Петро ЧЕРНЕГА,
завідувач кафедри етнології та краєзнавства Інституту історичної освіти Національного педагогічного університету ім. М. Драгоманова, доктор історичних наук, професор
Три голодомори в Україні організовані комуністичним режимом у 1921—1922, 1932—1933 і 1946—1947 роках, тотальна русифікація і масові заходи партійних і радянських органів політичного та господарського характеру, спрямовані на розчинення українського народу в російському, яскраво підтвердили пророцтва Тараса Шевченка:
Бо де нема святої волі,
Не буде там добра ніколи.
Навмисне організований сталінським режимом у 1932—1933 рр. голодомор в Україні належить до найжорстокіших і найбільших актів геноциду, які знало людство.
Примара комунізму з перших днів будівництва нового суспільства привела з собою голод. Організатором голоду на теренах поваленої Російської імперії виступили більшовики на чолі з В. Ульяновим (Леніним). Це була політика державного терору — основного засобу побудови комуністичного суспільства на руїнах імперії.
Криза хлібозаготівлі 1928—1929 рр. і перехід більшовиків до політики ліквідації заможних селян (куркулів) як класу, про що Сталін оголосив 27 грудня 1929 р. у доповіді на науковій конференції аграрниківмарксистів, знову поставила на порядок денний воєннокомуністичні методи господарювання. Наслідком репресій нової влади лише протягом 1928—1931 рр. стало скорочення кількості селянських дворів на 352 тис. 1917 р. їх було близько 4224 тис. Насправді число розорених селянських господарств було значно більшим, а так звані куркулі були ліквідовані більшовиками ще протягом 1918—1919 рр.
Причини Голодоморугеноциду українського народу 1932—1933 рр. носять доктринальний характер. Вони виходять із програмних засад марксизмуленінізму. Головна причина — це аграрна політика більшовиків на рубежі 20—30х років. Без сумніву, ідея колгоспного будівництва витікає з продрозверстки, з ідеології і практики воєнного комунізму, застосуванням якої більшовики вирішили проблему утримання влади і боротьби з контрреволюцією. Ідея створення колгоспів і радгоспів, скаже Сталін, була нами запущена ще у період Жовтневого перевороту: “Партія передбачала їхню необхідність і це знайшло відображення у програмі РКП(б), прийнятій на VIII з’їзді у березні 1919 р.”.
Реальний контроль над сільськогосподарським виробництвом більшовики встановили з перших днів захоплення влади засобом створення земельних відділів, комітетів бідноти й комун. Центральний орган РКП(б) газета “Правда”, коментуючи резолюцію з’їзду вищеназваних органів і господарств “Про колективізацію землеробства” (січень 1919 р.), повідомляла, що нові форми “неминуче приведуть до єдиної комуністичної організації всього сільського господарства”. Більшовики добре знали історію управління суспільством за допомогою пограбування й розподілу продуктів харчування.
I це не дивно, адже продовольча проблема стала головною з перших днів радянської влади. Селянин не хотів безкоштовно віддавати хліб, працювати винятково на хлібозаготівлю. Інша річ — праця в колгоспі під командою бригадира й голови та наглядом каральних органів. Результати такої праці були колгоспні (державні) і могли централізовано вивозитися за межі артілі. Таким чином усуспільнення сільськогосподарського виробництва партія визнала основним і найдієвішим методом стягнення продрозкладки і загалом хлібозаготівлі.
У тоталітарній системі більшовицької влади не було місця самостійності як категорії людської поведінки. Селянинвласник, селянинвиробник був самостійним, він годував сім’ю і державу. Він стояв на шляху колективізації, щоб його знищити, потрібно було організувати голод.
Голодомор в Україні був спланованою акцією чи викликаною необхідністю пограбування селян для вилучення коштів на індустріалізацію? Не лише! Родюча українська земля і працьовите багатомільйонне селянство, надзвичайно вигідне для створення нової радянської імперії геополітичне і стратегічне положення України були для Сталіна головною передумовою й реальним доказом, у разі її приборкання, перемоги його варіанта соціалізму, могутньою базою матеріальних і людських ресурсів для побудови радянської імперії і наступного втілення ідеї світової пролетарської революції.
Індустріалізація була вагомою складовою ленінського плану будівництва комунізму, а селянство, за Леніним, було його основним ворогом, “дрібнобуржуазною стихією”. Селянин реакційний і відсталий, неодноразово повторювали у своїх заявах лідери більшовиків. “Селянське море стихійне, — говорив Сталін, — і у масовому масштабі породжує капіталізм, а тому його необхідно знищити”. 1928 р. Сталін і соратники вирішили форсувати індустріалізацію країни за рахунок селян: знижують закупівельні ціни на хліб і паралельно стрімко піднімають ціни на промислові товари, що постачаються в село; швидко зростали непомірні й різноманітні податки на селян, підприємців і ремісників; маса промислових товарів зменшилася, а ціни значно підвищилися.
Уже з 1928 р. селяни почали голодувати, вони стали приховувати хліб від держави. Перед режимом став вибір: або війна з селянством, або загнати його у колгоспи й радгоспи і там забрати хліб. Шляхом відчуження від землі, від розподілу виробленої продукції селян перетворити у кріпаків радянської влади. Українське село, згідно з Законом про єдиний сільськогосподарський податок, на 1930—31 рр. було обкладене найбільшим у СРСР податком за визначеною владою шкалою прибутковості. Норми прибутковості 1 га землі: ріллі, засіяного поля і луків для України становили відповідно 40, 58 і 26 крб. А для Російської РСФР — 37, 46 і 16 крб.
В окремих областях України вони були значно більшими.
Закріпачення селян державою відбулось у найкоротші строки. ЦК ВКП(б) постановою від 5 січня 1930 р. планував завершити колективізацію восени 1930 р. або навесні 1931 р., а перший секретар ЦК КП(б)У Косіор прийняв “зустрічний план” завершити цю справу до осені 1930 р. Україна стала на порозі громадянської війни. За даними ГПУ, лише з 20 лютого до 2 квітня 1930 р. відбулося 1716 масових виступів селян, з них 15 збройних, проти колективізації. А протягом року їх було вже понад 4 тис. за участю понад 1,2 млн осіб. Їхнім головним гаслом була вимога відновлення самостійної української держави і ліквідація комуністичних господарств у селі.
Комуністична влада жорстоко придушувала опір повсталих селян України. Державне політичне управління у 1932—1933 роках заарештувало близько 200 тис. осіб, яких судили, відправили до тюрем і в заслання до східних регіонів СРСР. Павло Штепа, посилаючись на працю В. Голуба “Конспективний нарис історії КПУ”, стверджує, що одразу по скасуванні нової економічної політики 1929 р. і в роки колективізації, сталінський режим репресував і депортував з України 1,2 млн так званих куркулів, а в українські міста і села лише 1932 р. завіз понад 200 тис. комуністів, комсомольців і працівників силових органів із центральних і західних областей Росії. Всесоюзний переселенський комітет РНК СРСР до кінця 1933 р. відправив на спустошені голодомором землі України 329 ешелонів майна, худоби 21856 господарств і 117149 членів їхніх сімей із Горьковської, Іванівської та інших областей.
Аграрна політика більшовиків знекровила продуктивні сили сільського господарства України. 1930 р. з 22,9 млн тонн зібраного зерна у селян вилучили 7,8 млн тонн. 1931 р. зібрали 17,6 млн тонн, а вивезли 6,9 млн тонн. Із валового збору 1932 р., що становив 12,8 млн тонн, забрали 7 млн тонн. Залишилося лише насіннєве зерно. Українське село засталося без хліба. Протягом 1932—1933 рр. СРСР вивіз у Західну Європу понад 2,8 млн тонн зерна, переважно українських селян.
Сталінський режим продовжує формувати державний продовольчий фонд у натуральній формі (зерно, овочі, фрукти, соління тощо) шляхом примусу, пограбувань і репресій. Восени 1932 р. в Україну направили 112 тис. партійних, радянських активістів і працівників НКВС для примусового вилучення у селян продуктів харчування. Близько 50 % награбованого діставалося їм.
Селяни у відповідь виходять із колгоспів. Лише у першому півріччі 1932 р. кількість колективізованих господарств в Україні скоротилася на 41,2 тис. За січень цього ж року до міст втекли близько 127 тис. людей. До 40 % колгоспної ріллі 1932—1933 рр. так заросло бур’янами, що вони заглушували жито, пшеницю та інші зернові культури.
Влада скорочує до мінімуму присадибні ділянки колгоспників, щоб примусити їх шукати засоби проживання винятково у праці на колгоспному лану. Перший секретар ЦК КП(б)У П. Постишев, один із головних виконавців волі верховного ката Сталіна, у лютому 1933 р. заявив: “Кращим мірилом якості керівництва сільським господарством були і є хлібозаготівлі”. Колективізація і хлібозаготівля супроводжувалися репресіями і масовими вбивствами селян та їхніх дітей каральними органами, представниками місцевої влади і активістами.
Боротьба українського селянства проти колективізації, проти ствердження більшовицьких порядків виявила себе у масових втечах селян у міста, виходу з колгоспів і виступах проти влади, які нерідко носили форму збройного опору. Щоб не допустити втечу селян до міста, а також для контролю за його пересуванням і персонального обліку всього населення СРСР, влада 1932 р. запроваджує паспортний режим та інститут прописки. Селянам паспортів не видавали, а виїзд із села у місто для праці і проживання був лише з дозволу керівництва колгоспу і районних органів влади. Держава таким чином встановила тотальний контроль над суспільством, а для селян новітню форму кріпацтва. 7 серпня 1932 р. ЦВК і РНК СРСР ухвалили закон про охорону державного майна, написаний власноруч Сталіним, згідно з яким за розкрадання врожаю, худоби тощо розстрілювали з конфіскацією майна, а за незначні крадіжки (збирання колосків, пригорщі зерна) позбавляли волі на 10 років, навіть дітей, починаючи з 12літнього віку. Більшовицька влада, щоб остаточно припинити втечу селян від голоду і ліквідувати їхній опір, у грудні 1932 р. заносить на “чорну дошку села, які злісно саботують хлібозаготівлю”, а 22 січня 1933 р. Сталін власноручно написав директивний лист ЦК ВКП(б) і РНК СРСР, у якому документально було засвідчено про намір Кремля засобами конфіскації будьякого продовольства і заборони виїзду селян з України і Кубані в інші регіони організувати масовий голод українських хліборобів. Етнічних українців наприкінці 20х років на Кубані нараховувалося близько 916 тис., що становило понад 70 % населення краю, на Північному Кавказі — 3,2 млн, Поволжі — понад 600 тис.
Жертвами цих драконівських законів стали мільйони селян. Блокада їхніх поселень військами, тотальне пограбування їхніх господарств завершили виконання більшовиками плану організації Голодомору в Україні. Масове голодування селян охопило всі 55 тис. українських сіл із весни 1931 р. і тривало до зими 1934 р. Воно супроводжувалося вбивствами дорослих і дітей, людоїдством, самогубством. Людоїдство набрало масового і жахливого характеру. В Україні було зареєстровано 10 тис. судів над людоїдами, але вони не розкривають масштабів цього страшного соціального явища. Особливих страждань зазнали діти, які становили понад 38 % сільського населення. У кожному селі помирали сотні дітей від голоду, їх масово забивала влада за збирання в полі колосків, вони ставали жертвами людоїдів. Щоб вижити, селяни, їхні діти втікали до міста. Міліція на виконання постанови ЦК КП(б)У “Про боротьбу з дитячою безпритульністю” від 6 травня 1933 р. виловлювала їх, відправляла за місто, а немічних від голоду дітей у спеціальні бараки, де вони помирали. Американський історик Т. Снайдер, аналізуючи матеріали праць українських і зарубіжних учених, стверджує, що “в українських містах міліція затримувала по кількасот дітей на день: одного дня на початку 1933 р. харківська міліція мала виконати квоту в дві тисячі осіб.., а в бараках на смерть чекали до двадцяти тисяч дітей”. Відомий український дослідник голодоморугеноциду В. Марочко стверджує, що у травні 1933 у бараках і дитбудинках Харкова перебували понад 27 тис. дітей. Тисячі з них щоденно помирали, а до міста прибували нові жертви комуністичного терору. Замість рятувати дітей, ЦК КП(б)У 1 серпня 1933 р. прийняв постанову про масове переселення безпритульних дітей з міст у голодне вимираюче село. Смертність дітей, за неповними підрахунками, сягала понад 50 % від загальної кількості жертв Голодомору. Впродовж 1932—1933 рр. загинуло в кільканадцять разів більше українських дітей і жінок, ніж у роки Другої світової війни.
У січні 1933 р. лютував голодомор, а керівник ДПУ УСРР В. Балицький зі своїми 16 тис. кадрових працівників, сотнями тисяч міліціонерів і сільських активістів за період від 1 грудня 1932 р. до 25 січня 1933 р. знайшли у напівмертвих українських селян 14956 ям, 621 “чорну комору” і 1359 інших таємних сховищ, з яких вилучили 1718,5 тис. пудів виробленого хліборобами зерна. У першій половині поточного року, стверджував колишній працівник Укрдержплану С. Сосновий, в Україні щохвилини помирало 17, щогодини понад 1000 і 25 тис. людей щодня.
Сталінський режим у процесі створення колгоспів втягнув селян у виробничі відносини, що будувалися на примусовій праці, тотальному контролі за їхнім життям, обмеженні прав і свобод, несправедливому поділі продукту їхньої праці у натуральній формі між ними і державою. Це була кріпосницька система відносин. Селяни були відсторонені від керівництва так званими колективними господарствами. Сталін у доповіді “Про роботу на селі” 11січня 1933 р. на об’єднаному Пленумі ЦК і ЦКК партії, відзначаючи “успіхи” радянської влади в сільському господарстві, заявив: “Ми (тобто партія, а не колгоспники — П. Ч.) покликані керувати колгоспами…, а політвідділи МТС і радгоспів (каральні органи партії. — П. Ч.) є одним із тих вирішальних засобів, за допомогою яких можна буде усунути усі хиби”.
Які хиби мав на увазі диктатор? Можливо, лише економічного характеру? Ні. Він думав про завершення плану ліквідації українського етносу, який мав великий досвід національновизвольної боротьби і не сприйняв ідеї марксизмуленінізму. Доля радянської влади і соціалістичного будівництва вирішальною мірою залежала від продуктивних сил України, про що постійно говорив Ленін і його соратники.
А тому “етнографічний матеріал мав бути змінений” засобом Голодомору, а територія України заселена російським населенням. Як стверджував у депеші в Рим італійський консул у Харкові Серджіо Граденіго, за інформацією високопосадовців із ГПУ, “катастрофа обмежена винятково Україною, Кубанню і Середньою Волгою”, де переважно жили українці. За даними консула, режим мав за мету ліквідувати українську проблему — винищенням від 10 до 15 млн людей, переважно селян. Оскільки “национальный вопрос”, за Сталіним, “есть по сути дела вопрос крестьянский”.
Керівництво більшовицької Росії, а потім СРСР усвідомлювало, що для відродження російської, але вже радянської імперії необхідно поглинути Україну, а для цього якнайшвидше ліквідувати соціальне джерело українського опору — селянство. Воно, стверджував Сталін, “є основною армією національного руху…”. Селянство було також носієм релігійних традицій і тим суспільним середовищем, де зміцнювала свої підвалини православна церква, проти якої більшовики вели війну не на життя, а на смерть.
Підсумовуючи результати колективізації на I Всесоюзному з’їзді колгоспниківударників у лютому 1933 р., тиран усіх часів і народів заявив: “Труднощі, що стоять перед вами, не варті навіть того, щоб серйозно про них говорити… Ваші… труднощі, товариші колгоспники, це дитяча іграшка”. Наслідки “дитячих іграшок” комуністичного режиму чи не найжахливіші за всю історію людства. На Уманщині Олександра Рабенко з’їла 7 своїх дітей, її брат — рідного сина. У селі Масиняківці Кіровоградської області, де народився відомий український письменник С. Плачинда, у “сталінській грі” з селянами України загинуло понад 911 дітей. Вижили лише двоє, він і сусідська дівчинка. Якщо визнати, що кількість жертв Голодомору 10 млн осіб (справжня цифра не встановлена), то діти серед них становили понад половину. У вересні 1933 р. за шкільні парти не сіло понад дві третини учнів. За три голодні роки кількість учнів і педагогів у багатьох сільських школах становила 2—4 % від загальної чисельності попередніх років.
Колективізацією і Голодоморомгеноцидом керівництво більшовицької партії на чолі зі Сталіним утвердило тоталітарну систему влади в країні: було ліквідовано приватну власність, зокрема на землю; розпочався процес ліквідації людини індивідуально мислячої, самостійної, національно й політично свідомої не лише в партії, а й у всіх соціальних групах і класах; держава забезпечила себе безкоштовною робочою силою через ГУЛАГ, а сільськогосподарське виробництво через колективізацію і перетворення селян на кріпаків.
“Репресії в галузі соціалістичного будівництва, — згідно з заявою Сталіна на XVI з’їзді ВКП(б) 1930 р. — стали необхідним елементом наступу…”. Невід’ємною складовою сталінського плану геноциду українського народу було згортання українізації і посилення репресій проти інтелігенції, виселення понад 1 млн українців і заселення їхніх земель росіянами. Державний терор і голодоморгеноцид мали ще одну мету: зупинити, а потім знищити, розчинити в російській культурі українську культуру, яка переживала у 1917—1930 рр. великий розквіт і піднесення. Селянство, що становило 23,3 млн із 31,2 млн населення України було основним носієм національних і культурних традицій, соціальною базою українського національного відродження.
Сталінські репресії проти так званого “ухилу до українського націоналізму”, що “розрісся до державної небезпеки” і “став головною небезпекою” (з доповіді Сталіна на ХVII з’їзді ВКП(б) у січні 1934 р.), знищили все живе, що могло свідчити про національнополітичну окремішність українського народу в політичній, господарській і культурній сферах його життя. У боротьбі з національновизвольним рухом в Україні сталінський режим розстріляв і замучив у таборах протягом 20—30х років ХХ ст. ціле покоління українських патріотів: понад 200 письменників, у творчості яких чітко і повно проявився національний, ідейний і духовний зміст та європейський демократичний напрям розвитку, десятки тисяч діячів інших галузей культури, серед яких усіх бандуристів, що зібралися на свій форум у Харкові, Українську автокефальну церкву, Українську академію наук, зруйнував основи національної освіти і педагогіки.
У добу державного терору й голодоморугеноциду в Україні було закрито державні курси української мови й українознавства (1930 р.), академічну історичну секцію на чолі з М. Грушевським (1931 р.), українські школи всіх типів, газети й журнали за межами республіки, заборонено “Український правопис”, запроваджений 1929 р., термінологічні словники, лінгвістичні та лексикографічні праці мовознавчої спадщини 20—початку 30х років як “шкідницьку й націоналістичну, спрямовану на відрив української мови від російської”.
Статистика Голодоморугеноциду українського народу жахлива, й істина про неї зберігається у кремлівських архівах Москви. Не маємо ми й об’єктивних даних щодо чисельності українського й російського населення тоді й сьогодні. Автори праці “На великой стройке. Рабочая книга для третьего года обучения в сельской школе” (Выпуск 1. Государственное учебнопедагогическое издательство Москва—Ленинград, 1932 р.) стверджують, що 1931 р. на теренах СРСР мешкало 81 млн 195 тис. українців і 77 млн 791 тис. росіян.
Після голодомору українців на теренах радянської імперії насильно стали записувати у росіяни. За Всесоюзним переписом 1939 р. 86,8 % населення Краснодарського краю, яке до цього в абсолютній більшості складалося з українців — нащадків Чорноморського козацтва, зареєстрували як росіян. 1989 р. українців в УРСР налічувалося 44,2 млн осіб (1926 р. — 31,2 млн), натомість чисельність росіян у СРСР зросла за відповідний період з 77,8 млн до 145,2 млн.
Сталінський режим “зробив з України “оплот”, але вона нагадувала гігантський концтабір, сторожові вежі, закриті кордони, тупа й важка праця, смерть і безнадія” панували не лише у наполовину вимерлих селах, а й у містах.
Терор комуністичної влади і потоплення в крові національновизвольного руху 20х років, голодоморгеноцид українського народу в 30х роках відсунули на понад 50 років небезпеку розпаду СРСР. Масові репресії й терор були основними засобами комуністичного будівництва і єдино можливим способом виживання політичного режиму, що тривав понад 70 років. Голод, що постійно супроводжував простих будівників так званого соціалістичного суспільства, зупинив цей наступ і став вагомою причиною ліквідації комуністичної утопії — СРСР — на початку 90х років XX ст.
Російська Федерація, яка добровільно оголосила себе правонаступницею радянської імперії, що визнало міжнародне співтовариство, несе повну відповідальність за винищення українців, небачену трагедію в історії людства.
Геноцид українського народу 1932—1933 рр. спричинив зміну генетичного коду нації, стверджував не без підстав один із перших дослідників проблеми американський учений Д. Мейс. Він визначив основні ознаки постгеноцидного суспільства, що перешкоджають нам будувати незалежну соборну демократичну Україну. Це постійне відчуття психологічного тиску, страху й комплекс меншовартості; викривлена культура, її сурогатність, майже відсутність українськомовного культурного середовища через байдужість влади до проблем державної мови та намагання запровадження двомовності; часткова амнезія національної історичної пам’яті, що гальмує процес її відтворення, виховання у громадян національної і політичної свідомості; відсутність національної еліти, натомість гіпертрофоване поширення регіональної, представники якої не усвідомлюють відповідальності перед народом і державою, не мають уявлення про перспективи розвитку, проте у їхніх діях чітко виражені меркантильні та прагматичні цілі, жага до влади та нагромадження капіталу, а як наслідок стагнація економіки й багатовекторність політики.
Голодоморгеноцид придушив глибинний “рефлекс свободи” в українців, а також більшу частину моральноправових рефлексів і перетворив їх у цьому сенсі на правових і моральних нігілістів, що майже консервує процес створення громадянського суспільства й національної еліти.
Як наслідок, за понад 20 років незалежності влада, у складі якої значна кількість високопосадовців — колишні комуністи, що стали корупціонерами, олігархами, політиками і злодіями, обібрала всю країну. За оцінками ООН, за межею бідності нині перебуває понад 80 % українців. Менше ніж 1 % населення країни розпоряджається та споживає 85 % національних багатств України. Понад 75 % належить 400 найбагатшим сім’ям. Сьогодні частка заробітньої плати у собівартості українських товарів становить 6 %, тоді як у країнах Західної Європи сягає 45 %. Пересічна місячна зарплата українця 2011 р. становила 329 доларів, у Польщі — 1360, Чехії — 1450. Натомість сумарний статок сотні найбагатших українських бізнесменів становив 54 млрд дол. Державу нищить тотальна корупція. Україна посіла 152 місце в індексі сприйняття корупції за “Транспаренсі Інтернешнл”. Як наслідок валове виробництво продукції (ВВП) у нас навіть не наближається до 200 млрд дол. і на 15 % менше, ніж 22мільйонної Румунії, на 30 % — ніж 10мільйонної Чехії і у 3,1 раза менше, ніж у Польщі. Натомість за період незалежності олігархи вивезли з України близько 167 млрд дол. Із них лише за останні два роки понад 73 млрд дол.
Сьогодні, як ніколи, даються взнаки наслідки Голодоморугеноциду 1932—1933 років: українці за мізерну оплату своєї праці відмовляються від притаманних їм форм поведінки, свободомислення і прагнення до волі; відчутний моральний розклад свідомості й особистості, покірливо терплять розкрадання створеного ними національного багатства, руйнування їхньої культури владою, а особливо її головної складової — рідної мови; нерідко, щоб не померти знову ж таки з голоду, плазують перед тими, кого називають олігархами, хамами й бандитами, зрікаються своїх природних прав, якими користується населення європейської спільноти й Америки, понад 6 млн синів і дочок поневіряються на заробітках у зарубіжжі.
Пам’ять і вшанування жертв Голодоморугеноциду 1932—1933 рр. потрібні сьогодні Україні для відновлення історичної справедливості, очищення й облагородження наших душ, думок і свідомості для піднесення національної гідності українського народу і держави й інтегрування їх до європейської спільноти.
Від редакції. Через брак газетної площі статтю друкуємо зі значними скороченнями та не подаємо численних бібліографічних посилань професора П. М. Чернеги.
