Іван Григорович Момот і 11 невідомих дітей

img_6050Вадим МИЦИК,
член Асоціації дослідників голодоморів в Україні, Мурзинці—Звенигородка, Черкаської обл.

Село Мурзинці на Звенигородщині розкинулося на березі річки Гнилий Тікич. Із заходу захистилося Губським лісом. Повз нього ще 1654 року проїздив антіохійський патріарх Макарій до Лисянки і бачив, як визволена країна козаків оживала. У подорожніх записах його племінник Павло з Аллепи зазначив, що в лісі люди вирубували дерева цілодобово й будувалися. Їх було дуже багато: “…Вони численні, як мурахи, і незлічонніші зірок”.
Краса природи не марніє й через віки. Тільки життя стало змінюватися. Коли Центральна Рада 1917 року проголосила Українську Народну Республіку, люди в Мурзинцях на сходці коло школи — вона й досі вабить красою народної архітектури в центрі села — під двома жовто-блакитними прапорами схвалили створення своєї держави. Через кілька років російські більшовики потопили її в крові й загарбали Україну. Почався на нашій землі “великий перелом”, точніше — розбій. У Мурзинцях відразу зруйнували маєток відомого українського вченого й мандрівника, засновника й довголітнього директора Зоологічного музею Академії наук України Володимира Караваєва. У Києві й досі одна з місцин називається “Караваєві дачі”. Неподалік школи була садиба багатодітної родини Михайла та Ялини Шестопалів. П’ятнадцять дітей їм Бог дав. У голодовку 1920-х років помер батько, за ним дві донечки. 1926 року в селі у 247 хатах зосталося жити 1063 людини.
Страхіття почалося з початку 1930-х років — розкуркулення й створена владою нечувана голодовка. Спритніші почали втікати від “принесеного радянського щастя”. Один із синів Шестопалів виїхав на Донбас. Троє в Одесу. Пухлим від голоду 1932 року добився до брата (загинув 1941 р.) у Красний Луч (Донбас) і Матвій. Згодом він закінчив факультет української філології Київського університету, яка привела його в журналістику й фольклористику. Війну пройшов журналістом, працював головним редактором видавництва “Молодь”. У 1954—1957 роках працював деканом факультету журналістики, довгі роки викладав курс зарубіжної журналістики. Матвій Михайлович виховав не одне покоління журналістів і літераторів-шістдесятників. Непохитного патріота України М. Шестопала компартійна система позбавила роботи на факультеті журналістики, не давала працювати за фахом. Голодоморна смерть радянської системи, від якої він утік 1932 року, доганяла його 1965-го, а докінчила 1986-го.
Досліджуючи родове коріння мужнього українського патріота й літератора, довелося обстежити й поховання на цвинтарі у Мурзинцях. Тут натрапили на братську могилу часів голодовки 1933 року. Напис сповіщав, що тут похоронений “Момот Іван Григорович і 11 невідомих дітей. 1888—1933 р.”. Уперше за довголітні дослідження голоду в різних місцевостях Черкащини довелося таке побачити. Мешканці Мурзинець розповідали, що умертвлених голодом 1932—1933 років хоронили на старому цвинтарі коло школи. Людей наче косою викошувало. Іван Григорович раз у раз приказував: “На погибель все йде. Скоро й землі не стане, щоб хоронити”. Справді, вже не стачало місця на цвинтарі у центрі села, тож виділили ділянку за селом. Новий цвинтар започаткувався захороненнями умертвлених голодом 1933 року. У 1990-ті роки на тому місці великий дубовий хрест поставили. При вході на цвинтар встановили кам’яний пам’ятник. Раніше ніхто не записував імен померлих у голодовку, а тепер уже нема від кого їх записати. Про цю могилу люди казали, що це, мабуть, учитель з учнями покояться.
Вдалося зустрітися з онуком покійного Олександром Момотом. Бабуся Марія Саківна розповідала про дідуся багато доброго. Іван Григорович був чоловіком дужим, працьовитим і справедливим. До всякого діла беручкий і все йому в руки йшло. З року в рік прикуповував землю. Розводив худобу, мав добрі коні. Весь час був у роботі, не знати коли й спав. На сходці села йшлося, щоб побудувати цегляну школу. Він сказав, що продає свої воли і гроші віддає на будівництво: “Хай діти вчаться, може, їм світ розвидниться”. А ще він дуже кохав свою дружину Марусю. Вона йому виносила їсти в поле. Він, коли бачив її, ішов назустріч і ніс зі стравою на руках аж до місця роботи. Казали, що він стільки пшениці вирощував, що вистачило б усе село нагодувати. Комсомольці й комнезамівці першими прийшли розкуркулювати Івана Момота. Усе забрали: і хліб до зернини, і худобу. Горе душу з’їдало, що серед білого дня всього статку позбувся, ніби обікрали. Їсти не було чого. В одного з тих, що розкуркулювали, прокинулася совість. Прийшов до нього та й каже, у якій коморі зерно. Там можна дірку просвердлити і зерна з відро насиплеться. А Мамот відказав: “Я все життя трудився, а не крав. Те, що ви в мене забрали, уже не моє і вам на добро не піде. Навіть і свого я красти не буду”.
Голод і біда таки домучили Івана Момота 1933 року. Все життя вирощував жито-пшеницю, а помер від безхліб’я. Чоловіки на цвинтарі викопали яму — його у селі щиро поважали. Коли ж другого дня принесли покійного в домовині хоронити, в ямі вже лежало одинадцятеро діток. Виявилося, що в школі для дітей-сиріт створили патронат. Там теж не було харчів і вони повмирали з голоду. Їх і повкидали у викопану яму. Рідня розсудила по-людськи: Іван Григорович хотів, аби діти вчилися, то хай тепер із маленькими мучениками разом спочиває. Від цієї страшної біди і постала братська могила: “Момот Іван Григорович і 11 невідомих дітей. 1888—1933 р.”.
Отакий смертельний наслідок загарбницької влади чужинців. Три голодовки, дві великі війни, постійні репресії винищували людей, а тепер нестача роботи розкидала їх по світу. Сьогодні у селі зосталося 222 хати і живе там менше двохсот осіб. Господарство занепало. Школу закрили, а дітей возять на навчання у Неморож, Звенигородку. Світ не розвиднюється, як того хотів невтомний трудівник Іван Момот.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment