна” Одеса не стала містом агресивно-смердючим (як, скажімо, Сєвєродонєцк у свій “зоряний час”)?
Повернемося до А.Ц. і його твору. Торкнемося публікацій відомого антрополога В. Алєксєєва з Московського інституту етнографії ім. Миклухо-Маклая, датованих 1960-м роком. Московський учений міг надрукувати те, що ні за яких умов не побачило б світу в Києві (на радість “буржуазним націоналістам”). Отже: “Ознаки південної середземноморської гілки європеоїдної раси в українців сильніші, ніж у росіян і білорусів. Це реабілітує давній висновок про особливості українців у порівнянні з іншими східнослов’янськими народами. Порівняння сучасного і середньовічного населення Росії, Білорусії та Вкраїни свідчать, що антропологічні відмінності, які віддзеркалюють уплив фінського субстрату, є чіткими на просторах Росії, меншими в Білорусії — і сходять нанівець на території України. Іншими словами, середньовічні слов’яни України не долучили до себе етнічних груп, що мали монголоїдну домішку і говорили на фінських мовах. Антропологічний тип українців склався на основі літописних полян; дуже ймовірними в формуванні українців є антропологічні особливості літописних древлян і сіверців”. Згаданий вище “давній висновок” належить академіку Санкт-Петербурзької імператорської академії наук О. Шахматову, авторитет якого в ученому світі був незаперечним: “Ми мусимо рішуче відкинути тезу про те, що древню Київщину заселяли предки не сучасних малоросів, а інших народностей. Шукати в XI—XII ст. біля Дніпра великоросів є марна справа, бо великорусская народность происхождения нового”.
2.
У першому розділі говоривши про тези, що узагальнюють світогляд того, хто заховався під псевдо А. Царинний, мушу детальніше торкнутись окремих позицій запропонованої ним брехливої енциклопедії українофобства.
“Полтавщина доказала, что она русская, взлелеяв гений Гоголя, синтез главнейших ветвей русского народа и вытяжки духовных соков малорусской отрасли”. Біля одра Росії, “выздоравливающей от гнилостного отравления иудейским марксизмом”, Гоголь, на думку А.Ц., посяде місце духовного лікаря. Важко зрозуміти, що означає ця фраза. Коли йдеться про характерний для Гоголя (а також для Достоєвського і багатьох письменників меншого калібру) “автоматичний” антисемітизм, то це віддзеркалює загальноімперську ксенофобію. На цьому тлі Полтавщина вирізняється тим, що “взлелеяла” Василя Нарі(є)жного. Написавши перший у російській літературі роман, цей вихованець гімназії при Московському університеті дав (без публіцистики, в спокійному реалістичному стилі) взірець людських взаємостосунків між християнином і юдеєм, що дуже не сподобалося цензурі та тодішнім “органам”.
“Покровители Шевченко в Петербурге принадлежали к либеральным кругам. Указывая на него, они могли говорить: смотрите, сколько талантов рассеяно в толще крепостного крестьянства”. Російське освічене суспільство, бідкається А.Ц., не знало справжнього Шевченка, бо приятелі поета прикрашали його образ. Лише поступово стала очевидною “звірина личина” поета, його ненависть до Бога (брехня — В. В.), до царя (правда — В. В.), до будь-яких виявів громадянської та майнової нерівності. А головне, “начало украинскому движению, стремлению к отделению “украинского народа” и созданию для него особого языка, отдельной литературы и самостоятельной государственности, — положило Кирило-Мефодиевское братство”. Маємо чим пишатися, товариство: і братство, і братчики (Шевченко передовсім) — передові люди свого часу. Ідея про самостійні слов’янські держави та їхню добровільну й рівноправну (кон)федерацію є з усіх точок зору шляхетний проект. Єдиний недолік його — практична нездійсненність через існування “європейського жандарма” візантійсько-ординсько-пруського гарту.
А.Ц. журиться — історія, мовляв, здійснила “главнейшую идею братчиков относительно словянских государств: теперь существуют Царство Болгарское; Королевство Сербов, Хорватов и Словенцев; Республики Польская и Чехословацкая. Оказалась порабощенной Россия, и кем же? Иудеями! На месте бывшей России пышно расцвело отвратительное иудейское государство”. Про те, що російський більшовизм/комунізм має не юдейське, а “домашнє” етнопсихологічне походження (“матрицю”), багато і розумно писав Ніколай Бєрдяєв (до слова, колишній киянин).
Початок українського руху в Галичині можна датувати 1868 роком, слушно пише А.Ц.; у Львові було засноване товариство “Просвіта”, з метою розповсюдження книг для народу, написаних мовою Тараса. Полтавщина довела, що вона “нерусская”: 1872 року колишній Кирило-Мефодіївський братчик Д. Пільчиков привіз із Полтави 1000 австрійських гульденів для організації товариства ім. Т. Г. Шевченка. В співробітництві з Товариством зійшла зоря М. П. Драгоманова. Що в тексті далі? Чергова з’ява улюбленої теми: “Драгоманов увлекся учениями немецких иудеев. Тут мы подошли к критическому моменту украинского движения — приняв марксизм, оно могло называться украинским лишь потому, что действовало в малорусской среде”. Крапка, абзац, а малошановний автор, пардон, бере за бороду М. С. Грушевського.
Майбутній очільник Центральної Ради, закінчивши гімназію в Тіфлісі, навчався в Київському університеті. Написав на медаль свій перший твір “Исторія Кієвской земли”, що відразу поставило молодого вченого на високий щабель у товаристві істориків. Але А.Ц. бачить проблему: чому Грушевський вибрав львівську кафедру, надавши їй перевагу перед широкою дорогою, “какая могла открыться ему в России? Менее всего уместно допустить, что выбор сделан в порыве увлечения любовью к неньке-Украине”. А чому, власне, “менее всего”? Подальше життя М. С. Грушевського дає підстави саме для такого трактування, проте сволота-публіцист знає куди гне: робить із вченого зрадника та міжнародного шпигуна: “…он обязался проводить в жизнь выработанную в Вене программу, имевшую в виду втянуть Левобережную Малороссию в сферу влияний Австро-Венгрии. Согласие принять такого рода поручение сулило немало житейских выгод”. На що натякає провокатор — на гроші, апартаменти, курорти, жінок? На все — і ні на що, це ознака кваліфікованого брехуна.
Торкаючись наукової роботи М. С. Грушевського та його публікацій українською мовою (а якою ж іще?), знавіснілий публіцист кидається вусібіч, зокрема на вчених свого отечества: “Члены Российской Академии наук не только не сочли нужным выступить против лженауки Грушевского, но покрывали его своим авторитетом”. Маю приємність назвати поіменно чесних науковців: академіки Корш і Шахматов, професори Мякотін і Корсаков (Петербург, Казань), “не говоря уже о таких украинофильствующих” професорах, як Багалій і Сумцов (Харків). А тепер — улюблена тема шовініста: “Выработано было молчаливое соглашение открыто не говорить правду об иудеях, готовивших разгром России”. А сам М. С. Грушевський (мало того, що українець) у київському університетському середовищі знайшов собі однодумця й співробітника в особі професора російської мови і словесності В. Н. Перетца; бувши “петербуржцем еврейского происхождения”, той став завзятим українцем, друкувався в Записках товариства Т. Г. Шевченка і “распространял идеи украинского движения между студентами”. Далі брехун утрачає почуття реальності. Відомо, що в травні 1914 р. ерцгерцог Франц Фердінанд скликав нараду за участю австрійських і німецьких міністрів та імператора Вільгельма. Так ось: “На это совещание в качестве экспертов вызваны были Грушевский и Перетц”. Зрозуміла річ — два професори, українець і єврей, такого нарадили учасникам наради, що ті через кілька місяців оголосили війну Росії. Відтак Перша світова війна “была вызвана тайными силами, преимущественно еврейскими”; політики не здогадувалися, що доля їх імперій “предрешена сверхправительством Сиона”, а мирний договір України з Антантою “являлся исполнением давно задуманного плана”. Якщо йдеться про революцію 1917 р. в Росії, то — окрім матеріального збагачення — “целью иудеев было истребление умственных сил русского народа”. На тлі цієї маячні рейхсміністр пропаганди д-р Геббельс вже не здається неперевершеним майстром дезінформації. У східнослов’янській темі його конкурентом можна вважати А. Царинного (А. В. Стороженка, 1857-?). Він — етнічний українець, а “по факту” — хахол і російський шовініст. NB: до Царинного не має стосунку письменник Олексій Петрович (Олекса) Стороженко (1806—1874); весь вік “служивши цареві” у війську, він писав, сказати б, сьогоднішньою українською мовою; його “Марко Проклятий” містить у собі колізії, що висвітлюють одвічні й довічні сутінки людської душі, але це вже інша тема.
3.
Завершуючи розмову про Царинного-Стороженка, скористаюся двома його короткими “перлами” ідіотично-анектодичного характеру: 1. малорусы — самые настоящие русские, вековечные русские; 2. Екатерина Вторая допустила историческую ошибку: согласилась на передачу Австро-Венгрии Галиции и Буковины, оставляя незаконченным собирание русских земель.
Сподіваюся, зацікавлені особи з яничарською самоідентифікацією вибачать нелюбому їм українському народові схильність до кропив’яного гумору — зокрема, прислів’я “Дурний піп — дурна його молитва”.
Отже, переходимо до свіженької (на прекрасному папері, з кольоровими ілюстраціями) монографії акад. П. П. Толочка “Украинцы в России”. Уже на першій сторінці прочитавши про “нерушимую дружбу двух родственных народов”, а далі про те, що СРСР є “величайший мировой социалистический эксперимент”; про те, що “мы развалили” велику й величну країну “не без подсказки западных наставников”; про те, що “величайший эксперимент” пішов прахом не через економічну імпотенцію, а внаслідок того, що погані дядьки в “беловежской пуще, разгоряченные крепкими напитками, объявили о его роспуске”, — прочитавши це та багато подібного, я зрозумів: акад. П. П. Толочко хворіє на ЗС-синдром. Як правило, в людей старшого віку ця хвороба є невиліковною. Цитую філософський довідник (1983 р.), замінивши абревіатурою ЗС (затяті “совки”) камуфляжний термін “советский народ”. Отже: “ЗС — нова інтернаціональна спільність людей, які мають єдину за соціалістичним змістом і багатоманітну за національними особливостями культуру і спільну мету — побудову комунізму. Зростання інтернаціональних рис у національній культурі свідчить не про те, що національне начебто стає жертвою інтернаціонального, а про те, що збагачується саме поняття національного. Представники будь-якої нації СРСР вважають себе ЗС, що віддзеркалюється передовсім у почутті їх загальнонаціональної гордості”.
Акад. П. П. Толочко — “передовсім”. Хоч цитований довідник обіцяє повне злиття націй лише в зрілому комунізмі, ЗС-академік уже “злився” настільки, що вибірково втрачає пам’ять: голодомори й винищення інтелігенції — це “украинцы в России”, але жодного посилання на ці трагедії в книзі немає, бо автор захлинається від благодаті. Багато уваги приділивши постаті Т. Г. Шевченка (винятково російськомовним текстам повістей і щоденника), акад. П. П. Толочко резюмує: “…следует сказать, что его творчество было связано не только с Россией, но и с Украиной, Казахстаном”. Що це — дитяча хитрість чи старечий маразм? Повісті для заробітку, написані атраментом, затьмарюють написані кров’ю вірші? Заслання в Орську фортецю — це “связь с Казахстаном”? Де бодай півслова про Кирило-Мефодіївське братство — блискучий епізод з історії “украинцев в России”?
Останні 5 сторінок книги (“Русский мир и Украина”) за смиканням авторської логіки нагадують прислів’я про вужа на гарячій сковороді. Сяк-так усе можна резюмувати за допомогою трьох тез: 1. алілуя московському попу Кірілу за ідею; 2. плакати “хочеться від того, що “1150-летие Российской государственности” не стало загальносхіднослов’янською подією, а не отмечено так, как в 1862 г.”; 3. все звелося лише до популяризації в Україні історії та культури Росії, а цього недостатньо для реалізації “продуктивной идеи под названием “Русский мир”.
Щиро раджу акад. П. П. Толочкові взятися до роботи над новим твором “Чеченці в Росії”; матиме свідчення Л. Толстого (“Хаджи-Мурат”, гл. XVII): “Садо уходил в горы, когда русские подходили к аулу. Вернувшись, нашел свою саклю разрушенной. Сын его, красивый, с блестящими глазами мальчик, был привезен мертвым к мечети. Он был проткнут штыком в спину. Вой женщин слышался во всех домах. Фонтан был загажен, так что воды нельзя было брать из него. Так же была загажена и мечеть. О ненависти к русским никто не говорил. Это была не ненависть, а непризнание этих русских собак людьми…” Чи доводилося вам, пане академіку, читати поему Т. Г. Шевченка “Кавказ”?
Володимир Войтенко
