Я люблю поезію Любові Проць. Починаючи від перших публікацій у часописах — до поважного тому вибраного: “Група крові” (книжка знайшла неабиякий розголос і серед читачів, і серед колег-письменників), намагалася не пропускати нічого. І ось тепер — “Полювання на світло”. Ошатний, шляхетно оформлений томик (автор ілюстрацій — молода художниця Наталя Звіжанська), який побачив світ у видавництві “Ярославів Вал”. Переконана: ця збірка стала дуже приємним і бажаним дарунком для читачів.
Світлана АНТОНИШИН,
м. Броди Львівської обл.
“Поезія — то вмикання світла”, — зазначив у глибокій та афористично-яскравій передмові до книги Володимир Базилевський, лауреат Шевченківської премії і просто Професіонал, який давно має найвищий і найбажаніший для кожної творчої людини титул — Ім’я.
Прочитавши збірку вперше, і вдруге, і…, дедалі більше утверджувалася на думці, що в цієї книги просто не могло бути іншої назви. Світло — той багатогранний метаобраз, який гармонійно об’єднує всі чотири, такі різнотемні на позір, розділи збірки в єдиний цілісний художній світ. Архітектоніка книги традиційна: від громадянської лірики — до інтимної. Але є в тій традиційності щось особливе, своє, “фірмове”. Можливо — неймовірно вузька, майже зникома, грань між авторським “я” і “я”, тобто образом ліричної героїні.
Іронічнодошкульна, саркастична, усміхнена, добродушна й непримиренна — це все вона, Любов Проць. І такою може бути навіть у межах одного твору.
Настроєві “перехлюпи”, експресія “на грані” і раптом — благословенна тиша катарсису — це, зрозуміло, “чиста лірика”. Пастельні пейзажні малюнки, лаконічні “картинки з натури”, де лірична героїня — оповідач, а головний персонаж — знане до найменшої травинки в копиці сіна село (метонімічний, збірний, проте — дуже живий, характерний образ) — це, швидше, епіка. І тут, і там Любов Проць почувається однаково “вдома”. Бо коли світло — це тло світу, його праоснова, джерело життєтворчої енергії і сонячний небесний міраж, то дім — запорука тривкості, частка вічності, така ж вразлива і минуща, як і все на цій беззахисній землі.
Знаю, як мовиться, з перших уст, що Любові Проць — авторові більш близька громадянська лірика з розділу “В цирульні часу”. Мені — читачеві — пейзажні замальовки з “Перепустки в зиму”. Але не можу не визнати, що “Цирульня часу” таки стриже за живе. І не приховує мети: “Щоб врешті стала головою, а не порожнім черепком” наша замакітрена, “хатоскрайня” оселя для мізків.
Мабуть, проти такого “прямословія” (визначення Володимира Базилевського) важко знайти серйозні контраргументи…
Водночас лірикофілософські твори з трьох наступних розділів — до “Перепустки в зиму” додаймо ще “З душею — очі в очі” та “Строфи білих ночей” — мають дуже впізнаваний, актуальний, з виразними соціальними й етичними акцентами контекст.
У цьому ж розділі (“Перепустка в зиму”) є поезія, що, можливо, дала назву всій книзі. Але не прогнозовано, силувано, а на якомусь інтуїтивнопідсвідомому рівні. (А поіншому, мабуть, і не буває…). Алегорія, що її інакше і не означиш, як “полювання на світло”. А в реалістичному контексті йдеться про традиційну забаву — облаву на лиса.
Ця невеличка лірикодраматична — до трагедійного надриву — новела мене вразила з перших рядків:
Стоїть — пручається свіча —
Не хоче в засвіти рушати…
О, як розпачливо втрача
Світ золоті розкішні шати!
Ти, як читач, ще не знаєш, що далі, але серце вже стислося в болючу грудку. Мабуть, це та іпостась світла, яка пронизує до сльози.
“По хутрах лисів йдуть ліси” (розкішна метафора і чудовий алітераційний звукопис). І водночас — це своєрідна зав’язка, підготовка до розгортання основної драми — події.
“В нору забився лис один — прийшла йому година чорна”… Полювання на світло, чи то пак — на лиса — розпочалося.
Спалах — смерть. І жодних добрих казок про Маленького Принца.
Світлові у сховкунорі “чорну годину” не перечекати. Бо справжнє світло — то жертовна готовність вирватися з полону темряви, порятувати себе і землю навіть ціною власного життя. Це добре розуміє і реальний, загнаний у безвихідь лис. “Хоч терпнуть лапи — пишеш слід. Не видавай мене, сороко!”
…Сорока, може, і не видасть. А ось “старші брати”, ті, що уособлюють ненажерливу темряву, свого шансу не проґавлять. Щодо цього в поетеси немає жодних ілюзій: “…Роздертий крик твій хтось з “братів” зашиє ниточкою крові…”
Ось і все. Багряна крапка у драмі, що розгорілася в невеличкому лісі на великій землі. Це реальнонереальне полювання на світло вийшло в поетеси Любові Проць таким переконливим, “діткливим”, що не зупинитися детальніше саме на цьому творі було б… неправильно. Хоч він, можливо, і не центральний у збірці: хтось із читачів обере для себе інші вірші і матиме цілковиту рацію.
Взагалі, у поезії Любові Проць небагато трагедійного надриву. Є мінор, тихий смуток, навіть бунт проти “вибриків природи”. Але є щире зачудування — аж до дитинного захвату! — красою, яку дарує нам Господь. Умій тільки впіймати той проміньмить. Чому не вдається? А це вже запитання, на яке кожен має відповісти сам, залишившись “очі в очі” з душею, зі словом, з безжальними “стрілкамишабельками” часу.
Важко не погодитися з Володимиром Базилевським, який стверджує, що в поезії Любові Проць “світло мовби загнане вглиб. Воно не засліплює, але манить, притягує. А головне — не дає збитися з дороги”.
У чім секрет такої притягальності? Мабуть, про це не відає достеменно і сама поетеса. (“Натхнення — це прекрасний монолог: Говорить Бог”). Є в її художніх візіях, образах, думках якась невимушена, природна чарівливість. Здається, ці образи не пишуться — творяться, вони давно жили і живуть. Автономно і непомітно, як подих.
…Ну хіба є щось особливе в тому, аби відчутипобачити взимку, як “щулиться щука і тягне на себе хвилю, щоб вкритися із головою”. Або ось така, сповнена усміхненого тепла і мудрої художньої прозірливості, мініатюра:
На, маєш! Ховали ворони
Всі гнізда між віт весняних,
А нині ніхто не боронить
Стріляти очима по них.
Бо — голі дерева. Лиш зрідка —
Листка нарікання сухі, —
Немов то забута сирітка,
Що шарпають люди лихі.
У поетеси своє бачення краси. Її вмиротвореність часто — на межі емоційного вибуху, її зачудування сонцем ніколи не дає забути про велику і невідступну тінь людського болю. Ось померла бабуся — і “вперше хата ночує сама”. Мікротрагедія на сцені Всесвіту. Але для Любові Проць ця трагедія не менш болісна і знакова, ніж глибинні катаклізми — чи то національні, чи світові. Ота осиротіла хата говорить поетесі про екзистенційну несправедливість всепроминальності не менше, ніж ранилатки української землі (“Сорочку вкраїнську вже так полатали, що хрестиком чорним душа прозира” — цей гіркий і ємкий афоризм знаходимо ще у збірці “Дух євшану”).
Розбудити, підняти, освітити дорогу до чогось вищого, ніж димар навіть найріднішої хати (“могли трясти світами — не зуміли…”), посіяти надію в оспалих душах зневірених людей… Для слова Любові Проць — то не надзавдання і тим більше — не кон’юнктурний хід. Це природний спосіб існування такого слова.
Так, у порівнянні з попередніми книгами в громадянській ліриці Любові Проць менше романтичних ілюзій, більше болю, навіть відчаю й водночас — тверезої оцінки ситуації. Бо попри природну втому від девальвації патріотичногероїчних сподівань, поетеса впевнена: ніщо не було і не буде намарним. І під золою зрадженого Майдану поховані не праведна мета і не надія на прийдешнє. Там поховані вчорашні утопії, породжені нашою ментальністю. Але там також жаріють вуглини, яким суджено спалахнути живим всеочищаючим полум’ям. Тим благодатним світлом, яке зуміє, врештірешт, подолати “суцільне затемнення нації”.
Хоча поетеса не бавиться у пророцтва. Вона працює “тут і сьогодні”. Працює на контрастах: світло — темрява, правда — лжа, відданість — зрада. На контрастах теперішніх і не менш суперечливих і жорстоких — через незмогу будьщо виправити — уроках історії.
Природно, що в таких випадках “лагода душі” переростає у вибух емоцій, а глибинне внутрішнє світло стає сліпучим спалахом. Ось як у цій динамічній, сповненій живих почуттів і душі, багатоплановій і багатопластовій картині з лаконічною назвою: “Камінь”.
“Сидить на лаві часу здавна”… Це він — головний персонаж, віковий, праісторичний і водночас — “наш”, сьогоденний камінь. Тужно йому, незатишно, бо ж “така прийшла пора безславна, що хоч котися в тартари!”
Безликий час. І дні пропащі —
Горохом об старечий лоб.
…Він мріє блискавкою з пращі
Летіти знавісніло, щоб —
На друзки, на дрібну полову
Цей простір вдавано живий!
…І впасти срібним пилом знову
В ріку весняної трави.
Ну як тут не згадати хрестоматійне Ольжичеве: “Я — камінь з Божої пращі”. Але в цій поезії камінь — самодостатній персонаж. Зі своїм болем, гнівом, невимовленими бажаннями (бо ж німий…) і невимоленим прощенням за все, що було і буде на землі. А ще він початок, кінець і знову — початок, срібний пил у “ріці зеленої трави” (чудовий образ!). Бо він вічний, чи то пак — є уособленням вічності. На жаль чи на щастя для самого камінного свідка епох — хто відає?..
Коли продовжити тему контрасту як одного з улюблених прийомів художнього світотворення у поетиці Любові Проць, то неважко зауважити: простір її текстів густозаселений. Водночас цей простір якийсь дивовижно прозорий, справді безмежний, розгорнутий від землі до неба, точніше — від неба до землі. Бо все найцікавіше й найпосутніше відбувається таки на ній, грішній і святій, але не мертвій планеті. І нехай цілий день орали літаки безборонне небо, аж щулилася злякана тиша, проте все відгуркотіло, “відвоювало” (добре, що це лише навчання…). Настав благословенний надвечірній спокій. І — блискіткакартинка: “Рушником веселчиним село голову собі перев’язало…”
Отой “веселчин рушник” — своєрідний символ і простору, і часу, що гармонійно й зворушливоелегійно поєднані в поезії Любові Проць. Це символ, який органічний саме для неї і тільки для неї. Світло, що не знає лінійності та однобарвності. Воно недовговічне і водночас — незнищенне, бо має властивість відроджуватися.
Його потрібно бачити і благословляти душу, яка прагне увіковічнити химернопрекрасну веселку на овиді дня. Дня, який для кожного свій і водночас — єдиний для всіх, хто сущий на цій планеті.
