Іван Франко та євреї З приводу фальсифікату в журналі «Profil»

Нещодавно у віденському журналі “Profil” з’явилася стаття пані Крісти Цехлінґ (Christa Zöchling) (досить відомої журналістки з ґрунтовною освітою) з провокативною назвою “Juden, Blutsauger”, що в перекладі українською означає “Жиди, кровопивці”1 . Ідейним натхненником цієї публікації, як ми розуміємо, став Еміль Лянґерман, австрійський громадянин, котрий ще 1970 року емігрував з Одеси. З його подачі авторка цієї короткої статті силкується довести, що Іван Франко, відомий український письменник і мислитель, один із духовних провідників нації — антисеміт, “який агітував проти жидівської наволочі”, проти “того нечестивого влізливого єврейського елемента”, що “все висмоктує і п’є нашу кров” (тут і далі цитати зі статті подаємо в українському перекладі). Публікація викликала чимало нездорових інсинуацій, аж геть до того, що п. Лянґерман звернувся до Віденського магістрату з проханням демонтувати всі знаки пошанування Франка в австрійській столиці, зокрема пам’ятник у центрі міста і меморіальну дошку на фасаді Віденського університету. Тому вважаємо своїм обов’язком звернутися до широкої громадськості, зокрема й до австрійських колег, із цим відкритим листом і висловити міркування з приводу ситуації, що склалася.
На яких підставах, яких джерелах, зрештою, на якому досвіді базовано судження у статті п. Цехлінґ? Таке, наприклад: “Він був тодішнім радикальним націоналістом і палким антисемітом. У своїх віршах українському селянинові протиставляв “захланного” єврея-торгаша”. Або таке: “Франко не міг передбачити майбутнього, але знищення єврейства в Галичині бажав від щирого серця”. Було б теж цікаво довідатися, які ж Франкові тексти переклав німецькою мовою
п. Лянґерман і з яких його праць він “спорядив вибірки цитат”? Таж праці Франка німецькою мовою (не перекладені, а написані по-німецькому й друковані в німецькомовних виданнях) давно побачили світло денне окремою книжкою. І жодного антисемітського пасажу чи навіть окремої фрази в них нема.
Слова, що їх наводить п. Цехлінґ услід за п. Лянґерманом, у Франка справді є. Ось вони в німецькому перекладі (за публікацією в журналі “Profil”): “Juden, Blutsauger, Betrüger […] Es werden noch Zeiten kommen, dass aus kleinsten Funken ein Brand entfacht und Juden zur Rechenschaft gezogen werden”. І далі: “Unsere Juden — davon gibt es Unmengen […] Der durch Jahrhunderte angestaute Hass kann mit solch einer Flamme ausbrechen, dass die Juden-Förderer keine Zeit haben werden, ihnen zu helfen”.
А ось ті самі слова мовою Франка: “Кажуть: жиди п’явки, шахраї. […] нарід нас уважає своїми найбільшими п’явками, а прийде що до чого — найменша іскра, і вибухне огонь, і жиди — ми всі, вин­ні й невинні — будуть відповідати за всі ті гріхи, яких не раз ані вони не сповнили, ані їх батьки, ані діди”. І далі: “І забуваємо, що на руській (тобто українській. — Ред.) землі живе нині більша половина всього жидівського племені і що громаджена століттями ненависть може вибухнути таким полум’ям, приняти такі форми, що наші протектори, поляки та москалі, не зможуть допомогти нам нічого” (Франко І. Зібрання творів: У 50 томах. К., 1979. Т. 20. С. 386, 387, 393).
По-перше, вже з самого поклику видно, що цитати з Франка, наведені в журналі “Profil”, неточні, їх вибрано довільно і вирвано з контексту. По-друге, взято їх не з “політичного допису” Франка, як про це зазначено в статті, а з художнього твору (роману), де їх висловлює не автор, а персонаж, який до того ж переказує тогочасні національні стереотипи. І, найголовніше, по-третє: ці слова належать… євреєві Ваґману, одному з героїв роману “Перехресні стежки”. За ходом сюжету він, утративши єдиного сина з вини польської шляхти, став її запеклим ворогом. Наведені слова він адресує іншому євреєві, бургомістрові Рессельбергу, котрий вважає себе польським патріотом. Змальований з авторською симпатією й гуманністю Ваґман обстоює перед опонентом свою концепцію порозуміння і співпраці з українцями Галичини як із пригнобленою нацією. Суть цієї концепції полягає не у взаємній ворожнечі, а в пошуках шляхів до єднання між двома народами. У вуста свого героя Франко вклав слова, які свідчать про його визнан­ня за євреями Галичини права на власну національну самобутність і гідність: “Жаден жид не може і не повинен бути ані польським, ані руським (українським. — Ред.) патріотом. І не потребує сього. Нехай буде жидом — сього досить. Адже ж можна бути жидом і любити той край, де ми родились, і бути пожиточним або бодай нешкідливим для того народу, що, хоч нерідний нам, все-таки тісно зв’язаний з усіми споминами нашого життя” (Там само. С. 392). Чи ж доречно, виходячи з повноти контексту розмови, закидати Франкові антисемітизм і звинувачувати його в тому, що, мовляв, з цілого серця бажав знищення євреїв? Тим більше, що в “Перехресних стежках” слова українських селян у Галичині: “П’ють нашу кров, ще й сміються з нас” — адресовано до “панів” (поміщиків), “попів” (українських священиків), “урядників”, “адвокатів” тощо, без огляду на національності (Там само. С. 325, 326). Підхід Франка-письменника до зображених у романі суспільних конфліктів насамперед соціальний. До того ж серед євреїв, як і серед інших національностей, автор убачає соціальне розшарування, розрізняючи (знов-таки, вустами персонажів — самих євреїв) “бідних капцанів, перекупнів, шевців, кравців і інших дрібних ремісників”, які найбільше потерпіли під час “перших антижидівських розрухів” у підросійській Україні, та “найбагатших жидів, найбільших капіталістів та промисловців”, які “не потерпіли нічого, бо ті сидять собі в Києві, в Варшаві та Петербурзі, як у Бога за дверми” (Там само. С. 386).
З усією відповідальністю, маючи пряму й безпосередню дотичність до вивчення й видання Франкової творчості, заявляємо: мегаідеєю його творчості є любов до людини, насамперед скривдженої й приниженої, незалежно від її соціальної чи національної належності. Українці, євреї, поляки, німці, австрійці, чехи, росіяни, цигани, угорці, італійці, навіть китайці є персонажами творів Івана Франка. Та письменника першою чергою цікавить не національність героя, а його душа, свідомі й несвідомі її складники, його способи й форми осягнення світу. Іншими словами та чи та особистість відповідно кваліфікується за морально-етичною шкалою цінностей. Шахрайство, крутійство, обман, зневага й погорда до іншої людини у Франкових художніх чи публіцистичних творах прямо чи підтекстом знаходило осуд, байдуже, був це єврей, українець чи, скажімо, поляк. В овіяному теплом мемуарному нарисі “Мої знайомі жиди” зізнавався: “Я завжди старався в жидові, так само, як в змальованому мною українцеві, полякові, циганові, бачити й малювати людину і тільки людину”. Як особистість із загостреним почуттям справедливості, нестримним бажанням зробити світ хоч на дещицю кращим, письменник не мовчав, а рішуче й гостро викривав хиби окремих людей і суспільства загалом, аби вберегти майбутні покоління європейців од цілковитої моральної деградації.
Часто беручи типи й ситуації з самого життя, Франко як письменник не міг залишатися байдужим до кривд і несправедливостей щодо простої людини з боку іншої людини, зокрема й єврея. Бо хіба може бути морально виправданим Герман Гольдкремер, з вини якого гине молодий ріпник Іван Півторак (“Boa constrictor”)? Або корчмар Мошко, котрий підливає отруту своїм годованцям (“Як Юра Шикманюк брів Черемош”)? Чи Мендель, який спершу обдурює неписьменного Яця Зелепугу, а потім велить спалити його хату, аби приховати злочин? Очевидно, що ні. Проте Франко, котрий усе своє життя прагнув віднайти (і віднаходив!) “іскру божества в дійствительності”, “божеське в людськім дусі”, давав шанс для катарсису й каяття навіть відвертим злочинцям (безвідносно до їхньої національності). Бо ж примушує того-таки Германа Гольдкремера в екстремальній ситуації пригадати передсмертний материн наказ “Герш, чесно жий!” і в пориві розчулення потай кинути у вікно Півтораковій удові торбину з грішми, щоб хоч так загладити свій гріх. А Мошка — пережити катарсис і відмовитися од своїх злочинних намірів. І таких прикладів можна наводити чимало.
Ба й більше, серед добрих, шляхетних, зображених зі співчуттям Франкових героїв є багато представників єврейського народу. Згадуваний уже Ваґман із “Перехресних стежок”, який шукає порозуміння з селянами-русинами і допомагає їм; або Йосько Штерн (“До світла!”), котрому вдалося здобути свободу лише ціною власного життя; чи Сурка з однойменного твору, долею якої поет змушує перейнятися читача. А циклом “Жидівські мелодії” (збірка “З вершин і низин”) хіба Франко не долучив свого слова до осмислення історії й сьогодення єврейського народу? І чи ж не в Мойсеєві побачив взірцевого духов­ного вождя нації?
Перш ніж пускати між люди цілком однобічні, голослівні й неперевірені твердження, п. Лянґерману варто було б спершу вдумливо прочитати хоча б знакові Франкові твори. З них він би точно спостеріг, що, будучи патріотом своєї Вітчизни і докладаючи величезних зусиль до створювання української нації та держави, Франко водночас був симпатиком ідеї держави єврейської. За свідченнями сучасників, особисто зустрічався з Теодором Герцлем, а відтак написав статтю “Der Judenstadt” (“Єврейська держава”), в котрій цю ідею підтримав. Нарешті, Франко є автором праці з промовистою назвою “Семітизм і антисемітизм в Галичині”; праці, пронизаної ідеєю міжнаціональної толеранції та взаємоповаги.
Варто згадати і Франкову рецензію “Piękna Żydówka szkic społeczno-psychologiczny”, в якій письменник критикує Вільгельма Фельдмана, автора польськомовної повісті, за те, що він тільки згадав, але не зобразив у житті галицького єврейства “національного напрямку”. І. Франко, безперечно, стояв за розвиток національної єврейської свідомості в Польщі і в українській Галичині.
Тож звинувачення Франка в антисемітизмі цілковито безпідставні й надумані. Прикро, що в сучасному інформаційному просторі знаходиться місце для таких шукачів сенсацій, котрі прямо чи опосередковано ображають чужу націо­нальну гідність задля задоволення власних непогамованих амбіцій, тенденційно й безвідповідально кидають тінь на добре ім’я одного з найвидатніших українських письменників, важливого для багатьох поколінь читачів, фальшуючи його творчість і спекулюючи на зображенні у його творах — насправді правдивому, вдумливому й гуманному — складних міжнаціональних стосунків у Галичині ХІХ — початку ХХ ст. Сподіваємося, що виважені рішення Віденського магістрату та академічної громади Віденського університету випливатимуть з об’єктивного з’ясування фактів і в жодному разі не базуватимуться на суб’єктивних, неперевірених і перекручених фактах.

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, академік НАН України, директор Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України;
Дмитро ПАВЛИЧКО, письменник, Надзвичайний і Повноважний Посол України, Герой України, автор збірника поезій “Єврейські мелодії”, виданого в Ізраїлі мовою іврит;
Іван ДЗЮБА, академік НАН України, Герой України;
Євген НАХЛІК, доктор філологічних наук, професор, директор Інституту Івана Франка НАН України;
Микола ЛЕГКИЙ, кандидат філологічних наук, завідувач відділу франкознавства Інституту Івана Франка НАН України
_______________
1Див. на сайті журналу: http://www.profil.at/articles/1343/560/368421/iwan-franko-denkmalstreit-nationalhelden

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment