Каміння Києва заговорило

Не вперше доводиться чути від киян і гостей міста, що Київ дедалі більше втрачає своє українське обличчя. Варварське руйнування архітектурно-історичних пам’яток у столиці, захоплення приватними забудовниками парково-відпочинкових зон і зведення на їхньому місці залізо-скло-бетонних потвор за сприяння місцевої, неукраїнської за своїм складом і духом влади набуло ознак епідемії. Громадськість протистоїть нахабству і цинізму “хазяїв життя”. Повернути, зберегти, показати українське обличчя Києва намагаються і науковці. Це засвідчила презентація путівника “Київ ХІХ—ХХ ст.” (автор кандидат історичних наук, заввідділу історії України кінця ХІХ—початку ХХ ст. Ігор ГИРИЧ, видавець — Національне газетно-журнальне видавництво). Унікальність невеликої, щедро ілюстрованої книжки не лише в тому, що подібний путівник (автор К. Широцький) з’явився майже 100 років тому, 1917-го, а насамперед у його багатій, досі малознаній широкому загалу історії українського Києва. Про це ми й говоримо з автором.

— Вивчаючи історію нашого міста, чи довідалися Ви  щонебудь про своє родове коріння? Адже на початку ХХ століття прізвище Гирича як власника друкарні на Трьохсвятительській, значиться на вихідних даних першої всеукраїнської газети “Рада”.
— Не знаю, до яких Гиричів належу, бо мої бабця, мати і батько не дуже розповідали про це. Треба розуміти, які настрої тоді панували, а рідні були, м’яко кажучи, не дуже прорадянськи налаштовані. Напевно, постраждали від комуністичної влади, тому майже нічого не розказували про наше коріння. Хоча це характерно для більшості українців.
Працюючи в архівах, я неодноразово натрапляв на згадки про Гиричів. Був, наприклад, великий священицький рід у Києві й Київській губернії. З кінця XVIII ст. він чітко проглядається у Черкаському повіті. У Києві тоді власниками шести садиб були Гиричі; був навіть протоієрей Гирич, який теж мав у Києві свій будинок. Під час Хмельниччини відомий  полковник Гирич.
— Чому зацікавилися не родовою, а насамперед історією Києва, України?
— Я киянин у другому поколінні, мама моя народилася на Шулявці. Після закінчення школи вступив до Київського університету на історичний факультет і водночас наприкінці 1970х почав працювати  в архіві. Тепер це Центральний державний історичний архів (ЦДІАУ).
І слава Богу, що почав з архіву, бо там побачив справжню, не заангажовану, не заідеологізовану нашу історію. Може, архіву я зобов’язаний більше, ніж університету. Вважаю, що фах історика набув саме там, ознайомлюючись із мало кому тоді доступними фондами.
— Як вплинуло це на формування Вашого світогляду?
— Архів був тоді місцем, де працювало багато опозиційних істориків, які сьогодні відомі в історичній науці. Наприклад, тепер членкореспондент НАНУ, доктор історичних наук Геннадій Боряк, доктори і кандидати наук Наталія Яковенко, Валентина Шандра, Наталія Люта й інші. У нашому архіві працював свого часу колишній член ЦП ОУН Василь Кук, але я його вже там не застав. У 1960х роках працював і Василь Стус.
Щодо моїх зацікавлень, то принаймні там, в архіві, я вперше побачив український Київ, бо до того мені здавалося, що він відсутній як такий. Отой анекдот, коли дитина запитує в батька: “Папа, вєздє пішут, что Кієв — мать ґородов русскіх, а откуда здєсь взялісь украінци?” формував не одне покоління киян. Навіть нині, коли Київ уже 22 роки столиця незалежної України, чи багато можна побачити пам’ятних дощок, не кажу про пам’ятники відомим діячам української культури, національновизвольного руху?
Старі київські будинки, церкви мали на мене великий виховний вплив. Наша родина жила на Чоколівці, і навіть у ті роки в Києві було ще багато приватного сектору. Може, тому Софія Київська, Володимирський собор, Андріївська церква, КиєвоПечерська лавра, старий Хрещатик, Поділ та інші споруди й місця нашого міста так цікавили мене. А ще більше ті, про які читав, але їх уже не було: Михайлівський Золотоверхий, Десятинна, Ірининська, Пирогощі…
Мої дослідження як історикапочатківця стосувалися пам’яток Києва, які були й дійшли до наших днів. Свою першу статтю, яка була надрукована 1980 р. у “Вечірньому Києві”, я написав про Ланцюговий міст. А потім були інші статті. Тоді ж я написав і про друкарні Києва, але статтю пошматували і залишили розповіді тільки про ті друкарні, які були пов’язані з більшовицькопролетарським рухом. Тоді ж викинули і про друкарню Гирича на Трьохсвятительській. З усього того, що я тоді написав, залишилися якісь дрібнички.
Потім досліджував і писав про київську фотографію. А пізніше зацікавився місцями і діяльністю, пов’язаними з Грушевським. Через Грушевського вийшов на громадськополітичний рух, почав займатися В’ячеславом Липинським, Сергієм Єфремовим та іншими тепер більшменш відомими постатями національного відродження. Ось тоді на якийсь час відійшов від Києва.
— 1919 року, коли об’єднані армії визволили Київ, галичани піднімалися Бібіковським бульваром. Вони були здивовані тим, скільки портретів Шевченка кияни виставили у вікнах своїх квартир, і не розуміли, чому їх закидають квітами. А підійшовши до міської думи на Хрещатику, щоб вивісити там український прапор, побачили, що він там уже встановлений…
— Нічого з нічого не з’являється. Більшість українських міст (це меншою мірою характерно і для інших країн) століттями були поліетнічними. Але активне українське життя в Києві ніколи не припинялося ні за поляків, ні за росіян. Його не могли забити, витравити найжорстокіші заборони. Це я намагався показати у щойно виданому путівнику.
“Київ ХІХ—ХХ ст.” розрахований насамперед на гостей міста (хоча він буде не менш цікавим для киян), які зможуть самостійно ознайомитися з пам’ятками міста. Розповідь структурована за маршрутами  семи екскурсій, нанесеними на мапу: чотири — у Старому місті, і по одній — на Подолі, Липках і Печерську. Екскурсійний огляд першого маршруту починається від залізничного вокзалу, проходить вулицею С. Петлюри (колишня Комінтерна), бульваром Шевченка, повертає на Володимирську до Святої Софії і закінчується Андріївським узвозом.
— Чи багато у Києві місць, про які не знають або й узагалі не чули навіть кияни?
— Більше ніж треба. Наприклад, Українська вулиця, як колись її до революції в просторіччі називали, колишня МаріїноБлаговіщенська, а тепер Саксаганського. На ній та у прилеглих до неї провулках мешкали або заходили до редакцій українських періодичних видань Михайло Драгоманов, Володимир Антонович, Симон Петлюра, Євген Чикаленко, Михайло Старицький, Микола Лисенко, Леся Українка. Трьом останнім на цій вулиці відкрито музеї, що недавно об’єднані у заповідник “Українські корифеї” (вул. Саксаганського, 93—97).
На превеликий жаль, досі не пошанованим лишається Євген Чикаленко (1861—1929), один із найпопулярніших громадськокультурних діячів, щедрий меценат, землевласник, новатор сільського господарства, нащадок старовинного козацького роду. Саме з його іменем пов’язана одна з найкращих сторінок нашої історії — видання першої всеукраїнської газети “Рада”.
— …І якій досі немає, як і самому Чикаленку, ні пам’ятної дошки на будинку, де розташовувалася редакція “Ради”, ні музею…
— Навпроти Золотих воріт на нинішній вулиці Ярославів Вал, 6 (колишня вулиця Велика Підвальна, яка виникла на початку 1830х років, коли розрівняли старий оборонний вал града Ярослава), коли в результаті революції 1905 року було знято заборону на українське друковане слово, тут розмістилися дві наші найповажніші організації — редакція всеукраїнської щоденної газети “Рада” (1906) і Українське наукове товариство у Києві (1907) — прообраз української Академії наук. Дозвіл на її видання першому було видано Борису Грінченку, голові Київської “Просвіти”. Він був і першим її редактором, але недовго. Через певні причини за кілька тижнів він передав права на видання Євгену Чикаленку. Євген Харлампійович зумів разом із колективом, долаючи перешкоди і гоніння з боку царської адміністрації, довести видання до початку Першої світової війни 1914 року. Одинока тоді “Рада” виходила, порівняно з численними російськими виданнями, невеликим накладом. Але її читали далеко за межами України: у Москві й Петербурзі, Томську й Омську, на Далекому Сході й навіть у США і Канаді. За неповні вісім років вона невпізнанно змінила національну свідомість українців. 1917 року солдатиукраїнці, які брали участь у скиненні царя, як свідчать спогади, зізнавалися, що “Рада”, яку вони потайки читали у своїх казармах, відкрили їм очі на те, хто вони, українці, і що мають право на створення, точніше — повернення своєї держави. А 1917го радяни, переважна більшість із яких були членами нелегальної громадськополітичної організації Товариство українських поступовців, стали ініціаторами створення і першими членами передпарламенту — Центральної ради. Тобто ця газета в період бездержавності зіграла величезну роль у захисті національних інтересів і побудові української державності. 2006 року відроджена газета “Рада” зініціювала відзначення 100річчя видання на державному рівні (Кабмін ухвалив відповідне рішення). Але київська влада ганебно проігнорувала це рішення. Тому й досі на цьому будинку немає пам’ятної дошки.
— Зате в Золотоворітському скверику навпроти пам’ятника Ярославу Мудрому поставили пам’ятник необачній киці, яку зачавив автомобіль. А трохи нижче по Прорізній, майже біля Хрещатика — кишеньковому злодію Мішє Паніковському, на підошві черевика якого викарбувана величезна дуля…
— А Проня Прокопівна з Голохвастовим, відомі сатиричні герої, що стали уособленням людської обмеженості й тупого міщанства, яких поставили неподалік від українських святинь — руїн Десятинної церкви і діючої Андріївської? За легендами, її поставлено на місці, де в І столітті апостол Андрій, прибувши і піднявшись на Дніпрові кручі, поставив дерев’яного хреста і передрік велике і славне майбутнє Києву.
— Знайомлячись по путівнику з історикоархітектурними пам’ятками, меморіальними місцями, пов’язаними з життям і діяльністю відомих українських діячів, довідуєшся, що будинків тих уже нема, а деякі зруйнували уже в часи незалежності. Якась дика ситуація, яку важко зрозуміти не лише нормальному українцю…
— Про це я постійно думаю, ніби нас, українців, весь час якась зла сила переслідує…
Вважаю, це не випадково. Ті людці (комуністи), які давали вказівки або ухвалювали рішення висадити в повітря Михайлівський чи Успенський собори, Десятинну чи Богородиці Пирогощі та інші стародавні київські церкви, знали, що і для чого вони роблять. Бо збережена історична національна пам’ять народу має велику силу. Але як зрозуміти, що вже в наш час зруйнували більшість будинків, пов’язаних із Тарасом Шевченком. Наприклад, будинок фотографа Гудовського, у якого він фотографувався. Це відомий портрет, який друкувався в журналі “Нива” і став прототипом багатьох портретів, написаних художниками. Або будинок, де він жив, у провулку Ірининському на розі Паторжинського. Зруйновані всі будинки діячів кінця ХІХ—початку ХХ ст., які були причетними до творення Української держави, культури: Грушевського, Чикаленка… Наприклад, будинок Михайла Чалого, який жив на Гоголівській, уже в наш час зруйновано. Так само Антоновича. І хотів би думати, що це випадково, але факти свідчать про інше.
В Україні й досі немає державної політики збереження і пропаганди історичної пам’яті, національної культури. За 22 роки незалежності можна було б усі ці будинки зафіксувати, ними мала б опікуватися громадськість. У цих будинках давно можна було б відкрити музеї. Фактично у нас немає музеїв діячів національновизвольної боротьби кінця ХІХ—початку ХХ століття. Немає жодної дошки чи пам’ятника не лише Симону Петлюрі, а навіть Винниченку, хоча він ніби комуніст, хоча і наш, український. Немає меморіальної дошки Миколі Міхновському, Володимиру Шемету, а вони вчилися в Київському університеті. Меморіальною дошкою Грушевському відзначені два будинки, а в Києві їх півтора десятки.
Отож мій путівник, скромна робота історика і просто киянина (я працюю над його доповненням, уже маю за обсягом учетверо більше матеріалів), покликаний показати Київ не лише як місто, де жили, творили і правили поляки, росіяни, євреї, а й відкрити наше споконвіку українське обличчя.

Розмовляв
Микола ЦИМБАЛЮК

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment